Рідний Крим Світлана Пиркало, письменниця, Лондон Вирушаючи в Крим у відрядження – писати репортажі для Бі-Бі-Сі, – я думала над традиційними кримськими питаннями останніх років.

Крим, ментально, – це Україна чи Росія? Чи є в Криму приховані перли, які варто їхати шукати за нинішніми цінами? Чи збереглося там хоч що-небудь з нашого дитинства?

Ми з батьками їздили в Крим кілька разів, завжди – дикунами. Їх іще називали «індусами»: індивідуально устраівающієся. Уперше поїхали в Алушту, коли мені було три роки. Пам’ятаю, як батьки смажили просто на пляжі шашлик на гілках, які нападали туди зі скелі. Татові тоді було менше, ніж мені зараз. На фотографіях він стрибає з пірса в воду, а на його тілі, рельєфному, як на грецьких статуях, – видно кожен м’яз.

З наступної поїздки запам’яталися помідори. Вони росли в квартирної хазяйки, яка здавала нам півсараю. Я все ходила за нею, жадібно дивилася на ті зелено-бурі помідори й казала, що вони вже майже стиглі. Хазяйка мене ігнорувала й помідорами не ділилася. Для неї – у регіоні, де великих зарплат у простих людей тоді не було й тепер нема, – кожен помідор означав копійку, відкладену на зиму.

Потім уже я прочитала книжку «Легенди Криму», і ми їздили в Бахчисарай, ходили на Чуфут-Кале, шукали залишки татарської культури. Перші татари повернулися до Криму ще за радянських часів, але видно їх стало лише на початку 1990-х. Про депортацію й величезну трагедію цього народу я тоді не знала. Якось обтічно говорилося про «переселення», але ось моя бабуся Маруся – з північно-осетинського села, заснованого переселенцями з Полтавщини. Вона повернулася на батьківщину предків без особливих проблем. Про масштаби й жорстокість примусового виселення татар писали потім українські патріотичні видання. Але на емоційному рівні це починаєш розуміти лише тоді, коли дивишся в очі людей, які приїхали помирати на Батьківщину. Залишивши могили рідних в Узбекистані.

Татар у Криму близько 270 тисяч. Боюсь збрехати, але кажуть, що це приблизно 17% населення півострова. Кажуть також, що ще десятки тисяч чекають можливості повернутися з Узбекистану, куди весь народ вивезли в товарняках за наказом товариша Сталіна в травні 1944 року. Кажуть, під час переселення та на новому місці загинуло до половини кримських татар. Якщо це не геноцид, то що? Але в боротьбі за визнання цієї трагедії геноцидом кримські татари наштовхуються на ті ж проблеми, що й українці з Голодомором: багато росіян вважають це спробами покласти відповідальність безпосередньо на російський народ. Вони кажуть: ми також страждали, гинули й голодували, чому ми маємо нести моральну відповідальність ще й за це?

Гіди в Ханському палаці в Бахчисараї – і досі слов’яни. Але голова райдержадміністрації Бахчисарайського району та його заступники – татари. Один із них повів нас до реш¬ток старовинної медресе (релігійно-світської школи) з ланцюгом, що висить поперек дверей: аби зайти, треба нагнутися, таким чином схилившись перед знаннями. Поряд стоїть новіша будівля медресе, збудована просвітником Ізмаїлом Гаспринським. Там відбувається напівофіційна виставка кримськотатарських художників. Трохи не половина картин присвячена двом великим подіям: переселенню й поверненню. Багато з полотен вражаюче добре написані. Одна з серій показує старих і жінок, що вже стомилися плакати, за ґратами вагона, тут-таки радянський офіцер-татарин, який повернувся з війни, а родини немає. Він починає занадто гучно питати, що з ними сталося, й гримить на десять років у Сибір.

Кримські татари сьогодні – переважно освічені люди, багато з них говорять українською. Усі, з ким я поспілкувалася, кажуть, що пов’язують майбутнє Криму лише з незалежною Україною. Але у них багато проблем. Слов’янське населення дратують шалмани в недозволених місцях, повторні самозахоплення татарами землі. Татари намагаються відкривати малі бізнеси; у Сімферополі в обох ресторанах, куди я ходила, страшенно смачний шашлик. Але в обох на підлозі жлобська плитка, сидять одні чоловіки, обслуговують їх незадоволені жінки, компанії цілий день п’ють чай і часом матюкаються.

– Узбекистан даремно не минається, – зітхає моя колега.