Ширше за широку коаліцію
Підштовхнути до зближення «бютівців» і «регіоналів» може сама арифметика: кого залишить байдужим перспектива здобути в Раді конституційну більшість, абсолютно незалежну від чинного Президента?
Розмови про формування коаліції у складі Партії регіонів і Блоку Юлії Тимошенко, як правило, закінчуються швидко: цього не може бути, тому що це неможливо. Проте знайти раціональні причини розбіжностей між «тимошенківцями» і «регіоналами» насправді досить складно.
Обидві ці політсили – неідеологічні, тобто про якісь доктринальні, світоглядні суперечності між ними і мови бути не може. Адже, й справді, не вважати ж такими замусолені питання про мову і НАТО.
Звинувачення в тому, що прагматичним крупним бізнесменам, яких начебто достатньо в «регіональних» лавах, нібито неприємна співпраця з «популістами» родом із БЮТ, теж непереконливі. Обидві сили використовують абсолютно однакові методи, борючись за симпатії електорату. Пригадайте, наприклад, запеклі передвиборні дискусії про те, скільки тисяч гривень потрібно видавати матерям за яку дитину – і спробуйте визначити, хто з цих сил-популістів більш «популістичний».
Адже насправді «регіонали» і «бютівці» мають досвід плідної співпраці на парламентській ниві – і мова йде не лише про заїжджений приклад з ухваленням Закону про Кабмін взимку 2007 року, і навіть не про відставку уряду Юрія Єханурова, яку вони «провернули» роком раніше. Задовго до цього, в 2003 році, мало того що парламентська фракція БЮТ підтримала програму новопризначеного уряду Віктора Януковича – особисто Юлія Тимошенко нібито переконала проголосувати за цей документ половину фракції «Наша Україна». Потім, відразу після закінчення Помаранчевої революції, саме Юлія Тимошенко полетіла до Донецька «зшивати два береги Дніпра». Пам'ятаєте її ефір на ТРК «Україна» в помаранчевій футболці «Шахтаря»? Чи варто дивуватися з того, що в січні 2005-го за призначення Юлії Володимирівни на пост прем'єр-міністра фракція «регіоналів» у парламенті тоді ще четвертого скликання проголосувала практично у повному складі. Звичайно, зараз «біло-блакитні» вважають за краще про те голосування не згадувати, але чом би одного разу налагодженій співпраці сьогодні не поновитися знову? Тим паче, що момент для цього як ніколи слушний.
Резони «регіоналів»
Практика українського політичного життя показує: опозиціонери з «регіоналів», м'яко кажучи, ніякі. Великий бізнес, якого в лавах «біло-блакитних» справді чимало, йде в парламент зовсім не для того, щоб блокувати президію Ради або викривати владу у всіх смертних гріхах з парламентської трибуни. Ігри Януковича та інших «регіональних» спікерів у «тіньовому уряді» реальним утримувачам партійних акцій незрозумілі й чужі. А коли вже нарізно «біло-блакитним» узяти владу в свої руки не світить, – це означає, треба шукати партнерів на стороні. Причому бажано партнерів сильних, не типу комуністів з соціалістами, а таких, з якими можна було б створити стабільну парламентську більшість і не боятися політичних форс-мажорів на зразок раптового погіршення відносин з Президентом або «особливої позиції» когось із партнерів по коаліції.
Всі останні спроби «регіоналів» повернутися у владу полягали в пошуках спільної мови з «Нашою Україною», і всі ці спроби виявилися невдалими. Насправді складно сказати, чому створення «широкої коаліції» кожного разу зривалося. Але те, що частині «регіоналів» будувати плани про благоденство в коаліції з «Нашою Україною» вже страшенно набридло, – факт очевидний. Рішення в «Нашій Україні» приймають, як на Запорізькій Січі, і вільному «помаранчевому» козакові часом навіть слово гетьмана не указ.
Торік «регіонали» вже «обпеклися», сподіваючись, що Балозі буде до снаги реалізувати укладений між Банковою і «донецькими» неформальний пакт про створення «широкої коаліції» після дострокових виборів Ради. То чому, якщо у Балоги не вийшло тоді, це має вийти тепер? – можуть цілком резонно запитати самі у себе «біло-блакитні».
З цієї точки зору Блок Юлії Тимошенко – партнер для «регіоналів» потенційно набагато передбачуваніший, відповідальніший – одне слово, зручний. Варто тільки досягти згоди на «мегаширку» з боку Юлії Володимирівни, і весь блок її імені – жорстко авторитарна структура, так схожа на самих «регіоналів» – грудьми стане на захист цієї коаліції. І навіть якщо знайдеться в «бютівських» лавах кілька норовистих, що не бажають вступати в нову коаліцію з ідейних міркувань, – більшість зможе просто не звертати на них уваги – запас її міцності буде дуже солідний. Це тобі не об'єднання з «нашоукраїнцями», в якому доведеться дорожити кожним мандатом.
Об'єднання «Регіонів» з Тимошенко – чи не наймогутніша з усіх можливих у Раді коаліцій – здатне стати для «біло-блакитних» надійним і безвідмовним способом повернутися у владу і не випускати її з рук стільки, скільки буде потрібно. Що, власне, й слід було довести.
Резони «бютівців»
Те, що нинішньому главі уряду та її команді працюється з Президентом і «Нашою Україною» украй некомфортно, – вже давно секрет Полішинеля. В те, що розпочата на «помаранчевому» Майдані казка про спільне правління Віктора і Юлії закінчиться словами «І жили вони довго і щасливо», вірять тільки найбезнадійніші оптимісти.
Зараз, коли президентська кампанія невпинно наближається, політична криза дедалі більше поглиблюється, а відносини між Банковою і Кабміном тільки погіршуються, – Тимошенко, цілком можливо, саме час розірвати зв'язку між собою і Віктором Ющенком і почати власну політичну гру, цього разу – без щонайменшої оглядки на колишніх соратників по Майдану.
І справді, що отримала Юлія Тимошенко від партнерства з «Нашою Україною» за час президентства Ющенка? Так, Віктор Андрійович двічі представляв її на пост прем'єра, але ілюзій із цього приводу «бютівці» не плекали – обидва рази Ющенко робив це від безвихді, і обидва рази докладав максимум зусиль, щоб прем'єрські будні Тимошенко були якомога більш напруженими. Тому зараз Юлія Володимирівна не відчуває жодних моральних зобов'язань перед Ющенком і готова почати окрему від нинішнього глави держави гру.
Але яку гру вибере Тимошенко – поки що незрозуміло. Найочевидніший варіант – її похід на президентські вибори і «освоєння» електорального поля Ющенка, що позбавляє Віктора Андрійовича шансів на повторне обрання.
Інший варіант – формування БЮТ якщо не антипрезидентського, то вже точно критично налаштованої по відношенню до Ющенка конституційної більшості в парламенті. І справді – якщо вже обставини складаються так, що владою обов'язково потрібно з кимось ділитися, то чом би не зробити це з серйозними, угодоспроможними людьми, котрі не приховують інтересів, заради відстоювання яких вони, власне, прийшли до парламенту?
Звичайно, співпраця «бютівців» з «регіоналами» не буде безхмарною. Проте їй не бракуватиме й прагматизму. Замість тотального лицемірства, замішаного на підкилимних інтригах і очікуванні удару в спину від партнерів по коаліції, – а робота демократичної більшості вже давно набула таких рис, – нову коаліцію сформують люди, позбавлені ілюзій один щодо одного. Врешті-решт, може, це й на краще, адже політика – не місце для клятв у любові й вірності один до одного, а сфера, в якій потрібно тихо і спокійно працювати. Тобто займатися тим, що у наших націонал-демократів, які становлять основу будь-якої «помаранчевої» коаліції, виходить найгірше…
Ідеологія нової коаліції
Поза сумнівом, якби стратегічне рішення про коаліційне об’єднання БЮТ і Партії регіонів було ухвалене на рівні керівництва цих політ сил, йому довелося б пройти перевірку мідними трубами спершу на рівні парламентських фракцій.
Для обох політсил створення такого об'єднання потенційно може обернутися колосальними втратами рейтингів, і ризикнути перетворитися на політичних самовбивць деякі нардепи напевно не зважаться. Адже можна не сумніватися: після створення нової коаліції «Наша Україна» докладе максимум зусиль, щоб базовий для БЮТ західноукраїнський електорат переконався, що їхній кумир насправді – брехуха і зрадниця. Та й на сході України знайдеться кому донести до тамтешніх виборців вісті про зрадницьку суть «регіоналів». Це – з одного боку.
Але з іншого – до найближчих чергових парламентських виборів залишається чотири роки. Часу для того, щоб переконати виборця: мовляв, не зрадники ми, а для країни побиваємося – більш ніж достатньо. До того ж викривати «бютівців» і «регіоналів», по суті, нікому – аби вести масовану контрпропагандистську кампанію, її ініціатор повинен сам мати бодай якийсь авторитет у середовищі виборців. А ні «Наша Україна», що сама неодноразово намагалася створити «ширку», ні тим паче напівнароджений «Єдиний центр» такого авторитету не мають.
Навпаки, і Юлія Тимошенко, і Віктор Янукович мають такий кредит довіри з боку своїх прихильників, що цілком можуть, наприклад, організувати тури по «своїх» регіонах України, в ході яких пояснити, чому вони пішли на таке об'єднання.
А зробити це, тим більше за нинішніх обставин, буде доволі легко. Перманентна політична криза, бездіяльність парламенту, відсутність потрібних країні реформ, і навіть можливість позбавлення України права проведення «Євро-2012», «дістають» вже навіть найаполітичніших українців. До нових виборів не готові ні їхні потенційні учасники, ні виборці. Тому появу могутньої, ефективної, прагматичної парламентської більшості можуть сприйняти як даність навіть ті, хто жодних теплих почуттів до її потенційних учасників не мають.
Ще одне питання: як бути з тим, що в громадській думці якось сама по собі ствердилася теза про те, що саме через ідеологічні розбіжності – питання на зразок НАТО, мови або церкви – коаліція між Партією регіонів і БЮТ неможлива? Проте цілком можливо, що якраз ці проблеми «мегаширка» вирішить першочергово і без особливих суперечок.
«Регіонали» і «бютівці», подивившись правді в очі, відмовляться від форсованого наступу на Брюссель з метою надання Україні ПДЧ в НАТО і зменшать нинішній запал в діалозі з Росією. Вирішення інших «актуальних» питань держбудівництва на зразок постійного педалювання теми Голодомору, розширення сфери використання української мови тощо, швидше за все, буде згорнуто. Ні Партія регіонів, ні БЮТ не готові гаяти дорогоцінний час на високі матерії і реалізацію свідомо нездійсненних прожектів. Адже справ нова більшість матиме – аж надто.
Дії нової коаліції
Стратегічне завдання більшості, що складається з двох найбільших і найсильніших на даний момент партій країни, – змінити політичну систему України так, щоб законсервувати і збільшити свій вплив у політикумі. Зробити це, як вже неодноразово зазначали експерти і політологи, зручніше за все в результаті переходу України до парламентської республіки.
Відповідний проект змін у Конституцію вже розроблено і узгоджено, для його ухвалення не потрібно буде застосовувати такий ризикований з політичної точки зору крок, як референдум. Поки що конституційний процес законсервовано, але ж сам документ нікуди не подівся, і – чом би й ні? – його можна витягнути з-під сукна вже найближчої осені, щоб навесні наступного року Україна стала парламентською республікою.
Правду кажучи, зміна форми правління в Україні може зіграти на руку не лише силам, що ініціювали її, але й політичній системі країни в цілому. Корінь багатьох бід української політики – в подвійній субординації членів Кабміну і губернаторів, у постійній боротьбі за першість у реалізації власних програм соціально-економічного розвитку між Президентом і прем'єром. Визначення, хто в домі господар, об'єктивно може підвищити ефективність системи української влади і позбавити її принаймні частини нинішніх проблем.
Натомість сутужні часи можуть настати для інституту глави держави. За нинішньою Конституцією він не має права вето на зміни до Основного Закону, і тому, якщо «регіонали» і «бютівці» таки домовляться, нинішній господар Банкової буде приречений просто спостерігати, як нові коаліціанти крадуть владу у нього з-під носа. Якщо реалізувати свою реформу потенційним коаліціантам вдасться, крісло президента просто перестане їх цікавити, і Ющенко зможе спокійно обиратися на другий термін.
Втім, становище Віктора Ющенка може й ще дужче погіршати. Давно відомо, що ніщо так не об'єднує політиків, як наявність у них спільного ворога. Тому теоретично цілком можливо, що пута новоствореної коаліції «регіонали» і «бютівці» скріплятимуть «кров'ю» нинішнього Президента.
Адже це так зручно – повісити всіх собак у вигляді галопуючої інфляції, погіршення відносин з Росією і навіть беззаконня на дорогах на Віктора Ющенка, а самим – почати працювати «з чистого аркуша». Суспільство, змучене очікуванням «українського прориву» і «покращенням життя вже сьогодні», здатне сприйняти призначення кого завгодно – а хоч би й Президента – винуватим у всіх бідах, своїх і української влади.
Проте, окрім стратегічної мети, у потенційної коаліції буде низка дрібніших завдань. Першим із них, звичайно ж, стане розподіл влади між змовниками. Погоджуватися на «мегаширку» Тимошенко варто, звичайно ж, лише в тому разі, якщо вона залишиться на прем'єрському посту, тільки із значно розширеними повноваженнями. Чи підуть на це «регіонали»? Чом би й ні, якщо БЮТ забезпечить, наприклад, крісло спікера (з розширеними повноваженнями – адже ми пам'ятаємо, що мова йде про парламентську республіку) для лідера «біло-блакитних» і частину контролю над економічним блоком уряду і, відповідно, фінансовими потоками для його соратників? На Тимошенко вже не тиснутиме завдання підготовки до чергових або позачергових президентських або парламентських виборів, тому вся країна нарешті зможе постежити за тим, чи уміє Юлія Володимирівна працювати в спокійному режимі, а не готуючись до наступної виборчої кампанії.
Оцінювати наслідки коаліційного об'єднання Партії регіонів і Блоку Юлії Тимошенко для українського політикуму, очевидно, зарано – поки що ця більшість існує лише в гіпотезах окремих політиків і політологів. Проте саме відкрите обговорення такої можливості показує, що наша політична система таки рухається вперед.
Адже коли політичні сили, що не мають серйозних розбіжностей і принципових відмінностей між собою, сумарно представляють інтереси майже двох третин виборців країни, відкрито заявляють про неможливість спільної діяльності на благо України і українців, просто так, тому що вона неможлива – це ненормально. Український парламент початку ХХІ століття – це не Верона XVI століття, і розпізнавати політиків виключно за їхньою приналежністю до того чи іншого клану – як мінімум не по-європейськи.
Інша річ, що в еволюції вітчизняного політикуму можуть виявитися тенденції до монополізації влади новими коаліціантами, відсікання від великої політики як партій трохи менших, так і просто маленького українця. Можливостей для цього – сила-силенна: і збереження (або, наприклад, конституційне закріплення) закритих партійних списків, здатних законсервувати українську політеліту на довгі роки, і підвищення виборчого бар'єру для виборів до парламенту, яке змете з політичної арени всіх, окрім двох «керівних і направляючих» партій.
Але в цих умовах підвищиться і роль опозиції, яка нарешті змушена буде стати реальною, а не декларативною і симулюючою, як зараз. Створення «мегаширки» зможе переструктурувати вітчизняну партійну систему, дати шанс заявити про себе новим політичним проектам, надати нового імпульсу для розвитку тій самій «Нашій Україні», яка зараз переживає не найкращі часи, – зрештою, цілком можливо, що «помаранчеві» від гіпотетичного «кидка» з боку Тимошенко тільки виграють.
А чи виграв би від такого переформатування, яке поки що не відбулося, український народ? Йому вже, здається, байдуже, якою буде коаліція і хто буде прем'єром, – аби політики нарешті почали працювати…
