У українських геїв дітей не буде? Тетяна Катриченко, «Главред» За словами фахівців, все більше українських дітей народжуються з пробірки.

Цей факт не в останню чергу пов'язують зі способом життя молодих сімей – даються взнаки аборти десятирічної давності, пристрасть до куріння і алкоголю, невчасне лікування інфекційних хвороб. Хоча, з іншого боку, те, що було непідвладне медицині ще двадцять років тому, сьогодні - звичайна практика в провідних клініках світу.

Тим більше деякі західні знаменитості зовсім не приховують, що їхні чада з'явилися після якогось медичного втручання. Відомі люди на Заході часто заявляють, що їхня дитина народилася з пробірки. Наприклад, голлівудська зірка Джулія Робертс офіційно підтвердила, що зачала двійнят і третю дитину за допомогою процедури штучного запліднення. До послуг сучасних технологій у цій галузі вдалася і Селін Діон. Саме завдяки пробірці двічі батьком став і Аль Пачіно. В Україні теж багато випадків, коли відомі люди вдаються до допоміжних репродуктивних технологій, але не афішують цього. «Хоча якраз факт розголосу показує ставлення суспільства до проблеми», – упевнені медики.

Федір Дахно, віце-президент Асоціації репродуктивної медицини, розповідає, що в його практиці був випадок, коли в клініку звернулася пара. Жінці довгий час не вдавалося завагітніти. Декілька невдалих циклів довели її до відчаю. Чоловік навіть наполягав на сурогатному материнстві. І лікарі піддалися на умовляння – вони перенесли ембріони двом жінкам, і виявилось, що вони прижилися в обох – у дружини і у сторонньої жінки. Дружина спочатку досить ревно ставилася до сурогатної матері, просила перервати вагітність, але коли загроза зриву з'явилася у неї самої, змирилася, що дітей буде двоє. Згодом обом жінкам одночасно зробили кесарів розтин. Потім мати вже двох дітей призналася: «У пологовому будинку я попросила лікарів, щоб вони не говорили нам з чоловіком, якого з двох наших синочків виносила я, а якого – ні».

Загалом у 2005 році в Україні за допомогою технологій народилися півтори тисячі дітей, а в 2007-му було проведено близько шести з половиною тисяч циклів штучного запліднення. «Але за нинішньої демографічної ситуації і ці цифри безцінні, – каже Валерій Зукін, директор однієї з приватних клінік. – Адже за 2007 рік від усіх дітей, які народилися в Україні, 0,2-0,3% з'явилися на світ за допомогою допоміжних репродуктивних технологій».

Сьогодні все частіше бездітні пари наважуються визнати свої проблеми. І незадоволені багаторічним лікуванням, вони звертаються в такі спеціалізовані клініки і в Україні, і за кордоном.

Причини де?

Допоміжні репродуктивні технології – це теке собі збірне поняття, що включає комплекс різних заходів, спрямованих на лікування різноманітних форм жіночого і чоловічого безпліддя.

За статистикою безпліддя в 35% випадків виникає, якщо щось не в порядку з організмом жінки, такий самий відсоток неполадок у чоловіків, кожна четверта пара має поєднання двох цих чинників, а в решти 5% – причину встановити не вдається.

«Причин, що приводять пари до нас, кілька, – каже Олександр Юзько, президент Асоціації репродуктивної медицини. – На першому місці проблеми трубного походження (ще відчувається бум абортів, який був 10-15 років тому, адже в клініки часто звертаються пари після тридцяти). І цим ми відрізняємося від інших країн. Там – першість «тримають» захворювання ендокринного походження. На другому місці – генетично запрограмований чинник. Потім іде синдром полікистозних яєчників. А далі – все решта (хвороби, що передаються статевим шляхом, наслідки вживання алкоголю, куріння). І не треба забувати про чоловічий чинник».

За словами головного акушера-гінеколога України В’ячеслава Камінського, існують генетичні, спадкові чинники, і вони незворотні. Інша річ – наслідки інфекційних захворювань і ще ряд інших причин.

Якщо говорити про ефективність допоміжних репродуктивних технологій, то вона висока – 43%. Решта – 57% спроб закінчуються невдачами. «Але ви що, не знаєте, що лікування ніколи не буває стовідсотковим?» – щиро дивується лікар приватної клініки. І говорить, що успіх залежить від вчасного звертання. Але лікар, можливо, спеціально не згадує про ризики і наслідки.

Ще питання – деякі пари просять «гарантувати народження здорової дитини».

«Кількість відхилень у таких дітей така сама, як і після природного зачаття, – говорить Валерій Зукін. – Якщо дитина народиться інвалідом, клініка не несе ніякої відповідальності. Перед початком маніпуляцій жінки пишуть заяву, мовляв, вони ознайомлені, що можуть народжуватися діти з вродженими вадами з такою ж частотою, як і при природному зачатті. Але з іншого боку – за допомогою сучасних технологій на 90% можна запобігти народженню дитини-інваліда. Конкретно в нашій клініці торік було зареєстровано 448 вагітностей, 51 було перервано, з яких три унаслідок виявлення хвороби Дауна. Тим жінкам було 39, 41, 42 роки. Отже треба завжди пам'ятати, діагностика на ранніх стадіях вагітності дуже важлива».

Що стосується цін, то це далеко не конфіденційна інформація. Один курс в українських клініках коштує приблизно п'ять тисяч доларів. «Багато це чи мало? – сумнівається доктор Дахно. – Для когось, без сумніву, багато. Але якщо врахувати, що минулого року українці купили 448 тисяч нових автомобілів, і придбала їх репродуктивна частина населення – пенсіонери і школярі автомобілів не купують, то можна зробити висновки. Тож державна мета – підтримати насамперед незахищені верстви населення».

Державний підхід

Наша держава так само зацікавлена в народженні дітей з пробірки. Того року бюджетом були передбачені кошти на 617 спроб, цього – на 770. За словами В’ячеслава Камінського, пари вибирають з усіх регіонів України. Єдине «але» – лікуватися вони можуть лише в двох державних клініках. Одна з яких розташована в Івано-Франківську, друга – в Донецьку.

«За державний кошт жінок відбирають з усіх регіонів. Але є якийсь перелік свідчень і обмежень (по-перше, за станом здоров'я, по-друге, за віком – до 37 років, сімейним станом – можуть звертатися жінки, що перебувають у шлюбі), – каже В’ячеслав Володимирович. – Ми беремо ті форми безпліддя, які легко вирішити, щоб державні гроші були використані максимально ефективно. Потім кандидатури розглядають у МОЗ. Фінальний підпис ставить міністр. І коли список сформовано, жінки прямують у клініки. Окрім двох вже існуючих клінік, до кінця року повинен запрацювати і центр у Києві». До речі, київський центр очолить саме пан Камінський.

Але, щоб завагітніти за участю держави, сім'я повинна довідками і висновками комісій довести, що вона гідна розраховувати на таку підтримку.

«Інформація про пацієнток досить закрита, – переконує Камінський. – А комісія в міністерстві хоче зрозуміти, чи обґрунтовано жінка зважується на цей крок. При цьому ми реально знаємо, що кількість сімей, які потребують цього, набагато більша, ніж ми можемо запропонувати за державні гроші».

Насправді в Україні півтора мільйони безплідних подружніх пар. З них у допоміжних репродуктивних технологіях без коливань мають потребу від 20 до 40%. А за рекомендаціями Світової організації здоров'я Україні треба 50 тисяч циклів щорічно (тобто тисяча циклів на кожен мільйон населення). Але фактично, звичайно, цифри набагато нижчі – деякі люди відмовляються від проведення лікування з етичних причин, деякі взагалі не хочуть дітей.

Але в питаннях застосування допоміжних технологій в Україні гроші відіграють не найважливішу роль. Ще повинні бути кваліфіковані фахівці та система лікування. Крім того, діяльність таких клінік має регулюватися жорстким законодавством.

Закони чи мораль?

Це питання, мабуть, найголовніше для суспільства. Якщо ми говоримо про закон і етику в допоміжних репродуктивних технологіях, то, в першу чергу, згадується тема сурогатного материнства. Але знову-таки, за оцінками медиків, це всього лише 1% від усієї діяльності репродуктивних клінік.

Мовою законів сурогатне материнство виглядає так: стаття 123 Сімейного кодексу встановлює походження дитини при штучному заплідненні і імплантації ембріона. Тому закон чітко визначає батьками сімейну пару, яка надала свої дітородні клітини і скористалася послугами «іншої жінки». У випадку з використанням чужої яйцеклітини, згідно з тією ж статтею, батьками малюка стають жінка, якій імплантували ембріон, і її чоловік. Крім того, ще декілька наказів Мін’юсту регламентують процедуру оформлення актів цивільного стану відносно новонароджених, таких, що з'явилися на світ від сурогатних матерів. Але щоб в РАГСі можна було зареєструвати дитину, народжену сурогатною матір’ю, треба пред'явити нотаріально завірену письмову згоду про те, що вона не проти запису батьками дитини її «замовників».

Тим часом на розгляді у Верховній Раді перебувають три законопроекти, які стосуються допоміжних репродуктивних технологій.

Але самі медики говорять про те, що їм не вистачає жорстких і точних законів. Їм потрібні обмеження іншого роду, наприклад кількості перенесених ембріонів (тому що публікації в пресі про народження четверні – це популяризація ускладнень методів). Завдання полягає в тому, щоб була висока ефективність лікування безпліддя, а кількість багатоплідних вагітностей не досягала катастрофічної цифри. До недавнього часу цифра наближалася до 40% (1999 рік), цього року знизилася до 18,5%. Окрім того, необхідно врегулювати такі питання: вибір статі майбутньої дитини, право власності на ембріон (ембріон повинен належати генетичним батькам, що робити, якщо хтось із батьків вмирає, або хтось відмовляється від нього), вік, коли жінка може стати сурогатною матір’ю, що робити у випадки смерті батьків.

Але, мабуть, найбільші суперечки викликає доля ембріона, котрий якийсь час перебуває поза жіночим організмом. Всі полемізують, коли починається життя людини – з моменту зачаття чи народження. Одні фахівці вважають, що ембріон – це набір певних клітин, інші – людська істота. Треті говорять про те, що ембріон повинен мати якийсь особливий статус. Медики впевнені, що до 14 днів ембріон не може відчувати болю або радості і тому не може мати ніякого морального статусу. Хоча це якраз дає привід думати, що він може бути заморожений і використаний надалі в інших циклах лікування безпліддя.

У Європейському Союзі весь час жваво обговорюють питання, що стосуються допоміжних репродуктивних технологій. У деяких країнах заборонено і сурогатне материнство, і донорство яйцеклітин. Хоча все ж таки поки що єдиної думки немає. Наприклад, у Німеччині прийнято «Акт про захист ембріонів», згідно з яким заборонено перенесення генетично чужих ембріонів і використання донорських жіночих статевих клітин. Закон також накладає заборону на дослідження людських ембріонів та істотно обмежує випадки їх кріоконсервації (процес зберігання органів, тканин або окремих клітин при зниженій температурі). Такі обмеження існують і в скандинавських країнах. У більшості з них не допускається перенесення більш ніж двох ембріонів у жінок до 40 років.

«Таких спірних моментів стає дедалі більше. А доки закону немає – і ми не знаємо, як наше суспільство відповідає на такі питання», – кажуть фахівці.

Час народжує й інші дискусії. Наприклад, чи можуть одностатеві пари звертатися в подібні клініки.

«Я б назвав це не сім'єю, а товариством з обмеженою відповідальністю, – каже Дахно. – Це не що інше, як господарська діяльність. У Швеції був випадок, коли у двох жінок народилося троє дітей, і вони склали юридичний документ, що чоловік, який «допоміг» їм, за жодних умов не братиме участі у вихованні. Потім пара розійшлася. І та жінка, яка залишилася з дітьми, подала до суду, і тепер чоловік змушений платити аліменти».

Іншими словами, йдеться про репродуктивні права гомосексуальних пар. У нас у законодавстві такий момент взагалі не обумовлений. Але на Заході в деяких клініках таке вже неприйнятно – оскільки це порушує норми моралі. Такі пари звертаються і в українські клініки. Але позиція лікарів однакова: в першу чергу треба виходити з інтересів дитини. Якщо така пара хоче мати дитину, суспільство мусить виступити проти їх бажання – воно має захищати інтереси дітей. Сумнівно, щоб суспільство було зацікавлене, щоб дитина росла в гомосексуальній парі.

Але і це не останній момент у дискусії про необхідність або потребу в допоміжних репродуктивних технологіях. З одного боку – це можливість появи в сім'ї довгожданої і бажаної дитини. І опустимо при цьому всі процедури, які доведеться подолати жінці на цьому шляху, психологічні травми від невдалих спроб. З іншого – це складні і, не побоюся цього слова, жорстокі досліди, що проводяться над живою істотою. Ось і виходить, що на одній чаші терезів – непереборне бажання стати батьками, на іншій – долі кількох ембріонів, вижити яким у лабораторних умовах вдасться не всім.