Біс Конституції?! Конституції – «біс»! Володимир Цибулько, для журналу «Главред» Про бісовість в асоціації з Основним законом – то він, не Закон, а, власне, нечистий, куць, чорт і таке інше, як кажуть, ховається в деталях.

У дрібничках, так би мовити. Щодо «Основного», то – це якраз Закон, котрий може дозволити собі не розшифровувати деталі, що, відповідно, дозволяє громадянинові, на приклад, оминати  ту частину Закону, де прописані обов’язки, і скрупульозно зосередитися на частині прав. З криком: «Мені положено!».  

У конституційну ніч  я щасливо спав в одному з центральних варшавських готелів. Саме закінчився якийсь черговий ендеошний семінар і я міг собі дозволити відпочити. Вранці кельнер повідомив, що доки я відсипався, в України з’явилася нова Конституція і поставив на стіл пляшку шампанського. Дорогого! Французького! За рахунок закладу! Чом не привід почати новий день, як  і нове життя, з шампанського. Тому для мене все, що пов’язане зі з’явою нового Основного закону асоціюється виключно з позитивізмом та великою надією. А що було потім? Ну, як відомо, потім було потім.

У дні заштампованих урочистостей говоритимуть, як завжди це робиться в Україні, багато, бездарно і спекулятивно. Спекулятивно – політики. Бездарно – політологи. Багато – правники. І про Пилипа Орлика, і про американських  батьків-засновників. І про Українську народну республіку. І про сталінську конституцію – у комуністів, як відомо, язик без кісток. Але не говоритимуть про найважливіше. Українці створювали найпершу у світі конституцію уже перебуваючи під пресингом окупації. І в свідомості українця будь-який закон зафіксувався саме як закон окупанта. А оскільки це закон окупанта, то й виконувати його можна хіба що під канчуком окупанта. Очевидно, що і влада – вже рідна, не окупантська, розуміє, що вона рідна влада у психології рідного народу нічим від влади окупантської не відрізняється. І тому народ і справді нічого іншого, крім розділу про права у Конституції, не читає, а влада ні в який інший спосіб як для продовження власного існування цю Конституцію не використовує.

Уся природа реформи 2004-року зводилася до недопущення когось іншого, крім сформованої біля персони президента Кучми фаворитичної групки дерибанщиків суспільно нажитого, до, власне, не влади як  інструментарію державницького, а до влади як механізму перерозподілу. Власне, чим такий підхід до Закону міг обернутися  для його покористувачів у такий спосіб. Ну та звичайнісіньким бумерангом. «Уже котрий  тиждень дачник Мед..ук намагається викинути з ділянки випадково залетілого бумеранга...».

Тому доки не буде розподілений останній квадратний сантиметр українського чорнозему, доти Основного закону як національного стабілізатора чекати годі.  Конституція як національна програма можлива лише за умов остаточного перерозподілу майна. А до того між параграфів стирчатимуть ріжки нечистого, поверчуватиметься хвостик куця,  і ще сорока синонімів, які відомі в українській мові на означення нечистої сили. Тобто, лукавого.

У чому була правда президента Ющенка, котрий в часи свого кандидатства всупереч застереженням багатьох таки пішов на компроміс щодо змін до Конституції. Тієї, котра визнавалася однією з найкращих у Європі на свій час. Та вся правда в тому, що найкращим був, власне, текст, але дієвість була найгіршою. Я свого часу придумав певну формулу дієвості українських законів – якщо за сто відсотків брати столицю, тобто центральні органи влади, то дієвість законів в Україні зменшується прямо пропорційно до віддаленості від столиці. Звучить, як оксюморон – «донецький гурток шанувальників конституції», або «кримський гурток шанувальників державної мови»! Тому президент Ющенко виграв час, давши пошматувати текст в надії, що за виграний часовий відтинок дозріє саме споживач чи точніше потребувач конституційної дії. Та такий, що готовий буде захищати і свої інші права з неменшою затятістю, ніж захищав своє виборче право на Майдані. Такого Майдану більш не буде. Але буде те інше, що дозволить говорити про зрілість громадянина, про зрілість громадянського суспільства. Особливо в Україні, де громада ніколи не дозволить державі домінувати настільки, настільки вона домінує, на приклад, в Росії. В українському  випадку державну домінанту заміщає громадянське суспільство – і це робить країну нічим не слабшою від найдинамічніших сусідів.

Чи можу уявити себе на місці польського кельнера і пригостити шампанським якогось росіянина з нагоди прийняття якоїсь страшно демократичної конституції в Росії? Можу, звичайно! Тільки дожити до того, що формула дієвості законів, котру я придумав для кучмівської України не буде стосуватися Росії, я навряд чи доживу.

А з нагоди виведення російського флоту з Севастополя – готовий виставити ящик горілки вже! Чим швидше виведуть – тим швидше вип’ють.