Українські зовнішньополітичні рахунки Григорій Перепелиця, для «Главреда» Коли ми оцінюємо результати зовнішньополітичної діяльності держави, то, очевидно, було б некоректно говорити про самі прорахунки — підсумки передбачають не лише мінуси, а й плюси.

Тим паче що здобутки зовнішньої політики так само існують. Безперечним здобутком у процесі інтеграції у світовий економічний, політичний і безпековий простір впродовж останніх двох років стало набуття Україною членства у СОТ. Що ж стосується найпросунутіших напрямків участі Києва у світовій політиці, то це, безперечно, є активізація її діяльності в ООН. У жовтні 2007 року Україна приєдналася до «Групи друзів» міжнародної ініціативи «Альянс цивілізацій» під егідою Генсекретаря ООН. Україну було обрано від Східноєвропейської групи держав до Комісії ООН із запобігання злочинності та кримінальному правосуддю на період 2007—2009 років.

До здобутків української зовнішньої політики необхідно віднести широке міжнародне визнання трагедії Голодомору 1932—1933 рр., активну участь у міжнародній миротворчій діяльності та врегулюванні «заморожених конфліктів», поліпшення зв’язків з українською діаспорою та посилення уваги до захисту прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб України за кордоном.

Принципово важливим кроком стало укладення угоди між Україною та ЄС про спрощення оформлення віз. 7 листопада 2007 року в Осло парафовано аналогічний документ між Україною та Норвегією. Проекти відповідних угод про спрощення оформлення віз також передано на розгляд британської, ірландської та ісландської сторін.

Україна зарекомендувала себе у світовій політиці як важливий контрибутор міжнародної безпеки. Участь українських миротворчих контингентів та українського миротворчого персоналу у міжнародних миротворчих операціях під проводом НАТО є важливою складовою миротворчої діяльності України та реалізації її євроатлантичного курсу. Україна є єдиною країною-партнером Альянсу, яка бере участь у всіх миротворчих операціях під проводом НАТО: КФОР у Косові, «Активних зусиллях» на Середземному морі, Міжнародних силах сприяння безпеці в Афганістані, тренувальній місії в Іраку. На прохання Альянсу Україна надавала авіатранспортну підтримку миротворчій операції Африканського союзу у Дарфурі (Судан).

З усіх держав, котрі колись були у складі СРСР, Україна наразі є єдиною учасницею всіх п’яти існуючих режимів експортного контролю (Вассенаарська домовленість, Режим контролю за ракетними технологіями, Австралійська група, Група ядерних постачальників, Комітет Цангера), що є красномовним підтвердженням визнання міжнародним співтовариством високого рівня національної системи експортного контролю та ролі нашої держави у галузі контролю за міжнародними передачами озброєнь і товарів подвійного призначення.

Про певне оновлення зовнішньої політики України свідчило те, що дії влади стали більш прогнозованими, орієнтованими на національні інтереси України та відкритими. Уже звичною тенденцією став активний діалог влади та суспільства щодо зовнішньополітичних проблем.

Проте внутрішньополітична криза, розбалансованість діяльності основних гілок державної влади та інші внутрішні та зовнішні чинники не дали змоги Україні значною мірою покращити її міжнародний імідж та реалізувати повною мірою її національні інтереси на міжнародній арені.

Внутрішньополітична криза в Україні сприймалась Європейським союзом одночасно як чинник, що дуже негативно впливає на подальший розвиток партнерських відносин між обома сторонами, робить їх непевними і непередбачуваними, і як загроза внутрішньому демократичному розвитку України, що, звичайно, не має нічого спільного з європейськими цінностями. В економічному плані криза стримує прихід в Україну стратегічних західних інвесторів, унеможливлює розробку та реалізацію довгострокових економічних програм та проектів, особливо в галузі високих технологій та структурної перебудови економіки. У політичному плані вона підриває довіру до України, позбавляє країну євроінтеграційної перспективи, робить її рух на цьому напрямі непевним, невизначеним і неконсолідованим.

Внутрішньополітична криза значно послаблює позиції України в переговорах з розробки та прийняття такого стратегічного документа у відносинах між Україною та ЄС, як нова посилена угода про партнерство. Відсутність скоординованої та сконсолідованої позиції вищих державних органів України значно ускладнює процес переговорів щодо узгодження змісту цього документа. В умовах, що склалися, українська сторона мала небагато шансів на ухвалення власної концепції угоди. Головною перешкодою на переговорах є різне концептуальне бачення змісту та філософії зазначеного документа. Українській стороні ця філософія відносин України з ЄС вбачається у формулі «Політична асоціація + економічна інтеграція». Євросоюз вбачає майбутній розвиток відносин з Україною лише в рамках «політики сусідства», що зовсім не гарантує перспективи її членства ні тепер, ні в майбутньому. У безпековій сфері ЄС схильний сприймати Україну радше як джерело небезпеки, ніж як форпост стабільності. Особливо велике занепокоєння в ЄС викликає проблема нелегальної міграції та торгівлі людьми в Україні. Це свідчить про те, що Євросоюз найбільш чутливо реагує на ті міжнародні загрози, які безпосередньо зачіпають інтереси власної національної безпеки країн Євросоюзу.

Отже, у такій кризовій ситуації в зовнішньої політики немає достатнього внутрішнього ресурсу для відповідних проривних дій у просуванні національних інтересів України на міжнародній арені. До речі, про сам національний інтерес. Щоб його ідентифікувати в тому чи іншому регіоні світу, необхідно розуміти, який сенс ми вкладаємо в це поняття. З усвідомленням національних інтересів у нас великі проблеми. Носієм національних інтересів є нація та її еліта. Тож не дивно, що в умовах, коли не сформована українська нація і фактично відсутня її національна еліта, ми не можемо сформулювати наш національний інтерес. За відсутності чітко сформульованих національних інтересів зовнішня політика є безпредметною, працює «в холосту». Цим, власне, й пояснюється її почасти декларативний характер. Але це вина наших українських дипломатів, це трагедія наших політиків. А наш політикум є продуктом посткомуністичної еліти, яка дісталася нам у спадок від Радянського Союзу. Ця еліта глибоко розділена безкомпромісною перманентною боротьбою за владу. Влада є самоціллю нашої еліти, незалежно від того, яким прапором, гербом і мовою вона позначається. Така еліта апріорі не може усвідомити і сформулювати національні інтереси своєї країни. Наша еліта за цими інтересами фрагментована. Більша її частина інкорпорована в російські інтереси, інша — у власні бізнес-інтереси. Тож не дивно, що її представники в парламенті радше вболівають за інтереси Росії, ніж за інтереси власної країни. Чиї інтереси у таких умовах мають захищати українські дипломати і як вони мають це робити, кого має обслуговувати зовнішня політика України, якщо вона розглядається цими елітами як механізм залучення зовнішнього впливу іноземних країн в перманентну боротьбу за політичну владу в країні? Таке уявлення про зовнішню політику подібне до часів феодальної роздробленості Київської Русі, коли її князі використовували зовнішню політику для залучення іноземних держав у боротьбу за владу в Києві. У результаті зруйнували державу.

Іншою внутрішньою проблемою України є те, що її соціум складається з двох різних геополітичних та історико-ментальних базисів. Спираючись на них, два головні конкуруючі політичні табори в Україні намагаються проводити різновекторну (протилежну за напрямами) зовнішню політику. Це призводить до того, що Україна втягується у конфронтацію, що відбувається між головними геополітичними гравцями, — коли одна частина населення та політикуму виступає на боці одного гравця, а інша — на боці іншого.

Чи може український капітал відчувати себе в таких умовах національним і, понад те, чи може він бути носієм національних інтересів? Дуже сумнівно, з огляду не те, що сьогодні великий капітал в Україні вливається в російський капітал, піддаючись поглинанню. За такої тенденції трансформацій українського капіталу Україна стає частиною російського економічного простору, і не більше. З іншого боку, ця загрозлива тенденція посилює потребу у прискоренні євроінтеграційного поступу України.

Отже, без реконсолідації української політичної еліти неможлива реконсолідація української зовнішньої політики і реконструкція її стратегічних векторів.

Політична еліта такої якості, яку маємо в Україні, не здатна продукувати національні цінності і тим паче не спроможна їх відстоювати. Занурившись у свої корпоративні і колабораціоністські інтереси, в умовах перманентної політичної кризи вона може прораховувати лише тактичні кроки і ставити тактичні цілі щодо досягнення влади у країні. Така еліта не мислить стратегічно, тому що рефлексія нею міжнародного середовища здійснюється тільки у внутрішньополітичному контексті. У свою чергу відсутність чіткого стратегічного мислення породжує маятниковий і реакційний характер зовнішньополітичних зусиль нашої держави. Раніше такий мінливий характер зовнішньої політики України називали багатовекторністю. Українська багатовекторність сприймалася не як мистецтво лавірування, а радше як нездатність чітко визначати стратегічний курс країни на міжнародній арені і послідовно втілювати його в життя. Сьогодні в умовах, коли Україна опинилась у сірій (буферній) зоні, затиснутою з одного боку НАТО і ЄС, а з іншого — Росією, ефект такої багатовекторної політики наближається до нуля.

Втім, треба розрізняти поняття «багатовекторність» і «багатосторонність» відносин. Багатовекторність зовнішньої політики можуть собі дозволити хіба що Сполучені Штати Америки, які мають глобальні інтереси у світі і колосальні ресурси для їх реалізації. Всі решта країн мають по одному, два, максимум три стратегічних вектори своєї зовнішньої політики.

Взяти, приміром, такі країни, як Великобританія та Німеччина. Відома британська зовнішньополітична доктрина «трьох кіл» орієнтує зовнішню політику цієї країни на атлантичний напрям, Європу і Британську Співдружність. Та й то у цій ситуації, як показує історичний досвід, Британія не спроможна концентрувати свої зусилля одночасно на всіх трьох векторах. Тому, залежно від уряду і правлячої партії, з цих трьох обирається один пріоритетний напрям, а решта два стають допоміжними. Німеччина традиційно має два стратегічних вектори. Це її східна і європейська політика. Якщо ми тепер порівняємо Україну з цими провідними країнами світу, то про багатовекторність годі вже й казати. У нас немає ані глобальних інтересів, ані відповідних ресурсів для проведення багатовекторної зовнішньої політики.

Стратегічний вектор визначається характером відносин, концентрацією життєво важливих інтересів країни і концепцією ресурсів для їх реалізації. При визначенні стратегічного вектора маємо насамперед усвідомити, якого характеру відносини ми повинні розвивати у цьому напрямі і які цілі переслідуємо. Вибір стратегічного напряму пов’язаний насамперед з інтеграцією, тобто набуттям країною і суспільством принципово нової якості. У цьому розумінні багатовекторність неможлива, тому що не можна інтегруватися в різні за якістю системи і цивілізації. Якщо ми розуміємо стратегічний вектор як рух країни у певному напрямі, то не слід забувати, що неможливо рухатися в різні боки. Таку нову якість Україна може досягти лише рухаючись до Європейської спільноти. Тож нашим стратегічним курсом є курс на європейську і євроатлантичну інтеграцію.

Іншим показником визначення стратегічного курсу є концентрація національних інтересів на тому чи іншому напрямі та можливості їх реалізації. Євроатлантичний вектор забезпечує національні інтереси нашої країни у сфері безпеки, тому його і визначено як пріоритетний.

В усіх інших випадках ітиметься про співпрацю, яка забезпечується багатосторонністю відносин. Чим багатосторонніші відносини, тим більший спектр можливостей реалізувати наші національні інтереси на міжнародній арені. І в цьому сенсі відносини з Росією і південний напрям реалізації нашої зовнішньої політики є критично важливими для України. Але при цьому очевидно, що зовнішня політика України має бути багатосторонньою, але не багатовекторною.

Автор — директор Інституту зовнішньої політики, доктор політичних наук