Підсумок зустрічі прем'єрів: Тимошенко перетворюється на Януковича Олеся Яхно, для «Главреда» Поступове підвищення цін на газ для України в обмін на «Одеський припортовий завод» і «Укртелеком» для Росії - такі, можливо, зміст пакту «Тимошенко-Путін» і ціна монополізації Юлією Володимирівною російського напряму.

Тло

Суботній візит Юлії Тимошенко до Москви - черговий прояв підходу, що склався впродовж всієї історії незалежності України, до українсько-російських двосторонніх відносин.

Нічого нового.

З одного боку, всі основні українські політичні гравці як програмні тези висувають євроінтеграцію.

А з іншого - ті ж самі політики завжди намагалися, намагаються і намагатимуться вибудовувати «тіньові відносини» з Росією.

Зрозуміло, що альтернативи європейської інтеграції країна (навіть у разі нереальності її втілення) на сьогодні не має. Це обумовлено не тільки і не стільки приходом до влади прозахідного або проросійського політиків (на чому завжди наголошує російська сторона), скільки об'єктивними причинами. По-перше, відсутністю будь-яких інших інтеграційних проектів (пропоновані Росією співдружності, союзи, простори будуються на основі спільного минулого, а не на привабливому образі майбутнього). По-друге, дається взнаки підліткове бажання України зміцнитися як незалежна держава шляхом втечі від Росії, в якій вона убачає, перш за все, «багатовікового пригноблювача». По-третє, європейська риторика досить довгий час була дієвим способом для отримання кредитів і тиску на РФ з метою економічних поступок.

Але також зрозуміло, що за російський напрям між українськими політиками завжди точитиметься боротьба. Оскільки сама по собі причетність до вирішення серйозних питань (на зразок постачань і ціни на газ), робота з великими російськими компаніями і величезними сумами автоматично підвищує статус і вплив в Україні людини, що монополізувала цей напрям.

Завдання

Якісно змінити будь-що у відносинах між Росією і Україною не під силу нинішній правлячій еліті – ні російській, ні, тим більше, українській.

Попри спільне цивілізаційне коріння двох країн, досить високий рівень підтримки Росії населенням Східної України, наявність у обох країн зон спільних інтересів (наприклад, інфраструктура військово-промислового комплексу колишнього СРСР), об'єктивно обидві країни віддаляються і рухаються у різних напрямах розвитку. Національні проекти Росії та України, які перебувають у стадії розробки і формування, судячи з усього, не передбачають стратегічного єднання. Державні моделі та політичні системи обох країн принципово різні, так само як і вектори еволюції цих моделей: Росія рухається у бік авторитарної моделі модернізації, Україна - до формування кількох центрів влади.

Звичайно, відносини між Росією та Україною в галузі геополітичної, економічної, культурної співпраці могли б бути істотно кращі. За умови наявності продуманої партнерської політики і професіоналів з обох боків. А головне – наявність самих міждержавних відносин, коли результати від того або того проекту оцінюються перспективою країни в цілому, а не вигодою (політичною, економічною) окремих її осіб або груп. Так склалося, що найрозвиненішим з усіх державних інституцій на пострадянському просторі виявився бізнес - тому всі нібито загальнодержавні проекти набувають яскраво вираженого бізнесового характеру.

Список запитів один до одного у країн (вірніше, їхніх еліт) сьогодні гранично короткий.

Україні від Росії, за великим рахунком, потрібні: прийнятні ціни на газ (не стрімке, в 400 дол., як анонсував багаторічний глава правління «Газпрому» Олексій Міллер, а поступове їх підвищення); збереження безвізового в'їзду для українських громадян; доступ окремих груп українських товарів на російські ринки збуту.

У свою чергу, Росії від України потрібні: транзит газу до Європи через Україну; участь у приватизації великих підприємств, що залишилися в країні; зволікання по максимуму вступу України в НАТО. Питання подальшого перебування ЧФ у Севастополі для Росії актуальне, проте не є темою найближчої перспективи.

Суб’єкти

Для реалізації цих завдань зовсім не обов'язковий спільний інтеграційний проект або спільна ідеологія. Натомість необхідна участь із двох сторін прагматичних фігур, які не обтяжені жодною ідеологією, чітко розуміють свою мету, вигоду, масштаб взаємних поступок і логіку ухвалення рішень.

Росія (в першу чергу, в особі «Газпрому») і російська еліта вже давно перейшли на таку логіку спілкування з пострадянськими країнами. Нерідко за оголошенням персоною нон грата в Росії тих або інших українських громадян криються не політичні, а бізнесові інтереси, як це було, скажімо, з Петром Порошенком у лютому 2007-го, коли Олег Дерипаска дуже ревно поставився до перспектив відкриття Петром Олексійовичем автомобільного заводу під Нижнім Новгородом.

В Україні, котра як і раніше відчцває благоговійний страх перед неіснуючими імперськими амбіціями Росії, мало фігур, здатних відповідати логіці нинішньої Росії, що зазнала істотних змін після Помаранчевої революції в Україні.

До подій Майдану функції контактера з РФ виконував Віктор Медведчук – до цього ні в кого з українських політиків і чиновників не було монополії на російському напрямі. З приходом на пост глави АП в 2002 році Медведук став посередником між Кучмою і Путіним (спочатку – через дружбу з Волошиним, потім – і з Медведєвим), які вибудовували співпрацю країн на міжособовому рівні. Багато в чому довірчо-близькі відносини з російською елітою у Медведчука збереглися. Інша річ - між ким бути посередником з боку України?

Ющенка в Росії, що не оговталася від «помаранчевого удару», ненавидять. У Януковичі швидко розчарувалися, мабуть, не відчувши достатньою мірою його проросійськості. З фігур першої величини як партнер залишилася Тимошенко. І тут Секретаріат Президента побоюється не дарма. Юлія Володимирівна чудово розуміє, як важливо в контексті президентських виборів дістати підтримку (іміджеву, фінансову) з боку російської правлячої групи. Враховуючи пієтет східного електорату перед російськими лідерами, це найвірніший і найкоротший шлях до його здобуття.

У Тимошенко, незважаючи на президентські директиви щодо нинішнього візиту до Москви, напевно, є свій план з монополізації російського напряму. Наприклад, забезпечити те, що потрібно Росії, в обмін на те, що потрібно Україні. А саме - поступове підвищення для України ціни на газ (про що, власне, Путін і Тимошенко домовилися) в обмін на сприяння російському бізнесу у сфері приватизації українських підприємств.

Зокрема, Одеського припортового заводу. Як відомо, один з трьох претендентів, допущених до приватизаційного конкурсу ОПЗ, що планувався в травні, - це російський «Еврохим», контроль над яким належить сім'ї Єльцина. Швидше за все, саме намір не допустити зміни глави ФДМ і, відповідно, заблокувати приватизацію ОПЗ, стали справжньою причиною розвалу коаліції шляхом виходу двох депутатів. Так само як і є додатковим стимулом для коаліції (офіційної чи неофіційної) Ющенка з Партією регіонів.

Ще один об'єкт пильної уваги росіян в Україні – це «Укртелеком». Наскільки авторові відомо, щодо нього сьогодні є серйозні наміри у компанії «Мегафон», яку контролює Алішер Усманов, персона, наближена до Медведєва і Путіна.

Пов'язування в один пакет ціни на газ і приватизації ускладнює відхід від домовленостей. Ющенку буде складно припинити приватизаційні конкурси, а Тимошенко продемонструє російській еліті, що саме вона, і лише вона, є надійним партнером. Тим самим остаточно відсунувши Януковича на узбіччя російсько-українських контактів і його одвічного східного електорального поля.