Шекспір, Good bye! Євгенія Устинова, для «Главреда» Останнім часом в театри ходити модно, навіть якщо наступного ранку після спектаклю глядач забуває назву п'єси і імена героїв.

Головне – добре одягнутися, зробити зачіску, прийти в буфет заздалегідь і випити шампанського, а потім, після спектаклю, першими вислизнути із залу, щоб не товпитися в гардеробі. Що таке аплодисменти і дискусія після спектаклю – мало хто знає. Тож навіть якщо в театри ходить багато хто, то ще невідомо, заради чого – цікавості чи престижу. Інша справа в провінції – там похід у театр – ціла подія. Хай і доводиться сидіти в твердих кріслах, в сирих і холодних залах. Проте, схоже, і цьому мізерному культурному життю незабаром настане кінець. Поки в Міністерстві культури і туризму заявляють про грандіозні проекти, провінціали навіть і не мріють про гастролі київських або харківських театрів, а місцеві – доживають мало не останній сезон. Хоча саме в глибинці ситуація абсурдна: вдячні глядачі є, а театри закриваються.

Колись професійні театри були і в Кам'янці-Подільському, і в Умані, і в Кременчуці, зараз же можна тріумфувати, якщо в невеликих містах зберігаються і діють аматорські театри. Але ситуація така, що навіть у ентузіастів, на яких і тримаються провінційні театри, опускаються руки, зникає запал. Джерело життєвих сил і творчої енергії, що здавалося бездонним, висихає. Так, немає вічних двигунів. Спочатку виникають думки, а заради чого все це? Потім з'являється відчуття непотрібності й марності. А що далі? Далі театр оголошує про те, «що все хороше колись закінчується», тож пора і честь знати. Іншими словами – аривідерчі зі сльозами на очах!

Місто «А» все ж таки вигідно відрізняється від багатьох інших районних центрів. Тут спостерігається хоч якесь культурне життя. Разом із запрошеннями в нічний клуб, на дискотеку і в кав’ярні, на стендах з оголошеннями можна знайти і інформацію про театральну постанову. Втім, не думайте, що такі свята бувають дуже часто. Зовсім ні, і це попри те, що в місті поки що діють два театри – Самодіяльний драматичний народний театр і молодіжний театр «Диваки».

Адже як все обнадійливо починалося.

Місто Ахтирка, що в Сумській області, було свого часу відомим театральним центром. Чудові часи були – 30-ті роки минулого століття – принаймні стосовно театрального життя міста. Саме тоді, 8 грудня 1930-го, почав діяти Самодіяльний драмтеатр (спочатку він, щоправда, мав горду назву Другого робітничо-селянського пересувного театру Харківщини). Але вже через десятиліття досяг таких успіхів, був настільки визнаний, що почав називатися Ахтирським драматичним театром ім. Т.Г. Шевченка. На сцені його грали Наталія Ужвій і Амвросій Бучма (іменами цих людей названо вулиці в українській столиці). Загалом, було чим пишатися. А потім, у післявоєнному 1945 році, театр перевели до Тернополя, де незабаром об'єдналися два колективи: Ахтирський драмтеатр ім. Т.Г. Шевченка і Тернопільський театр ім. І.Я. Франка. Так народився Тернопільський обласний муздрамтеатр ім. Т.Г.Шевченка. Але на цьому історія Ахтирського театру не обірвалася, тому що частина акторів, у тому числі й метр, ентузіаст, актор від бога Яків Майтюренко, повернулися на звичне місце, довго працювали фактично неофіційно, поки в 1959 році театру не дали статус Самодіяльного народного театру.

Втім, це справи давно минулих днів. Сьогодні часи змінилися.

«Мені подобається життя в невеликому містечку. Ні пробок, ні скажених цін на житло, все розмірено, звично. Але деколи так не вистачає виставок, вернісажів, прем'єр, – ділиться думками жителька міста Яніна Харченко. – Я не можу сказати, що культурне життя взагалі відсутнє, але хотілося б, щоб воно було яскравіше, багатше, насичене. Втім, поки про це залишається лише мріяти і їздити «освічуватися» в столицю. Сумно те, що ситуація останнім часом стала ще гірша. Гордість міста – театр «Диваки» фактично оголосив про своє закриття».

Згадані вже неодноразово «Диваки» почали працювати, творити і радувати 14 років тому. На їх рахунку чимало хвалебних відгуків і досягнень. У 2003 році «Диваки» отримали диплом 1-го ступеня міжнародного фестивалю «Театральна осінь 2003» у Прилуках (відзначилися «Лізістратою» за Філатовим), у 2004 році – гран-прі цього ж фестивалю і диплом 1-го ступеня лауреатів театрального фестивалю в Очакові. Така ж відзнака і в Евпаторії (2005). На рахунку «Диваків» близько 25 поставлених п'єс і мініатюр, серед яких важко визначити кращу, тому що аншлаги театральний колектив збирає (поки що збирає, оскільки продовжується ретро-показ) регулярно. При цьому актори «Диваків» – аматори, театр для них – віддушина, справа, яка дарує енергію і радість, захоплює, дозволяє прожити відразу декілька життів у різних образах. «Диваки» знайшли свою нішу – вони працюють в музично-танцювальному жанрі, впокорюють яскравістю і незвичністю постановок, заряджають оптимізмом і позитивним сприйняттям реальності.

«Так, 29 листопада минулого року ми оголосили про те, що починаємо прощальний ретро-показ, – розповідає Тетяна Лисенко, режисер театру. – Чесно кажучи, цим ми, можливо, хотіли привернути до себе увагу міста й району. Адже будь-якій людині потрібна підтримка, увага, розуміння. Ми мали аплодисменти глядачів, аншлаги, але ж не відразу. Був час, коли актори працювали на практично порожній зал, але ми виховали нашого глядача, хоча місто у нас, прямо скажемо, нетеатральне. Були світлі моменти, коли ми бачили, чули високу оцінку нашої роботи. Цього вистачило на 14 років, але зараз прийшов час, коли актори видихалися. Ми не розуміємо, задля чого ми працюємо, ми не бачимо просвіту, нас не підтримують ні морально, ні матеріально. Загнаних коней пристрілюють, але ми краще підемо самі, доки самі себе не загнали остаточно».

Так, саме так, як хочеш, так на плаву і тримайся, а якщо потонеш, можна буде скорчити скорботну міну, знизати плечима і сказати: «Це ж треба, до чого, проте, шкода». Адже театри в невеликих містах могли б хоч би частково фінансуватися з бюджету міста або району. Адже театр – гордість міста, і збереження його життєздатності – справа честі. А вже театр, у якому працюють аматори, що досягли високого професіоналізму, – і поготів. До речі, не варто саркастично посміхатися, який, мовляв, професіоналізм може бути в провінційному театрі. Пригадайте краще про те, що Станіславський, Немирович-Данченко – це теж насамперед аматорський театр, ці легендарні особистості починали саме як аматори, вони розвивалися і тільки потім здобули професійний статус. Олександр Скиба, театрал, давній шанувальник театру «Диваки» каже: «Так, наші актори – аматори, але вони грають так, що починаєш ще більше цінувати те, що вони роблять».

Актор-аматор не може лише грати в театрі, йому потрібно встигати ще й займатися своєю основною діяльністю. Актори «Диваків» - це й лікарі, і вчителі, і працівники культури, і підприємці. Вони і працюють, і грають у театрі. Але чи підраховував хтось, скільки часу йде на роботу з матеріалом, читання, репетиції? Отже поставлені п'єси – це вкрадені дні, тижні, місяці у сім'ї, у сну. Та й не лише час, але й сили, гроші. Адже декорації, костюми, не кажучи вже про поїздки на фестивалі, з неба не падають. Допомоги чекати нізвідки, актори викручуються своїми силами. З дому несуть усе, що знадобиться в спектаклі, самі роблять декорації, перешивають вбрання.

«Одного разу нам потрібні булі для постановки два віяла, і ми, наївні, звернулися до керівництва з проханням їх нам купити, – згадує колишній режисер Самодіяльного драматичного народного театру Руслана Лісова. – Знаєте, що нам відповіли? Мовляв, їх же зробити з картону – елементарно, і будуть практично, як справжні. Отже доводилося вибирати п'єси для постановок, у яких можна було обійтися мінімумом сценічного антуражу».

Але ж театр не завжди може ужитися з мінімалізмом, більш того, часто саме дрібні деталі бувають красномовними, навіть символічними. Але де на все узяти кошти? Адже матеріальна база – нульова. Отже, поки Національний театр імені Франка завершує будівництво Малої сцени (за словами генерального директора театру Михайла Захаревича, роботи планують завершити до кінця 2008 року), театри в провінції працюють практично в польових умовах. Та ні, мова зовсім не про те, що потрібно забрати гроші у одного театру і дати їх іншому або кому вони належать або підпорядковуються. Це не вихід із ситуації. Потрібно просто трішки більше уваги і коштів приділити культурному розвитку невеликих містечок.

«Так, ми збираємо повні зали, але ці гроші – крапля в морі. У нас сцена далеко не театральна, світло абсолютно не те, багато що не так, як має бути, – продовжує Тетяна Лисенко. – Але ж не лише матеріальна база – проблема. Ми готуємо п'єсу, але показати її можемо – два, максимум три рази. І все, більше нікому це нецікаво, а на підготовку п'єси йде 2-3 місяці. І потім, ми – аматорський театр, усі працюють на добровільних засадах. Про жодних дублерів або заміну не може бути й мови. Пам'ятаю, ми поставили п'єсу, вже почали квитки продавати, і тут одна актриса ламає ногу. І от що робити? У результаті ми підготували за 5 днів заміну, але чого це вартувало? У театрі важливий ланцюжок, один актор спектаклю не зробить. Якщо постановка розрахована на 10 осіб, то саме стільки й повинно грати. Адже всі ми люди, іноді ми хворіємо, не встигаємо, у нас є сімейні справи, які теж потрібно вирішити, тобто людський чинник відіграє величезну роль».

На цьому фоні забуваються творчі турботи. Адже чого тільки коштує пошук п'єси, над якою працюватимуть актори. Треба вибрати цікаву, неординарну річ, при цьому – з обмеженою кількістю дійових осіб, що не вимагає складних костюмів, всіляких трюків тощо. «Хочеться поставити те, і так, щоб глядачі сказали «ах!», отже доводиться деколи перелопачувати гори літератури, адже ніхто не пише спеціально під театр «Диваки», - зауважує Тетяна Лисенко. - З матеріалом важко, є безліч чудових речей, але нам вони не підходять. Одні вимагають великої кількості задіяних акторів, інші – неймовірних костюмів. Можливості накласти грим і зробити з молодого чоловіка, скажімо, дідуся, у нас теж немає. Ми викручувалися всі ці роки як могли. Але…»

…Але повертаємося до того, з чого почали. З кожним роком стає гострішим відчуття непотрібності й безпросвітності, ентузіазм потихеньку згасає, і наступає час прощатися. Як не сумно це розуміти, але актори й режисери - не двожильні.

І виходить, що красиві слова про те, що акторові потрібен тільки вдячний глядач, його любов і захоплені очі – розбиваються об банальний побут. Адже так хочеться жити, а не виживати, творити і не думати про гроші. Можливо, ситуацію міг би врятувати закон про меценатство, який врегулював би відносини між меценатом, державою і тим, хто отримує фінансову підтримку. Скажімо, театр у США живе в основному за рахунок грантів, меценатів, різних програм. Натомість у нас поки що підприємцям невигідно підтримувати театральну справу, тому й залишається провінція без театрів.