Країна мрій без політики Тетяна Катриченко, «Главред» Київ знову несподівано потрапив до «Країни мрій». І справді, залишається лише мріяти, аби всі навколо ходили у вишиванках та розмовляли українською. Але таке можливо хіба що на фестивалі, вже вп’яте організованому невтомним Олегом Скрипкою.

Традиційно фестиваль розпочався не на Співочому полі, а біля Андріївської церкви великою купальською ходою. Вже на одинадцяту почали сходитися люди. За півгодини під двома солом’яними дідухами зібралося десь двісті осіб. Під веселий спів дівчата плели вінки з трави та квітів. «Отак: берете трави, один рух, а потім ще… Вінок має виходити тугим», — навчає, як виявилося, нелегкої науки боса жінка, господарка десятка курчат та каченят. Беру і я з возу кілька квіточок та пучечок трави. Це трохи складніше, аніж плести вінок з кульбабок. Добре, коли у траву можна вплітати стрічки. Поряд дівчинка у гарній вишиванці білим по білому, здається, залишиться без купальського вінка — міську жительку замучила страшенна алергія.

Згодом хлопці почали добувати вогонь. Коли той запалав, усі разом вишикувались у колони та хода рушила до Михайлівської площі. На чолі ходи два «запорожці» — білий та кислотно-зелений, за ними хлопці та дівчата зі смолоскипами. Далі музики, коні з возом, гарно вбрані дівчата та хлопці у джинсах та вишиванках. Звичайні перехожі здивовано обертаються, а водії автівок терпляче чекають, коли вся ця весела компанія пройде центральними вулицями Києва. Згадалося, як колись на радянські паради потрібно було мати запрошення (їх давали суворо за списками і лише у «перевірених» організаціях), аби вийти помахати гвоздичками. Нині всі охочі могли приєднатися до купальської ходи. На Михайлівській площі святковий похід зустріли танцями. Згодом до колони приєднався гурт «Буття». Вже на Європейській площі очікувало дійство від Українсько-японського центру. Тут колона трохи затрималася — міліціонерам ніяк не вдавалося звільнити дорогу. Вусатий чоловік у вишиванці зауважив: «Як то у українців часто буває: зберуться, а потім не знають, куди йти». Тож коли нарешті хода рушила, рух на площі було паралізовано. Декілька поодиноких міліціонерів не могли впоратися. «Притискай їх до бровки», — кричав один з них. Притиснути нікого не вдалося, і хода, благополучно минувши Верховну Раду, на Арсенальній підхопила із собою Київський фольклорний гурт автентичного співу «Володар». Голоси молодих науковців, викладачів, студентів та випускників Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського, Київського національного університету культури і мистецтв та інших вузів Києва долучилися до загальної пісні.

Майже о другій годині дідухи приїхали на Співоче поле. За мить лунає голос Ніни Матвієнко. Вона відкриває Міжнародний фестиваль «Країна мрій». Фестиваль, який в умовах великого міста видається примхою та забавою мрійників, але без якого свято Івана Купала за старим стилем вже неможливо уявити. Тож виявляється, мріяти хочуть усі. Тому вже на підступах до цієї диво-країни яблуку ніде впасти. Розганяє фольклористів страшенна злива. «Знову те саме, як того року», — розгублено каже моя сусідка по тимчасовому намету.

Коли дощ минув, святкування Купала відновилося. Вперше у рамках фестивалю проводиться книжковий ярмарок під «опікою» братів Капранових. Звичайно, не можна було чекати, що це буде щось навіть схоже на львівський книжковий форум, але купити тут було що — від "Попелюшки" до книг про героїв Крут чи альбомів про українську писанку. А на подвір’ї музею Івана Гончара діяла літературна сцена. З неї лунало все — від купальських читань до голосу живого класика української літератури, невтомної та як завжди натхненної Оксани Забужко. Книжкова алея плавно перетворювалася на алею майстрів. Гончарі, ткачі, ковалі тощо знову зібралися на маленькій території. Хтось чеканив монети князівських часів, хтось учився ліпити глечики, а хтось невпинно і нестримано все це купував: лялька-мотанка — від п’яти гривень, намисто з глини — від п’ятнадцяти, солом’яні янголи — від тридцяти, великі глиняні миски — від двохсот, вишиванки — від двохсот до п’яти тисяч. А крім того — тисячі сорочок, горщечків, коників та літри медовухи.

Накупивши всіляких цікавинок та навчившись бодай як правильно нитку у голку встромляти, можна й музику послухати. Живу, енергійну та енергетичну. На великій сцені у перший день виступали київська «Атмосфера», французький «Карпатт», сербський «Кел», стахановське «Царство Небесне». Останні невпинно повторювали, що справжнє Царство Небесне — це «Країна мрій». Другого дня планувалися виступи співачки Млади, «Назад шляху немає», угорського колективу «Караван Фамілія», чеського «Джипсі.ч» і, звичайно, Олега Скрипки та оркестру «Либідь». Окрім того, присутні змушені розриватися між сценою під стінами Лаври, сценою на зеленій галявині та кобзарською сценою. А ще можна було б завітати на уроки танців — українських, бесарабських, молдавських, білоруських. Майданчик козацьких розваг презентував бойове козацьке дійство з японським бойовим мистецтвом. Зокрема, брацтво козацького бойового звичаю «Спас» показало країнарям виставу, як молоді хлопці ставали воїнами — сильними, спритними та винахідливими, а потім жили на Січі та йшли на війну. Без забав не обійшлося — головний поєдинок, як зірвати з суперника шапку першим. І так тричі. Після чого переможець та переможений мали побрататися.

Фестиваль скінчився. Але, напевно, багато хто з учасників пожалкував, що так скоро вишиванку треба знімати та ховати у шафу, а вже сьогодні вливатися у трудові будні у звичайних сорочках та блузах.

Ніна Матвієнко, співачка:

По-моєму, кожен рік іде за наростанням. Справді, за наростанням. Відгукуються багато країн світу. Цього разу була дуже цікава палітра колективів. Я навіть дивуюся. Думала, що з часом можна втомитися від організації, а тут навпаки. Навіть дощ не злякав.

До того два тижні тривала підготовка. Музей Івана Гончара готував купальську ходу від Андріївського узвозу, у музеї були кобзарські вечори. Все це надзвичайно геніальні речі, потрібні. І з того, як молодь криками не відпускала Олега Скрипку зі сцени, це можна було зрозуміти. Наш народ такий гостинний — усіх прийняв, як має бути, всім віддав належне — сербам, французам, угорцям. Навіть я не встигла на всі події сходити.

Просто сьогодні нікому займатися нашою молоддю, і цей фестиваль — справжня країна мрій наших дітей. Вони так хочуть побути разом, потанцювати, покричати. Коли я вчора йшла, молодь підбігала до мене, хапала мене за руку, тягли танцювати. Один хлопець поцілував руку і сказав: «Я вас так люблю! Живіть довго!». Мене це так розхвилювало, я піднялася ще на цілу голову до життя. «Країна мрій» — це справді стимул жити, мріяти. Я щаслива, що є такий фестиваль. Я бачила самого Олега. Він на сцені весь час новий, він абсолютно розуміє дух молоді. Це все йде поза державою. Нехай політики щось роблять собі, а люди живуть іншим життям. Тож не гальмуйте наше життя своїми проблемами!

Віталій Капранов, письменник:

Цього року «Країна мрій» матеріалізувала наші мрії і зробила з літератури, книжки подію, на яку люди спеціально їхали. Вчорашні аншлаги біля великої сцени і постійні натовпи біля маленьких сцен показали, що література жива. На наш погляд, книжковий ярмарок вдався. Ми вчора розпитали ті видавництва, які брали у ньому участь, — вони також у захваті. Перший день був трохи напряжним через погоду. Також багато уваги на себе відтягнула хода. Другий день був справді повним. Від літературної сцени всі також у захваті. Я не знаю чому, може, це погана ознака. Але це була така непідробна увага — люди довго вивчали, що відбувається і на якій сцені. Зрозуміло, було багато і не літературних точок, і скрізь хотілося встигнути, але тим не менш жоден виступ літераторів не пройшов при порожніх лавах. Узагалі-то письменники на зустрічах з читачами не звикли збирати аншлаги.

«Країна мрій» відбирає людей, глядачів. Це дуже вдячні, культурно і літературно спрямовані люди. Публіку можна, мабуть, порівняти з публікою на Львівському книжковому форумі.

Наступного року, якщо дасть Бог, буде «Країна мрій» і на ній буде література, ми розвиватимемо все це діло, проаналізуємо похибки і намагатимемося експериментувати з новими жанрами, бо це ще не оране поле — немає прикладів, немає, кого наслідувати, тому у нас повністю розв’язані руки для імпровізації. І ми цим обов’язково скористаємося.