Упродовж своєї історії Київ неодноразово піддавався забудові культурного шару, а також – як у випадку з Десятинною церквою – зведенню еклектичних архітектурних форм замість тих, що були на цьому місці раніше.
Наразі в Києві існують археологічні заповідники й охоронні зони: статус заповідників є вищим, проте санкції за порушення законодавства передбачено, як в першому, так і в другому випадках. Приміром, проведення будівельно-ремонтних й розвідувальних робіт на території заповідників, поховань і археологічних пам`яток дозволяється у виняткових випадках і, згідно з 97 статтею Земельного кодексу, тільки за рішенням Кабінету Міністрів України. Відповідальність за порушення таких вимог становить від 1000 до 10000 неоподаткованих мінімумів. Проте, зважаючи на цифри, якими оперують інвестори будівництв, сума в 170 тис. грн їх навряд чи зупинить – адже це навіть не вартість квартири у Броварах! А кримінальна відповідальність, за самовільне відновлення робіт на таких ділянках, існує, зважаючи на відсутність фактів притягнення до неї, лише на папері.
От і маємо такі повідомлення, як з розкопок на вулиці Фрунзе 23–25 в Подільському районі, які курирують Інститут археології при НАНУ та Центр археології Києва. Забудовники, які розпочали на цьому місці будівництво, проігнорували домовленість з цими організаціями, тож навесні цим установам довелося звертатися в прокуратуру. Наразі на Фрунзе розкопки припинено.
«Там було знайдено багато цікавих старожитностей. Це культурні шари Подолу, починаючи з ІХ й аж до ХVІІІ століття», – розповів «Главреду» заступник голови Інституту археології Гліб Івакін.
При цьому жодної управи на забудовників немає. Археологи обирають законні методи протидії, звертаючись до правоохоронних органів і... втрачають сотні потенційних знахідок.
«Проблеми в стосунках археологів і забудовників трапляються на кожному кроці, – каже Івакін. – Забудовники іноді дають гроші на проведення розкопок, але це величезна рідкість! Переважна більшість їх пускають вперед екскаватори й бульдозери, а археологам кажуть – мовляв, ваші розкопки ви мусите провести протягом місяця. До них не доходить, що деякі дослідження здійснюються впродовж двох-трьох років – вони сприймають це лише як втрату часу й, відповідно, прибутків. Впливати на забудовників адміністративними методами, як правило, неможливо. Є законодавчі норми про це, перед будівництвом на таких ділянках повинні бути проведені археологічні дослідження, але тривалість їх не вказана. Якщо забудовники випускають бульдозер перед нами, ми одразу звертаємося до прокурора. Потім вони каються, але вже пізно – частина культурного шару вивозиться зі сміттям. І так – не тільки в нас. Це відбувається у всіх містах, де почали крутитись великі гроші...»
Цікавою є ситуація з Десятинною церквою. Археологи з Інституту археології проводили там роботи, проте наразі, за словами Івакіна, розкопки призупинено. Натомість ще в другій половині червня цього року керівник Головного управління охорони культурної спадщини при КМДА Руслан Кухаренко повідомив громадськість, що, мовляв, у найближчі кілька тижнів археологічні розкопки на місці Десятинної церкви відновляться і триватимуть до осені...
Якщо говорити про те, що в Києві руйнується археологічна спадщина, то треба врахувати ще й той факт, що охоронна зона – це лише частина культурного шару стародавнього Києва. Небагато киян, мабуть, знають, що оборонні вали Києва сягали аж до Лук`янівки, захищаючи ремісничий Поділ з західного боку.
Сенсаційні висновки щодо цих археологічних територій Гліб Івакін та його колега з Інституту геології НАНУ Сергій Климовський оприлюднили ще п`ять років тому: «Старокиївська гора від Львівської площі й до перехрестя вулиць Глибочицької та Мельникова з’єднується з Лук’янівським плато вузьким перешийком, майже посередині якого проходить вулиця Артема. Відомі сьогодні лінії давньоруських укріплень перетинають цей перешийок у двох місцях за напрямками вулиць Кудрявської та Смірнова-Ласточкіна. Розташована тут частина давнього Києва являє собою типове городище. Перша лінія валів була в районі перехрестя Глибочицької та Мельникова. Для Києва наявність такої лінії була важливою ще й тому, що вона захищала вхід до Глибочицького яру, а відповідно – і до Подолу».
Климовський, до речі, свого часу розкрив значення для Києва Замкової гори (Хоривиця). Виявляється, що розриті могили старого кладовища приховують культурний шар, старіший на тисячі років.
«Археологічними дослідженнями (експедиції Климовського в 1999 р. – Ред.) було зафіксовано наявність на Замковій горі матеріалів, що належать до первісних культур, та існування постійної забудови гори, починаючи з другої половини І тисячоліття нашої ери до ХVIІ ст. включно», – йдеться у звіті експедиції.
Як виявили археологи, урбанізація території древнього Києва концентрувалася не лише на пагорбах і Подолі, а охоплювала й Лівий берег Дніпра.
«Абсолютно точно те, що культурний ареал київських археологічних шарів є набагато більшим за охоронні території, визначені в нормативних документах, – каже археолог Івакін. – Чітко окреслити цей ареал практично неможливо. Зокрема, на Лівому березі є залишки неолітичних культур, а на місці Вигурівщини взагалі знаходилося давньоруське поселення. Але зараз там все забудовується! Ми намагаємося цьому протидіяти, але за всім услідкувати не можемо! Дай Боже, аби ми давньокиївську частину хоч частково врятували...»
Також, за словами вченого, великого клопоту завдають «чорні археологи» – копачі скарбів, які крадуть їх в української спільноти та продають на «чорному» ринку.
«“Чорна” археологія нині процвітає, – розповідає професор Національної академії мистецтв і культури Лада Міляєва. – Про це можна судити, зокрема, зі свідчень людей. Приміром, моя онука нещодавно придбала на “толкучці” давньокиївську сережку XII століття за $50! Вона була впевнена, що то просто підробка “під старовину”! В Інституті історії у професора Менжуліна (Олександр Менжулін займається експертизами предметів старовини. – Ред.) ми провели експертизу під електронним мікроскопом. І виявилось, що та сережка – оригінал! До цього варто додати, що зараз існує багато приватних колекцій старожитностей, про які всі знають і розповідають, влаштовують із них виставки й експозиції. Але ніхто не знає, звідки напевне ті експонати взялись! На таких заходах у великих кількостях трапляються речі, які вважаються дуже рідкісними! Проте, знову-ж таки, немає інформації – де вони здобуті?! Якщо немає докладної наукової інформації про експонат, зокрема археологічний, його наукова цінність абсолютно зникає. Тому з розвитком “чорної” археології українські науковці катастрофічно втрачають цінні знання...»
«Отці»-забудовники
Згідно з безліччю матеріалів й розповідями киян, варварство у забудові історичного ареалу – не новина для Києва. Так, приміром, сітка вулиць Подільського району з вузенькими кривими вуличками поміж ремісничими садибами схожа на деякі європейські квартали: такий Поділ виник у XI столітті й проіснував до пожежі 1811 року. І лише потім вулиці Подолу набули свого теперішнього вигляду – «манхеттена» прямокутників, якими час від часу сновигає доволі неприємний вітер. Така забудова, з одного боку, відповідала певним урбаністичним й адміністративним вимогам того часу, а з іншого – свідчила про нехтування історико-культурними особливостями «нижнього міста».
Казусна ситуація склалася і з фундаментом Десятинної церкви. На жаль, археологічна та архітектурна доля місцини біля Історичного музею віддавна неоднозначна.
«Спершу на цьому місці була Успенська церква побудови Х століття, – розповідає Лада Міляєва. – Це був перший мурований храм у Києві, збудований князем Володимиром. Останній, хто його бачив, – хан Батий, адже Успенська загинула під час монгольського нашестя. Після того вона стояла руїнами, а в 1632 році митрополит Петро Могила побудував там дерев`яну Микільську церкву. Через деякий час московські православні ієрархи вирішили побудувати там нову Десятинну церкву. Але збудована вона була, згідно з даними археологів, не на тому місці, де розташовувалась її попередниця, проте частково перекриваючи стародавній фундамент. При цьому новий храм зруйнував частину фундаменту давньоруської будівлі. А по-друге, архітектор Стасов, який розробив її проект, збудував нову Десятинну уже, так би мовити, в псевдовізантійському стилі.
Наразі-ж, як згідно з даними досліджень та розкопок ХХ століття, так і сучасними, Десятинну церкву неможливо відтворити у первісному вигляді. Тому спираючись, зокрема, на археологічні відомості, можна з впевненістю стверджувати – те, що мають намір побудувати на цьому місці, не відповідатиме історичній дійсності...»
Чи є управа на «боголюбських»?
Власне, «чорних» археологів вистачало у всі часи. Пращуром нинішніх «чорних» скарбошукачів можна назвати такого відомого діяча російської історії, як «святий преподобний» Андрій Боголюбський, який пограбував Київ 1169 року.
Микола Костомаров у «Руській історії в життєписах її діячів» розповідає: «Посібники Андрія (Боголюбського. – Ред.) з військами (...) обложили все місто. Київ був взятий 12 березня (...) і весь пограбований і зруйнований у два дні. Не було пощади ні старим, ні малим, ні статі, ні віку, ні церквам, ні монастирям. Запалили навіть Печерський монастир. Вивезли з Києва не тільки приватну власність, а й ікони, ризи та дзвони...»
Що ж дозволяє новітнім зайдам, моральним нащадкам Батия та Боголюбського, плюндрувати та розкрадати історичну пам`ять, сховану у київській землі?
«Так, звісно, археологія в Україні потерпає і від “чорних” археологів, і від забудов, – згоджується голова комітету Верховної Ради України з питань культури та духовності Володимир Яворівський. – Проте остання проблема особливо актуальна для Києва. Під шари бетону закопуються на віки вічні величезні археологічні шари... Так, є закон, який забороняє такі дії. Державна служба охорони пам`яток повинна обов`язково давати дозвіл на будівельні дії на певній охоронній території, але на цьому рівні все заформалізовано й робиться «через долар»! Отже, не в законі справа! Я навіть не знаю, що ще треба внести в закон, аби вберегти історичну спадщину! Адже у чинному документі все чітко розписано, і передбачена карна відповідальність за порушення. Проте Держуправління все одно займається корупцією! Скільки ми не ставили питання про звільнення того ж Кухаренка – й до Президента звертались, й до Національної ради з питань культури та духовності при Президентові України, і міністр культури виступає за таке ж рішення, але є одна людина в Секретаріаті Президента, яка його постійно підтримує...»
Руслан Кухаренко перебуває на «культуроохоронних» посадах у КМДА з 1992 року. Ще в 2005 році його виключили зі спілки архітекторів Києва. Тоді він назвав це «особистою розправою».
Чим закінчилась історія того, давнього Андрія Боголюбського? За Костомаровим, двадцять його вірних слуг розправились з ним, викинули тіло на город, а будинок розграбували. Поховали князя-грабіжника тільки через тиждень. Для сучасних «боголюбських» це може послужити нагадуванням про те, що порівняно з вічністю, тимчасова особиста нажива – тільки мить..
