Уроки Скнилова Дмитро Тимчук, для «Главреда» Апеляційний військовий суд Центрального регіону виправдав чотирьох колишніх керівників Військово-Повітряних Сил України, яких звинувачували у «Скнилівській справі».

Тобто - генералів, що мали стосунок до організації авіашоу на Скнилівському аеродромі: першого заступника головнокомандувача Військово-Повітряних Сил Сергія Онищенка, колишнього головнокомандувача ВПС генерал-полковника запасу Віктора Стрельникова, колишнього заступника головнокомандувача ВПС із бойової підготовки генерал-лейтенанта запасу Олександра Волошенка і колишнього заступника начальника з бойової підготовки генерал-майора запасу Володимира Алексєєва. Саме у їхніх діях, нагадаємо, багато хто вбачав причину трагедії, коли 27 липня 2002 року на військовому аеродромі Скнилів унаслідок падіння літака Су-27 загинули 77 людей, серед них 28 дітей, і ще 500 людей суд визнав потерпілими. Після трьох років розгляду суд виніс вирок шести льотчикам (на цей момент покарання у в'язниці відбуває пілот Володимир Топонар), кримінальні справи відносно чотирьох генералів Генеральна прокуратура виділила в окреме провадження.

Начебто всі крапки над «i» в справі по Скнилівській трагедії розставлено. Ну, хіба що родичі потерпілих не погоджуються з сумами компенсацій і вимагають їх збільшення. Але - винних названо й покарано, невинних виправдано. Проте навряд чи «Скнилівська справа» так просто піде в історію. Крім того, що, звичайно ж, трагедія залишила глибокий шрам на тілі всього українського суспільства, вона серйозно змінила всі українські Збройні сили і змусила переосмислити їх відносини з тим самим громадянським суспільством.

Насамперед ми переконалися, що, попри традиційно високий рівень довіри суспільства до Збройних сил (судячи з даних соціологічних опитувань, з 1991 року військові були і є на першому місці серед усіх силовиків країни, і, що дивно, навіть після Скнилова ця цифра в різних дослідженнях і в різних регіонах все одно ніколи не падала нижче 30%), українці все ж таки не відчувають славнозвісної за радянських часів «єдності армії і народу». Цікаво, що невдовзі після Скнилова Генштаб порекомендував офіцерському складу якомога менше з'являтися у військовій формі поза «місцями дислокації». Простіше кажучи — на очах у цивільного населення. Офіційне формулювання — аби менше зношувати форму, що було начебто цілком логічно: тиловики і зараз не в змозі забезпечити належними за нормами речами навіть офіцерів багатьох гарнізонів. Проте після “кривавого шоу” у Львові ця рекомендація набула абсолютно іншого змісту. Тим більше в контексті повідомлень тих днів у регіональній пресі про те, що у Львові фіксувалися випадки нападів на житло військовослужбовців. Така ситуація, тобто коли командування "рекомендувало" військовим трохи менше ходити у формі, виникала хіба що наприкінці 80-х — початку 90-х років у Західній Україні і Прибалтиці, де радянська символіка на військових шевронах і кокардах діяла на місцеве населення, як червона ганчірка на бика. Натомість тут символіка була своя, українська...

Збройні сили усвідомили, що суспільство і держава в пошуку винних у їх середовищі можуть зайти дуже далеко. У слідчому ізоляторі опинився генерал, цілий головком ВПС генерал-полковник Віктор Стрельников. Це було безпрецедентним випадком. З радянських часів було заведено: найбільше покарання для військового (якщо не йдеться про відверту кримінальщину) – лейтенанта, котрий влаштував п'яний мордобій, або генерала, який угробив десяток-другой людей, — це звільнення. Виникла дивна градація. Після влучення ракети в житловий будинок у Броварах звільнили командувача ракетних військ і артилерії генерала Терещенка. Після того, як українські сили ППО під час навчальної стрільби на мисі Опук збили російський літак, звільнили міністра оборони генерала Кузьмука. Після трагедії в Скнилові ще один генерал опинився за ґратами. Виходило, що, за логікою, якби, не дай Боже, стався ще який інцидент з вини армії, посадили б міністра? Зараз генерал-полковника запасу Віктора Стрельникова, тоді першого з діючих генералів, який за весь час незалежності опинився на нарах, нарешті виправдано. Для людей у формі - привід замислитися: їх невинність аж ніяк не є гарантією того, щоб не опинитися за ґратами, незважаючи на найвищі звання і чини.

Змоделюємо ситуацію. Так збіглося, що практично перед самим виголошенням виправдувального вироку «скнилівським генералам» Україна здригнулася від трагедії на шахті ім. Карла Маркса. На превеликий жаль, аварії на українських шахтах трапляються досить часто. І не вперше через грубі порушення правил техніки безпеки гинуть люди. А зараз на хвилинку уявімо собі, що, без належного розслідування (або нехай навіть за підсумками такого), узято під білі рученьки і спроваджено в холодну когось із найвищого керівництва Мінпаливенерго. Тим часом без усіляких результатів слідства узяти й посадити в СІЗО генерала, цілого командувача видом Збройних сил (а потім його виправдати), виявилося цілком можливим.

Окрім питання про відповідальність, Скнилів ударом під дих змусив говорити про загальну підготовку льотчиків у наших Повітряних силах і про техніку, на якій вони літають. Зауважмо, що складова «літаючої» армії сьогодні невелика - всього лише 208 бойових літаків та 37 транспортних (плюс 4 протичовнових літака у ВМС). У Повітряних силах всього лише 5 бригад тактичної авіації, а класних льотчиків можна злічити по пальцях. Але сказати, що і їм дають можливість літати за західними нормами, неможливо. Міноборони за підсумками минулого року рапортувало, що середній наліт льотчика за рік становив 43 години 53 хвилини (у НАТО звичайний наліт становить 120-200 годин, залежно від типу літака). Але слід врахувати, що і в цьому разі мова йде лише про частини, які входять до складу Об'єднаних сил швидкого реагування (а це приблизно 30% від усіх Збройних сил). В Основних силах оборони наліт становить всього 26 годин 01 хвилину, хоча і планувалося дотягнути цю цифру до 40 годин. Незважаючи на деяке поліпшення, льотно-тактична підготовка залишається болючим місцем у Повітряних силах.

З технікою - не ліпше. 28 березня цього року Президент Віктор Ющенко відвідав 40-ву бригаду тактичної авіації у Василькові. Тоді Ющенко, оглянувши авіатехніку і засоби ППО, які тут запропонували його огляду і які стоять сьогодні на озброєнні ЗС України, зі смутком зазначив, що все це – ще радянська спадщина, яка зовсім скоро вичерпає всі ресурси. Тоді ж Президент, як пам'ятаємо, літав на все тому ж нещасливому винищувачі Су-27 (але - нещасливому по Скнилову, взагалі ж в авіації, і не лише в Україні, ця машина має непоганий імідж). Тоді командування Повітряних сил йому розповідало, що цей самий літак в експлуатації «всього лише» 15 років, за терміну життя 30-35 років. Мовляв, турбуватися поки що нічого, техніка майже як нова. Хоча дурневі зрозуміло, що якщо, наприклад, у «реактивно-надзвукові» 70-ті роки хтось дістав би з музею справний довоєнний гвинтовий винищувач І-16 (знаменитий «віслюк», зниклий як безповоротно морально застарілий в перший же рік війни), і розповідав, що йому «якихось» 30 років, а тому на цій машині можна успішно воювати сьогодні, це звучало б як мінімум по-ідіотськи. Аналогія, зрозуміло, груба, але бойові машини справді гостро потребують заміни або, в найгіршому разі, модернізації.

Дійсно, кажучи зараз про оновлення літакового парку, військові указують на доцільність при нинішньому украй низькому фінансуванні армії не купувати нових зразків, а модернізувати що є – зокрема, винищувачі МіГ-29 і Су-27. Арифметика вельми проста: краще модернізувати 36 літаків по 4-5 млн. дол., аніж за цю саму суму купити 3 нові машини. Але тут є одна недогода: із зрозумілих причин на озброєнні української армії стоять радянські літаки. З них Україна безпосередньо виробляла і виробляє, а значить, може модернізувати тільки транспортні літаки «Ан». Для модернізації винищувачів і штурмовиків «Су» і винищувачів «МіГ» необхідно звертатися до Росії. Щоправда, наприклад, винищувачі МіГ-29 модернізують в Ізраїлі. Але, по-перше, це значно дорожче. А по-друге, Румунія вже модернізувала там партію своїх «мігарів», після чого заборонила їх експлуатацію – спостерігалася дуже висока аварійність. Та й не можна модернізувати нескінченно, все одно треба думати про закупівлю нових зразків. З цим якраз проблеми. Наприклад, торік Повітряні сили змогли купити лише дві модернізованих станції радіолокацій 35Д6, 55 засобів радіолокаційного спостереження і 3 комплекти систем реєстрації параметрів польоту БУР-4-1. Про закупівлю нових літаків не йдеться...