«Наших», звичайно, було більше – на чолі з самим міністром закордонних справ Володимиром Огризком. «Їхніх» було менше – зате на чолі з самим Надзвичайним і Повноважним Послом США в Україні Вільямом Тейлором, який хоч і завітав всього лише на декілька хвилин, але ж завітав!

Чомусь не прийшов посол Росії в Україні Віктор Черномирдін – кажуть, помстився за те, що й Леонід Михайлович не вшанував прийом у Палаці «Україна» 12 червня на честь Дня незалежності Росії...

Не була помічена в сонмі команди Черновецького, що перемогла вдруге, мабуть, найколоритніша в ній особа, що провела, до речі, дуже активну виборчу кампанію, - Ірена Кільчицька. Судачили, що зовсім не вагітність Ірени Реонольдівни тому причиною, а те, що вона – вже не член команди, мовляв, написала заяву «за власним бажанням» і мер ось-ось її підпише.

Натомість ясніли в променях мерської слави інші його вірні заступники – Олесь Довгий, що тиждень тому знову став секретарем Київради, Денис Басс, Анатолій Голубченко, Віталій Журавський... Саме вони, так би мовити, підтримували свого шефа в дотриманні протоколу – занятті, яке сам Черновецький, як відомо, не дуже любить. Підтримували швидше, звичайно, морально і майже плечем, коли Леонід Михайлович виголошував за столом «тронну промову», більше зрозумілу тим, хто слухав її… англійською – перекладач говорив голосно й виразно. На відміну від мера! Хіба що тост наприкінці цієї промови було добре чутно – «За Київ! За киян!». А наближені ще й розчули нетерпляче мерове «Налийте мені чогось випити!», звернене до «гарсона», котрий обслуговував елітний столик.

Випивши шампанського з гостями, які по черзі підходили до мера за якоюсь своєю традицією абсолютно не закушуючи, Леонід Михайлович пішов із залу. Відвівши численним гостям насолоджуватися як товариством, так і досить різноманітними та смачними стравами, і класичною музикою, яку виконував живцем оркестр, що розташувався на балконі Колонного залу.

До речі, мер не проігнорував і журналістів – вийшовши із залу, дав бліц-інтерв'ю. Традиційно для останніх днів заявив, що дострокові вибори були нікому не потрібні, але для його команди стали дуже переконливою перемогою, бо вона лише зміцнилася у владі, що плани у його команди – грандіозні, що… уряд в Україні негодящий, а сама прем'єрка Тимошенко займається політиканством... А ще мер признався, що коли вперше став мером, не хотів іти в мерію, а ось удруге вже ніби й нічого, мовляв, став зрозуміліший для людей, навіть книжечку написав (читач, сподіваймося, пам'ятає, що під час виборчої кампанії по всьому Києву роздавали тоненьку, але з безліччю фотографій, книжечку «Сповідь Мера» авторства самого Черновецького, причому «Мера» з великої літери).

Після мера, як ми помітили, начальницькі й дипломатичні лави в залі дружно порідшали – веселитися, можливо навіть забувши й привід, продовжували артисти, яких було аж надто серед гостей, а також чиновницький люд рангом нижче міністрів та заступників мерів.

Цікаво, що цього разу, на відміну від прийому в квітні 2006 року, тобто першого пришестя Черновецького на столичний олімп, не було з ним ні дружини Аліни Айвазової, ні дочки Крістіни, ні навіть сина Степана, якому за становищем, – все-таки депутат Київради від блоку Черновецького! – ніби й належало бути. Тобто, святкування відбулося, але якесь воно було надто вже прісне, начебто - виключно задля протоколу!