Україна видасть чеченця на вірну смерть? Денис Горбач, «Главред» Сьогодні Адміністративний окружний суд Києва ухвалить рішення, яке надовго визначить міжнародний імідж України.

Вирішуватиметься майбутнє 24-річного росіянина, етнічного чеченця Льоми Сусарова, якого майже рік утримують у столичному СІЗО №13, незважаючи на серйозні проблеми зі здоров'ям. Це рішення може стати важливим прецедентом для всіх аналогічних випадків: на кону стоїть життя багатьох людей і репутація нашої країни. Поки що Україна безвідмовно видає біженців, навіть якщо їм загрожують тортури або вірна смерть.

У Київ живим чи додому в мішку

Наприкінці 2005 року Сусаров був змушений покинути рідне село Самашки і виїхати до Азербайджану. Арбі, родич Льоми, бере участь у «чеченському опорі», і, враховуючи поширену на Північному Кавказі практику узяття заручників, залишатися на батьківщині Сусарову, хоч би й ні в чому не винному, було небезпечно. У 2006 році бакинське представництво Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН) визнало його біженцем, зареєструвавши під номером 6030. Односелець Сусарова, Руслан Єлієв, з яким вони ділили квартиру в Баку, отримав номер 6032. Увечері 9 листопада Єлієва викрали, а Сусаров, побоюючись за своє життя, виїхав до України. За півроку, навесні 2007-го, стало відомо, що понівечений труп Руслана в мішку скинули з російського вертольота над Самашками. Виявилось, що Льома не дарма змінив країну проживання.

Тим часом МВС Інгушетії оголосило Сусарова в міжнародний розшук: його звинуватили в пограбуванні магазина мобільного зв'язку. Чеченський біженець нібито вкрав картки мобільного зв'язку на загальну суму близько $200. Сам Сусаров звинувачення відкидає; Руслан Джабраїлов, у якого нібито були вкрадені картки, загинув ще в 2004 році під час «зачистки» села. Крім того, видається дуже сумнівним, щоб російський мобільний оператор здійняв міжнародний скандал і змусив метушитися всесильних московських чекістів через справу такого масштабу.

Проте в липні 2007 року на київському вокзалі Сусарова затримали люди в штатському. На думку Льоми, це були співробітники СБУ; за офіційною версією – міліціонери. Надівши на голову біженцеві мішок, його відвезли в невідомому напрямі, б'ючи і загрожуючи віддати на розправу «майорові ФСБ». Надвечір його доправили у відділення міліції, де незаконно утримували 9 днів (замість належних 72 годин).

27 липня Генеральний прокурор підписав наказ про екстрадицію Сусарова російським силовикам. Співробітники УВКБ ООН у Києві, провівши співбесіди, підтвердили для ГПУ, що Сусаров має статус біженця і не може бути виданий властям Російської Федерації через ризик піддатися тортурам і жорстокому поводженню. Будучи вже двічі мандатним біженцем ООН, він звернувся до відповідних українських органів, щоб вони підтвердили цей його статус. Державний комітет у справах національностей і релігій у міру можливостей затягував ухвалення рішення, а 15 січня цього року все-таки відмовив Сусарову в наданні притулку в Україні.

Тим часом справа чеченського біженця набула широкого міжнародного розголосу. 11 жовтня уряд Фінляндії, зі свого боку, визнав Сусарова біженцем і висловив готовність надати йому притулок, але українські власті роблять усе можливе, щоб він не міг жити в безпеці. Попри однозначну позицію ООН, європейських інституцій і правозахисників, Генпрокуратура продовжує наполягати на екстрадиції Сусарова: мовляв, на момент ухвалення рішення про видачу ГПУ не знала, що він біженець, тому екстрадиція буде законною.

Ми видаємо – вони катують

На зауваження про те, що біженців не можна видавати туди, де їм загрожує переслідування, представники прокуратури нагадують, що проти Сусарова в Росії заведено кримінальну справу, а в такому разі статус біженця належить ігнорувати. Саме завдяки горезвісним телефонним карткам російські органи можуть вимагати видачі чеченця.

Незважаючи на це, ряд українських, російських і міжнародних правозахисних організацій заявили, що екстрадиція Сусарова буде грубим порушенням ратифікованих Україною Конвенції ООН про статус біженця, Конвенції ООН проти тортур, Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Адже всі ці документи одноголосно говорять: людину не можна видавати іншій державі, якщо існують серйозні підозри, що їй там можуть загрожувати тортури або інша небезпека, пов'язана з її расою, релігією, громадянством, політичними поглядами або приналежністю до певної соціальної групи.

За іронією долі, за дотриманням цих норм, що стали частиною українського законодавства, має стежити та ж сама структура, яка їх систематично порушує, – Генеральна прокуратура. Особливо гротесковою ситуація видається, якщо врахувати, що в травні цього року Україна була повторно обрана до складу Ради ООН з прав людини! Громадянська ініціатива «Без кордонів», що пікетувала в понеділок ГПУ, закликала українські власті визначитися. Щоб бути послідовною, Українська держава має або виконувати взяті зобов'язання, або денонсувати відповідні угоди і готуватися до наслідків.

Якщо у когось є сумніви в тому, що в Чечні систематично застосовують тортури, він може звернутися до фактів, що надають «Меморіал», Human R?ghts Watch, «Міжнародна Амністія», ОБСЄ, ООН та інші авторитетні організації. Всі вони робили відповідні заяви, з яких виявляється, що видавати Сусарова росіянам не можна. Але всі доводи розбиваються об залізну стіну аргументації начальника відділу екстрадицій ГПУ. Учасникам мітингу 9 червня він заявив, що «виключає» можливість застосування тортур до Сусарова після його видачі. Що ж, якщо такі гарантії дає представник солідної держструктури, чи маємо ми право в них сумніватися?

Так, маємо – після того, як прочитаємо останню статтю російської журналістки Анни Політковської, убитої позаминулої осені. У недописаному матеріалі «Призначаємо тебе терористом» вона описує історію чеченця Беслана Гадаєва, заарештованого в серпні 2006 року в Криму і депортованого в Грозний (фактично, це була прихована екстрадиція). Політковська наводить рядки з його листа:

«После того как я ответил им второй раз, что я никого не убивал, они сразу же стали меня бить. Сначала меня два раза ударили кулаком в область правого глаза. Пока я приходил в себя после этих ударов, они скрутили меня и нацепили на меня наручники спереди, и между ногами сбоку просунули трубу, для того чтобы я не смог шевелить руками, хоть я и был в наручниках. Затем они взяли меня, а точнее, эту трубу за концы, которая была закреплена на мне, и подвесили меня на близстоящие две тумбочки, высотой примерно с 1 метр.

Сразу же после того, как они меня подвесили, они стали прикреплять на мизинцы рук провода. Пару секунд спустя меня начали бить током и одновременно били меня резиновыми дубинками, куда только могли. Не выдержав боли, я стал кричать, произнося имя Всевышнего, моля их прекратить это. В ответ на это, чтобы не слышать и не слушать, как я кричу, они надели мне на голову черный пакет.

Сколько это продолжалось, точно не помню, но я стал терять сознание от боли. Увидев, что я теряю сознание, сняли с меня пакет и спросили, буду ли я говорить. Я ответил, что буду, хотя не знал, о чем им говорить. Я так ответил, чтобы хотя бы на время избавиться от пытки.

Затем они сняли меня с подвесного состояния, сняли трубу и швырнули меня на пол. Сказали: «Говори». В ответ на это я сказал, что мне нечего им говорить. На мои слова они ответили мне тем, что ударили меня той же трубой, на которой меня подвешивали, в район того же правого глаза. От этих ударов я упал на бок и почти в бессознательном состоянии ощущал, как они стали бить меня куда попало. …Меня снова подвесили и повторили то же самое, что и до этого. Сколько это продолжалось, я не помню, меня снова и снова обливали водой.

На следующий день они меня искупали, мазали на лицо и по телу что-то. Примерно в обеденное время ко мне зашел оперативный работник в гражданке и сказал, что пришли журналисты и что мне надо будет взять на себя три убийства и разбой, пригрозив тем, что, если я не соглашусь, они все повторят, а также опустят меня, применив ко мне издевательство сексуального характера. Я согласился. После того как я дал интервью журналистам, они, также пригрозив этим же издевательством, заставили меня дать показания, что все те побои, которые я получил от них, которые они мне нанесли, я получил якобы при попытке к бегству».

Гадаю, порівняно з такою перспективою, рік, проведений у київській в'язниці, видаватиметься Льомі раєм. Чи відчує він усі принади спілкування з чеченськими «правоохоронцями», вирішить у вівторок київський суддя. Він розглядатиме оскарження рішення про екстрадицію Сусарова. Результат цієї справи може стати прецедентом, за схемою якого надалі вирішуватимуться всі схожі питання.

Газ, дружба, чай

Україна не вперше намагається передати біженців до рук катів, порушуючи всі можливі норми. У лютому 2006 року Київ видав узбецьким спецслужбам 11 свідків кривавої різанини в Андижані. На батьківщині їм присудили від 3 до 13 років позбавлення волі. Пізніше держава побічно визнала, що узбеків депортували незаконно. Але ніхто з причетних за це не відповів. Кажуть, у той час керівництво України дуже розраховувало на укладання вигідних газових контрактів з Узбекистаном; де вже тут міркувати про долі кількох простих людей?

У тому ж 2006 року ГПУ видала росіянам чеченця Султанбека Айдемірова, проігнорувавши рішення суду. «Представник Генпрокуратури заявив тоді: Айдеміров – бандит, і ми екстрадуємо його, навіть якщо Росія відмовиться від вимог, ми відвеземо його на кордон і скинемо в канаву», - нагадує адвокат Сусарова Олег Левицький.

Періодично Київ видає Москві росіян, що шукають притулку або навіть вже мають статус біженця. Член опозиційної НБП 22-річний Михайло Ганган дивом уникнув екстрадиції. Ховаючись від переслідувань на батьківщині, він переїхав до Вінниці, де подав документи на отримання статусу біженця. Але 31 грудня 2007 року Гангана затримали українські міліціонери за вказівкою російських колег. Тільки завдяки тиску української і російської громадськості вдалося домогтися звільнення Гангана і створити прецедент невидачі Україною переслідуваного в Росії з політичних мотивів.

Втім, будь-який майбутній російський біженець на території України ризикує стати заручником чергової «газової» або іншої кризи: Києву завжди легше видати Москві неугодну людину, ніж вирішувати питання дипломатичним шляхом. Крім того, неабияку роль відіграють особливі відносини, що склалися між співробітниками українських і російських спецслужб. Вітчизняні чекісти із задоволенням виконують прохання колишніх однокашників із Росії, з якими разом провели студентські роки. Неформальні «довірчі» відносини органів безпеки двох країн часто стають вищими за закон. У разі Сусарова, судячи з усього, спочатку теж планували обійтися без «формальностей», пов'язаних з процедурою екстрадиції. Принаймні ГПУ повідомляти ніхто не збирався: там дізналися про цю справу випадково, від російських колег. Якби російська генпрокуратура не «розпатякала», до Києва, швидше за все, просто приїхали б співробітники ФСБ і прийняли Сусарова на руки від колег з СБУ. На думку координатора ініціативи «Без кордонів» Максима Буткевича, таких прикладів позасудової екстрадиції на практиці значно більше, ніж можна собі уявити. Про деякі такі випадки правозахисникам ставало відомо, але вже тоді, коли вони нічого не могли зробити.

Можна зрозуміти, таким чином, мотиви чиновників, що видають біженців узбецьким або російським колегам. Але які спільні інтереси можуть об'єднувати можновладців в українському Києві і шріланкійському Коломбо? У березні цього року українські власті повернули Шрі-Ланці 11 шукачів притулку з цієї країни, етнічних тамілів. Попри заяви правозахисних і міжнародних організацій, всупереч низці українських законів і ратифікованих міжнародних конвенцій, 11 осіб було насильно депортовано на батьківщину, яка «славиться» застосуванням тортур. Притому, що всього лише за тиждень до цієї депортації Європейський суд з прав людини в черговий раз підкреслив абсолютну і беззастережну заборону на висилку людей в ті країни, де їм загрожують тортури і жорстоке поводження. А Human Rights Watch, безвідносно до дій України, якраз тоді опублікувала нову доповідь про викрадання людей, в основному тамілів, у Шрі-Ланці. Здавалося б, Україна не купує газ у цій тропічній країні, та й на особистому рівні наших СБУшників нічого не об'єднує з сингальськими чекістами. Навіщо ж порушувати закони і ганьбити країну? Не підкупили ж, насправді, наших чиновників партією цейлонського чаю?

Не вишлють, то заріжуть

Прагматичні мотиви українських чиновників, котрі видають біженців, накладаються на ксенофобські настрої в суспільстві, що посилено підігрівають можновладці. Мігрантофобія – нова українська хвороба, що стрімко набирає обертів у колись «гостинній країні». «Мовою ворожнечі» стосовно мігрантів і біженців не гидують навіть політики першого ешелону, а під час останніх виборів у Києві важко було знайти кандидата в мери, який би не заплямував себе ксенофобськими висловами.

Результат наявний: Україна б'є власні рекорди з расових злочинів. Вранці в понеділок, 9 червня, в Києві знайшли мертвого вихідця з Конго з пробитою головою. 29 травня увечері на очах у десятка людей убили нігерійця. А 8 березня від 10 ножових поранень помер біженець з Сьєрра-Леоне. Це – логічне продовження побутової нетерпимості до мігрантів, зокрема біженців, з боку українців. Нетерпимості, яка проявляється в байдужості до долі Льоми Сусарова. І в питанні міліційного підполковника, поставленого учасникам правозахисного мітингу: «А чому його ще не вислали?».

Бути шанованою країною, повноправним членом клубу цивілізованих демократичних держав, чи колективним Павликом Морозовим, готовим зрадити довіру будь-якої беззахисної людини, – саме такий вибір стоїть сьогодні перед Україною.