УПЦ МП: Ребрендинг Костянтин Матвієнко, для «Главреда» Виступ митрополита Київського і всієї України Володимира на ювілейному Архієрейському соборі Руської Православної Церкви, що пройшов у Москві з 24 по 29 червня, засвідчив декілька цікавих тенденцій у середовищі священства УПЦ МП:

як до розвитку діалогу з православними Київського Патріархату та Української Автокефальної Православної Церкви щодо подолання церковного розколу; так і до подальшого підвищення впливу УПЦ у світовому православ’ї, аж до повноцінного помісного статусу.

Ще у грудні минулого року Архієрейським собором УПЦ у Києві було внесено ряд змін до Статуту цієї Церкви, якими, зокрема, передбачається створення підрозділів (єпархій, благочиній, парафій, навчальних закладів) за межами державних кордонів України. Таким чином було закладено нормативні підстави для поширення діяльності УПЦ за межі її канонічної території, що є притаманним лише для помісних православних церков, зокрема, і для Московського Патріахату. Також церковним судом вищої інстанції для кліриків та мирян УПЦ було визначено Архієрейський собор цієї Церкви, а не РПЦ, як передбачено її (РПЦ) Статутом. Було розширено і повноваження Священного Синоду УПЦ у питаннях розгляду матеріалів щодо канонізації святих, утворення ставропігій (незалежних від місцевого єпископа: парафій, церковних братств та монастирів), а також оцінки подій міжцерковних та міжконфесійних взаємин і підтримання стосунків з іншими церквами, зокрема, поза межами України. До титулу предстоятеля УПЦ – „Блаженніший Митрополит Київський і всієї України”, при згадуванні за богослужінням, поряд з традиційним „Господина” додано: ”и Отца нашего”. Така формула титулатури є прерогативою глав помісних церков. У новій редакції Статуту УПЦ МП тепер відсутні, раніше наявні там, пункти про обов’язкове його схвалення Синодом РПЦ та затвердження Патріархом Московським. Загалом у новій редакції цього документу знято прямі посилання на Статут РПЦ. Насамкінець слід згадати, що отці грудневого Архієрейського собору УПЦ вилучили зі свого Статуту згадку про те, що „св’яте миро” Українська Православна Церква отримує від Московського Патріархату. Право варити миро також належить помісним церквам. Аби убезпечити главу УПЦ від примусового виходу на спокій у новій редакції Статуту однозначно зафікссовано, що це можливо винятково у випадку подання ним особистої заяви. У червні зміни до Статуту УПЦ було зареєстровано Міністерством юстиції України.

Захистивши тили, митрополит Володимир дуже дипломатично заявив про свою позицію і назовні. Виступаючи із доповіддю перед учасниками Архієрейського собору в Москві, він навів сухі цифри статистики: у складі УПЦ діє більше ніж 10900 парафій; (для порівняння: на території всієї Російської Федерації кількість парафій становить: 14290, а всього у РПЦ – 29141 парафія, включно з українськими). В УПЦ служить 54 архієреї. Це більше ніж четверта частина від усіх архієреїв РПЦ, разом із зарубіжними єпархіями. Всього Московський Патріархат, разом з українськими архієреями, має їх у своєму складі: 196. Кількість монастирів УПЦ – 175, а в Росії – 454. Таким чином митрополит Володимир чітко продемонстрував, що Українська Православна Церква є другою за кількістю парфіян та церковних установ у світі. І це без врахування 4000 парафій Київського Патріархату та 350 в УАПЦ. Якщо ж усі православні парафії України опиняться під омофором єдиного Предстоятеля, то Українська Православна Церква буде найбільшою у світі.

Саме чисельністю вірян, які перебувають поза спілкуванням із Вселенським Православ’ям, мотивуав глава УПЦ необхідність посилення діалогу щодо „вилікування розколу” серед православних України. Він повідомив Архієрейський собор РПЦ, що до УПЦ письмово звернулися представники Київського Патріархату та УАПЦ з викладенням свого бачення ролі і статусу православ’я в Україні. Ці документи було вивчено і їхній аналіз покакзав, що подолання розколу теоретично можливе після „удосконалення канонічного статусу УПЦ”. Тут слід зазначити, що для вручення згаданих звернень митроплит Володимир, вперше за час існування розколу, у грудні офіційно прийняв у своїй резиденції у Києво-Печерській Лаврі представників Київського Патріархату: архієпискорпа Переяслав-Хмельницького Димитрія та архімандрита Євстратія (його нещодавно хіротонісовано у єпископа Васильківського). Отже діалог перестав бути заочним і набув характеру офіційних особистих контактів.

Звісно, київський митрополит, який за статусом своєї кафедри є другою, після Патріарха, особою в РПЦ, усіляко запевнив архієреїв Московського Патріархату про те, що питання помісного статусу УПЦ є „передчасним і некорисним для сучасного церковного життя”. Але водночас він зазначив, що автокефалія не може вважатися чинником руйнації церковної єдності, бо: „тоді б довелося визнати, що між Помісними Православними Церквами, що мають автокефальний статус відсутнє молитовне спілкування, що докорінним чином суперечить православному вченню про Церкву”. Таким чином, митрополит Володимир вперше з найвищої церковної трибуни публічно спростував головний аргументи противників помісного сатусу УПЦ щодо нібито розірвання молотивної єдності з Руською Православною Церквою у випадку проголошення автокефалії.

На Архієрейському соборі митрополиту Володимиру та частині українських архієреїв, які його підтримують вдалося досягти значного посилення впливовості УПЦ у складі Московськкого Патріархату, зробивши ще один крок до підвищення її канонічного статусу. Собор ухвалив ряд рішень, зокрема, давши формальну згоду на утворення нових єпархій УПЦ: Олександрійської, Бердянської, Кременчуцької, Ніжинської, Новокаховської, Сєвєродонецької та Шепетівської. Втім, більшість з цих єпархій вже давно утворені рішенням УПЦ та існують по кілька років. Патріарх Алєксій Другий запропонував відкрити у Києві своє Патріарше Подвір’я і, відповідно, у Москві Подвір’я Києво-Печерської Лаври. Цей крок є спробою випередити можливе створення у Києві Подвір’я Патріарха Вселенського Варфоломія Першого, якому така пропозиція не раз надходила з владно-політичних кіл у Києві.

Собор звернувся зі спеціальними посланнями до президентів Бєларусі, Молдови та Російської Федерації. Серед адресатів-президентів не було Віктора Ющенка. Цікаво, що саме у дні, коли проходили засідання Собору Олександр Лукашенко запросив Папу Римського Бенедикта Шістнадцятого відвідати з офіційним візитом Бєларусь. На диво, ніякої офіційної реакції з боку РПЦ на цей дипломатичний демарш на Соборі виголошено не було. Хоча, у червні 2001 року, під час візиту в Україну попередника нинішнього понтифіка – Івана-Павла Другого Московський Патріархат та УПЦ виступала різко проти перебування глави Римо-Католицької Церкви на своїй канонічній території. На думку деяких українських спостерігачів така нейтральна позиція РПЦ зумовлена намаганням керівництва Росії подолати загрозу цивілізаційної ізоляції своєї країни. Президент Бєларусі у цьому разі просто виконав місію посередника, аби його новообраному російському колезі не довелося наражатися на критику російських ортодоксів у питаннях взаємин з католиками. Ватикан не раз демонстрував гнучкість у питаннях взаємин з православним світом і готовність сприяти діалогу між Росією та Заходом. Нині такий діалог є особливо актуальним через розширення на Схід Європейського Союзу та НАТО, які за останні кілька років включили в орбіту своїх впливів такі моноправославні країни як Болгарія та Румунія, а також і слов’янську Польщу, Сербію, Хорватію. Сьогодні частина канонічної території Московського Патріархату вже перебуває в зоні НАТО та ЄС. Йдеться про Литву, Латвію та Естонію. Ці геополітичні реалії диктують необхідність змін у ставленні РПЦ і до України. Аж до визнання її Православної церкви помістною.

Тоді вже, як найбільша з поміж православних церков світу, УПЦ матиме всі підстави обгрунтовано пропонувати повноті світового православ’я визнати її патріарший статус.