Дебют у Ханти-Мансійську Віталій Портников, журнал «Главред» Уже саме місце проведення саміту Європейського Союзу і Росії – Ханти-Мансійськ – мало продемонструвати, яким є справжній порядок денний відносин між двома сторонами.

Ніде правди діти, нова угода між ЄС і Росією мала обговорюватися зовсім не тут і не з президентом Дмітрієм Медвєдєвим, а 16 місяців тому із президентом Владіміром Путіним. Однак польське вето на подальші переговори, запроваджене братами Качиньськими у надії змінити російське ставлення до постачання польського м’яса, створило цілу низку символів. І місто, яке називають енергетичною столицею Росії. І президент – донедавна голова ради директорів «Газпрому». І нові сподівання на російські зміни, яких не було за часів путінського президентства.

Однак як тоді, так і тепер від Росії Європі потрібне найголовніше – стабільне постачання енергоносіїв. І цивілізований вигляд, який не дозволяв би дорікати європейським політикам, що вони домовляються із варварською недемократичною державою, і зобов’язував би їх уважніше ставитися до взаємин Москви із сусідами. Президент Борис Єльцин чудово робив такий вигляд – європейські лідери погоджувалися із американським президентом Біллом Клінтоном, який побачив демократію в самому серці партнера. Усе інше було зайвим – участь Росії у президентській кампанії в Україні 1994 року, що обумовила перетворення України у «другу Росію», спонсорування режиму Лукашенка, підтримка сепаратизму в колишніх радянських республіках, що призвела до остаточної територіальної дестабілізації Грузії та Молдови, шахрайські аукціони й розподіл влади між «олігархами» та чекістами. На все це Захід звернув увагу тільки після того, як спадкоємець Єльцина Владімір Путін на тлі зростання енергетичних цін перестав грати в сердечну демократію і назвав речі своїми іменами. Ось чого Європі не хотілося чути, ось після чого довелося звертати увагу й на позицію нових членів Європейського Союзу, і на той прикрий географічний факт, що в світі є Україна, і Молдова, і Грузія – із своїми проблемами. Головне, чого насправді чекають європейці від Медвєдєва – щоб він позбавив їх усього цього непотрібного головного болю. Щоб Росія знову стала такою, якою була за єльцинських часів, – із демократією у президентському серці, поміркованою свободою слова на телебаченні та групою ліберальних опозиціонерів у парламенті. І тоді з такою країною буде вже не важко підписати будь-яку нову угоду й сподіватися на подальші стабільні відносини...

Утім, не варто очікувати, що все буде так просто. По-перше, Москва нікуди не поспішає. Напередодні саміту в Москві наголосили – на підписання нової угоди із Європейським Союзом у Росії сподіваються не раніше, ніж за рік–два. Це оптимістичні оцінки. Якщо згадати, скільки Росія вступає до СОТ, можна передбачити, що перемовини з європейцями триватимуть майже все медвєдєвське президентство – принаймні перший термін. У будь-якому разі за рік–два буде зрозуміло, якою є конструкція нової влади в Росії, яку роль у ній насправді відіграє президент і що може голова уряду. І, можливо, за цей час Європейський Союз подолає власну кризу управління, яка тільки поглибилася після провалу ірландського референдуму з Лісабонської угоди. До речі, в Україні так само за цей час можуть змінитися і влада, і структура організації держави.

Чому я саме про це згадую? А тому, що російсько-європейські переговори у Ханти-Мансійську розпочалися в атмосфері цілковитої невизначеності. Сьогодні сторони мають хіба що сподіватися, що виправдають надії одна одної, що Медвєдєв побудує такий російський фасад, на який приємно буде подивитися і за який не треба буде зазирати. Що Європа не буде заважати російській еліті будувати ту Росію, яка подобається добродіям з рубльовських дач і водночас дозволить їм тримати капітали на Заході та потроху прибирати до рук європейські підприємства й нерухомість. Що Росія не буде активно демонструвати своє бажання царювати на пострадянському просторі. Що Європа не буде заважати відносинам Москви із сусідами й приборкає нарешті гомінких «нових європейців», особливо цих, маленьких, із Балтїї. Навряд чи всі ці сподівання стануть реальністю. Однак на що тільки не погодишся заради збереження грошей і стабільного одержання нафти й газу...