Юрій Єхануров: military revolution Дмитро Тимчук, для «Главреда» Міністр оборони Юрій Єхануров зробив переворот у теорії оборонного будівництва і розвитку української армії.

Принаймні про це свідчить його нещодавній виступ у стінах Національної академії оборони України, в якому він розповів про своє бачення майбутніх Збройних сил України.

Виступ міністра в ході науково-практичної конференції «Військово-політичний вимір трансформації Збройних сил України» був адресований присутнім чиновникам Міноборони і генералітету Генштабу, представникам командування НАТО з трансформації і операцій, країнам Вишеградської четвірки, Секретаріату Президента України, урядовим і неурядовим структурам.

Дійсно, доповідь Юрія Єханурова можна без перебільшення назвати революційною. Міністр, у принципі, не винайшов чогось кардинально нового, але раніше такі постулати можна було почути хіба що з вуст так званих незалежних військових експертів. Проте подібні експертні оцінки відрізняються, як правило, безсистемністю і фрагментарністю, ґрунтуючись швидше на інтуїції і західному досвіді, без чіткого аналізу ситуації у власній армії. Доповідь глави українського оборонного відомства таких вад не мала.

Що ж сказав міністр? Заздалегідь Юрій Ехануров пояснив, що «в умовах динамічних глобальних геополітичних змін, перетворень у національній економіці, політичній та соціальній сферах розвиток Збройних сил Україні потребує уточнення стратегічних пріоритетів оборонної політики, які мають відповідати сучасним викликам і загрозам, вписуватися в систему міжнародної та регіональної безпеки». В цьому контексті основною ідеєю доповіді була декларація відходу від «перманентного реформування» армії, на якому, справді, наші Збройні сили зациклилися з самого моменту свого виникнення, і перехід до трансформації.

Відмінність Юрій Єхануров пояснив таким чином. Реформування полягало в процесі «цілеспрямованої зміни окремих складових військового організму». Тоді як «військова трансформація, на відміну від процесу реформування і розвитку збройних сил будь-якої країни, не обмежується звуженим колом переважно військових питань, таких, як реформування структури та складу військ (сил), удосконалення форм і способів підготовки (навчання) особового складу, модернізація та оновлення окремих зразків їх озброєння і військової техніки тощо. Процес військової трансформації передбачає перегляд оперативних концепцій та основ застосування збройних сил, пошук і прийняття нових підходів до ведення збройної боротьби, перегляд основних завдань та реорганізацію структури військ (сил), забезпечення готовності до можливих змін у середовищі безпеки, досягнення необхідних оперативних спроможностей».

Мова тут іде не просто про зміну термінів. Проблема українських Збройних сил аж до сьогоднішнього дня полягала в тому, що, намагаючись перебудовуватися на стандарти НАТО, вони помалу обростають новими структурами в стилі «а ля Брюссель», але при цьому їх суть залишається на рівні радянських постулатів у галузі військового будівництва. Простіше кажучи – розуміння того, навіщо взагалі потрібна армія, завдання і принципи розвитку Збройних сил, що існують у нас сьогодні, перебувають на рівні середини минулого століття. І все це закладено в основоположних стратегічних документах – від законів України, що регламентують діяльність військового сектора, до армійської «абетки» - бойових статутів, за якими готується воювати армія. Відповідно, і механізми реалізації оборонної політики продовжують працювати за старими принципами. «У цілому, зовнішньо- та внутрішньополітичні чинники вимагають відповідних змін від державних інституцій, задіяних у реалізації оборонної та безпекової політики. Ці зміни знайшли відображення і в завданнях, поставлених перед Збройними Силами Україні. Сьогоднішній їх спектр розширюється від завдань традиційно військових до участі в антитерористичних та міжнародних миротворчих операціях, надання військової допомоги іншим державам, ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій природного і техногенного характеру тощо», – зазначив міністр.

Мова йде не лише про структури, що формують оборонну політику держави, а й про саму базову основу, на якій ґрунтується діяльність армії. Справді, завтрашня еліта Збройних сил – курсанти військових навчальних закладів – дізнаються про форми сучасної збройної боротьби лише на коротких ознайомлювальних заняттях, навчаючись воювати за канонами військового мистецтва радянських часів. Така сама ситуація у військах – у ході бойової, тактико-спеціальної підготовки відпрацьовуються питання ведення сучасного бою, але основа підготовки військ – все одно проведення широкомасштабних операцій. Про це можна судити хоча б зі щорічних комплексних навчаннях оперативного і тактичного рівнів, що проводяться останнім часом. Звичайно, чудово, що війська перейшли від фарбування огорож і підмітання плаців до відпрацювання питань бойового застосування на місцевості. Але непокоїть сам підхід, з яким ці війська до такого застосування готуються, і масштаби застосування, що плануються.

Парадокс полягає в тому, що Збройні сили, підлаштовуючись під вимоги часу, нібито й видозмінюються (наприклад, перейшли від радянської дивізійної системи на прогресивнішу бригадно-батальйонну). Але при цьому суть готовності до бойових дій залишається тією самою: грубо кажучи, протягом енного часу до початку бойових дій мобілізувати резервістів, укомплектувати ними і технікою частини і підрозділи за штатами воєнного часу, висуватися в задані райони, розгорнутися, налагодити систему забезпечення, зв'язок і управління, і лише тоді або зайняти оборону і чекати наступаючого супротивника, або проводити наступальні дії. Все це добре для воєн минулого століття, коли йшлося про масштабні дії мас військ, тобто про протистояння регулярній армії супротивника. Нині, зрозуміло, ймовірність таких дій нікчемно мала.

На сьогодні головне – оперативність, маневреність, здатність блискавично реагувати на зміну тактичної обстановки. У таких конфліктах головну роль відіграють не танкові корпуси, а тактичні групи, створені, як у конструкторі «лего», з набору вузькопрофільних підрозділів для проведення конкретних операцій – компактні, маневрені, оснащені сучасними системами озброєння і що мають велику вогневу потужність. Нинішня ж українська армія з принципами, закладеними в її основу, навряд чи відповідає таким стандартом. Її нинішню відповідність сучасним вимогам можна порівняти зі спробою брати участь у змаганнях «Формула-1» на гусеничному бульдозері – потужність у цьому випадку, коли потрібна швидкість і здатність швидко реагувати на вигини траси, тобто тактичну обстановку, сенсу не має.

Можна заперечити: у нас є досвід бойових дій у «західному форматі» - наприклад, у складі миротворчих контингентів, є досвід і виконання бойових завдань у складі тактичної групи в Іраку. Це заперечення прийняти складно. Перш за все, на прикладі наших миротворчих контингентів (якщо такими називати і українські контингенти, що були в Іраку) абсолютно некоректно судити про всі Збройні сили України. По-перше, варто пам'ятати, що ці підрозділи хоч і комплектувалися і комплектуються на базі штатних армійських одиниць, але «збираються» з фахівців з усієї України. По-друге, перед початком виконання завдань, тобто перед відправленням за кордон, ці контингенти в остаточному «зібраному» складі проходять підготовку протягом не менш як півроку. Є окремі підрозділи, які теоретично можна «висмикнути» з місць їх постійної дислокації і в нинішньому вигляді перекинути на місця виконання бойових завдань (принаймні такі бойові одиниці номінально існують у складі Об'єднаних сил швидкого реагування наших Збройних сил). Але ЯК би вони виконали поставлені завдання – це вже друге питання.

З огляду на це Юрій Єхануров окреслив напрями, за якими мають видозмінюватися Збройні сили. Це: «мобільність військ (сил) та авіатранспортні можливості; наявність авіаційної підтримки військ з повітря, зокрема вертольотами, які мають брати участь в усіх можливих операціях; забезпечення інформаційної переваги; забезпечення інтегрованих систем управління військами (силами); забезпечення висвітлення повітряної, морської та наземної обстановки - наявність підготовлених сил спеціальних операцій; ефективне стратегічне та оборонне планування; ефективна логістика; забезпечення функціональної сумісності і стандартизації; спроможність захисту від зброї масового ураження».

Природно, з переходом до «нового формату» діяльності армії особливо гостро постає питання ресурсного забезпечення. Юрій Єхануров зауважив, що, «наприклад, підготовка механізованого батальйону відповідно до вимог Сил реагування НАТО потребує більш як 100 млн. євро. Проте це лише одна сторона, інша – як ефективно використовувати наявні державні кошти». Тому «вдосконалення системи оборонного планування, формування бюджетного запиту Міністерства оборони стає ключовим елементом процесу досягнення необхідних спроможностей».

Виходячи з нинішніх підходів до діяльності армії, виникає чимало питань з приводу відповідності нинішнім вимогам насамперед структур управління і забезпечення. Свого часу в Іраку автор цих рядків поцікавився у старшого офіцера тилових структур зі складу оперативної групи Міноборони, яка проводила ротацію контингенту, що було б, якби наш контингент в Іраку не «сидів» на американській системі логістики, а забезпечувався би по лінії Збройних сил України? Полковник із сумом відповів: «Воювали б, поки не закінчився сухий пайок». Зараз наша ще радянська система тилу посилено заміщується системою логістики за західним зразком, тобто здійснюється перехід від діяльності структур, що забезпечують війська окремо речовим майном, продовольством, займаються перевезеннями на користь військ, на єдину систему, що відповідає починаючи від транспортних перевезень військових вантажів до забезпечення солдатів туалетним папером. Але, знову-таки, по-перше, цей процес далекий до завершення, і, по-друге (найголовніше!), система, що створюється, знову так само орієнтована на забезпечення мас військ у масштабних бойових діях.

Те ж саме стосується системи управління військами. На прикладі тих же миротворчих контингентів українські військові переконалися, що наша нинішня «багатоповерхова» система управління з Генштабом на чолі вельми умовно здатна керувати діяльністю військ в умовах, коли йдеться не про місячне розгортання якоїсь армії, а про миттєву оцінку обстановки, ухвалення рішення і передачі його військам, коли рахунок іде на хвилини, а то й на секунди.

Зрозумівши це, керівництво Збройних сил створило таку структуру, як ООК, Об'єднане оперативне командування, що займається управлінням миротворчими контингентами (або, у разі потреби, реальними операціями на території країни – наприклад, у ході задіювання армії для ліквідації наслідків аварій або стихійних лих, причому ООК вже керувало діями військ під час торішньої аварії на залізниці у Львівській області). Схожа структура, Центрком, керує з території США діями американських військ на Великому Близькому Сході – в Іраку і Афганістані. І виникла дивна ситуація, коли у нас існують структури управління як такий собі рудиментарний організм радянських часів, який готує бозна до чого, а реальним застосуванням військ керує «натовське» ООК.

Збройні сили за таких умов дедалі більше схожі на хвацьку бабусю, що намагається станцювати реп на молодіжній тусовці, але організм, на жаль, дозволяє лише імітувати деякі рухи. Зрозуміло, що «протезами», тобто додатковими «сучасними» структурами, армії в цьому разі не обійтися, необхідно міняти весь організм. Саме в цьому, за Юрієм Єхануровим, і полягає військова трансформація, про яку говорить нинішнє військове керівництво України.