Я давно шукаю нащадків первісних киян, але результати поки що невтішні. Певен, не тому, що не там розшукую, а тому, що таких людей в сучасному Києві просто не існує. Хоча лише вони, як на мене, з повним правом могли б зватися «корінними киянами». Так само годі шукати «корінних парижан» у Парижі або «корінних пражан» у Празі. Вимерли наче динозаври.
Отже нинішні мешканці столиці – це або нащадки тих, хто прибув до міста в минулі десятиліття чи навіть століття, або ті, хто особисто проклав шлях до столиці (на сучасному київському сленгу: «понаєхалі тут»). Між іншим, серед отих «понаєхавших» Микола Лисенко, Леся Українка, Шолом-Алейхем, Олександр Довженко, Павло Тичина, Сергій Параджанов, Василь Стус, Олесь Гончар і ще багато видатних постатей. Та хіба тільки вони? Серед мерів Києва був, здається, лише один уродженець цього міста, всі інші – приїжджі. Серед керівників держави, хоч УНР, хоч УРСР, хоч нинішньої України також не знайти народжених у Києві. Приємно чи ні, але всі, хто нами керує, це «понаєхалі тут».
Такий стан речей утворився зовсім не тому, що уродженці столиці пустоголові та ледащі. Ану подивіться, яких вершин сягнули кияни Серж Лифар у Парижі або Міла Йовович у Голлівуді. Але там, у далеких краях, вони потрапили до розряду тих, хто «понаєхалі тут», і в цьому відповідь. Бо приїжджі завжди активніші. Адже на відміну від більшості аборигенів, вони мають пройти «нульовий цикл»: пошук роботи, здобуття квартири, напрацювання зв’язків тощо. А це мобілізує сили, стимулює вигадливість, відточує вміння пробиватись. Тому приходьки в Києві (і так само кияни в чужих землях) – найактивніший елемент суспільства.
До 1917 року дуже просто визначали, хто є киянином, а хто ні. Киянами вважали тих, хто мав у Києві нерухомість і сплачував за неї податок до міської скарбниці. Усі інші могли скільки завгодно мешкати в місті, але без власної нерухомості не мали ні київського «громадянства», ні голосу на виборах до міської Думи. Про таких у офіційних документах писали, наприклад, так: пан такий-то, міщанин Чернігівської губернії, мешкає на Прорізній 10, у будинку такого-то.
Чому так? Вважалося, що насамперед власникам нерухомості небайдуже те, що відбувається навколо їхньої власності, чи освітлені вулиці, чи ремонтовані дороги тощо. А всі інші – то лише заробітчани, які заякорилися в Києві. Сьогодні тут, а завтра поїдуть.
У радянські часи, коли нерухомість була націоналізована, формула спростилася: киянами називали всіх володарів київської прописки. Хоча насправді то непевний критерій, бо серед прописаних були ті, хто справді вписався в Київ, його ритм і стиль, а були такі, хто не любив це місто, їхнє серце назавжди залишилося в рідному селі, чим деякі навіть козиряли.
Сьогодні те саме. Інститут прописки скасований, але серед мешканців столиці, незалежно від стажу проживання в Києві, є такі, хто відчув місто своїм (і себе в ньому), і є люди, які не змогли або не захотіли адаптуватися. Йдеться не лише про приїжджих, адже серед уродженців Києва також є чимало провінціалів за світоглядом, міркуваннями, поведінкою.
Місце проживання взагалі слабке мірило. Приміром, знаю колишніх земляків, теперішніх мешканців Хайфи, Мангейма або Гартфорда, які настільки небайдужі до Києва, його минулого й сьогодення, що, як на мене, мають повне право вважатися справжніми киянами. Натомість є всім відомі сумнозвісні діячі, які хоча й мешкають у Києві, але настільки його ґвалтують і знущаються над ним, що інколи жалкуєш щодо відсутності в Карному кодексі статті за знищення історичного середовища.
Межа, яка розділяє киян і не киян, насамперед психологічна. Бо Київ – то не лише «бабло», себто вищі заробітки, ніж в інших регіонах.
