ЧФ РФ: зворотний відлік пішов
Щоправда, «Великий договір» про дружбу України і Росії, складовою якого є й домовленість про оренду об'єктів ЧФ на українській території («Угода про статус і умови перебування Чорноморського флоту РФ на території України» від 28 травня 1997 року), передбачає можливість продовження термінів. Проте, судячи з заяви Президента України Віктора Ющенка від 22 травня, цього не відбудеться. Зокрема, глава держави оголосив, що в 2017 році Чорноморський флот РФ назавжди покине Крим, і доручив уряду до 20 липня підготувати законопроект про припинення дії міжнародних договорів про тимчасове перебування на території України ЧФ РФ. По суті, своїм указом Ющенко офіційно ухвалив рішення Ради національної безпеки і оборони від 16 травня, яке було прийнято після виступу в Севастополі мера Москви Юрія Лужкова. І, як свідчать попередні заяви, українська влада жорстко налаштована на 2017 рік.
«Дипломатична війна»
Із цього приводу вже пролунало чимало заяв із російського боку – включно з загрозою застосування військової сили, на що українське МЗС дає адекватні відповіді. У контексті часом вельми різких нинішніх заяв і російської, і української влади може створитися враження, що раніше між Україною і Росією стосовно ЧФ жодних питань не виникало. Це, звичайно, не так. Просто раніше «тліюча дипломатична війна» не набувала такого широкого резонансу.
Починаючи з того, що нині чинна Морська доктрина РФ до 2020 року, підписана тоді президентом Володимиром Путіним ще 27 липня 2001-го, декларує протягом цього терміну (тобто до 2020-го) не менш як «удосконалити базу ЧФ РФ на території України» і «зберегти місто Севастополь як його головну базу». Звернімо увагу на останнє твердження: якщо навіть не брати до уваги довгострокові плани росіян, що йдуть врозріз з домовленостями, насправді в Севастополі розташована головна база Чорноморського флоту, але місто аж ніяк не є саме по собі, будучи українським, його головною базою.
Київ поводився аналогічно. Вже в 1999-му Кабмін України прийняв ухвалу «Про затвердження Порядку перетину державного кордону України військовослужбовцями, військовими кораблями і літальними апаратами ЧФ РФ, які перебувають на території України». Невиконання цих досить жорстких вимог каралося видворенням з української території. Щоправда, після особистого втручання президента Путіна ухвалу «забули».
Москву довгий час обурювало, що українці ухвалюють рішення про допуск у Севастопольську бухту, де дислокується ЧФ, кораблів третіх країн (зрозуміло, в основному обурювали росіян судна країн НАТО). У 2002-му Київ відповів на ці обурення «адекватно», прийнявши зовсім нові «Правила плавання кораблів і суден у бухтах, на рейдах Севастополя і на підходах до нього». Згідно з цим документом, рух кораблів в акваторії Севастополя повинні були контролювати не спільно ЧФ і ВМСУ, а Мінтранс України. Кремль всі ці випадки назвав грубим порушенням базових угод щодо перебування ЧФ у Криму.
Втрачені мільярди
За всіма цими етапами глобального дипломатичного протистояння, включно із нинішнім витком взаємних звинувачень і погроз, якось забувається момент, який необхідно пам'ятати хоч би заради об'єктивності. Адже, кажучи про необхідність прибрати з Криму іноземну базу у вигляді ЧФ, Київ забуває вказати – а що він, власне, найперше отримував від такої оренди?
Як відомо, на території Криму розташовано 70% усієї інфраструктури російського ЧФ. Що стосується особового складу і техніки, то це 25-тисячний контингент росіян у трьох пунктах базування: у Севастополі (бухти Севастопольська, Південна, Карантинна, Козача), Феодосії і тимчасово в Миколаєві, де триває споруда і ремонт російських суден. За Угодою від 28 травня 1997 року, в українських територіальних водах і на суші може перебувати угруповання російських кораблів і суден чисельністю до 388 одиниць (з них 14 підводних дизельних човнів). До цього додамо можливість перебування на аеродромах, що орендуються, в Гвардійському і Севастополі (Качі) 161 літального апарату.
Як відомо, «живих» грошей за оренду об'єктів на утримання всього цього добра Київ не бачить – вони, згідно з домовленостями ще того ж 1997 року, йдуть у рахунок погашення боргу України перед Росією за газ і нафтопродукти (ст.2 Угоди між урядом Російської Федерації і урядом України про взаєморозрахунки, пов'язані з розподілом Чорноморського флоту і перебуванням Чорноморського флоту Російської Федерації на території України). Щорічно Москва списує цих боргів за оренду ЧФ на суму до 97,75 млн. дол.
Укажемо, що з українського боку лунає інша оцінка, скільки це може коштувати. Так, за словами екс-міністра закордонних справ України Бориса Тарасюка, з урахуванням міжнародних розцінок на таку оренду військових об'єктів (мається на увазі європейська практика) Україна за дислокацію ЧФ могла б отримувати щорічно аж до 2 млрд доларів! Зрозуміло, що, маючи такий аргумент як дипломатичну зброю, з Москвою можна було б спілкуватися в іншому форматі. І справді, чому, кажучи про ціни на енергоносії, Кремль заявляє про закони ринку і ринкові ціни, а коли мова заходить про плату за ЧФ, раптом різко перескакує на патякання про вічну дружбу? Нісенітниця якась виходить…
На заперечення, що в цьому разі йдеться про міжнародні домовленості, відповісти легко. Коли Росія почала запроваджувати для України «європейські ціни» на газ, теж діяли ті ж самі двосторонні домовленості про конкретні ціни, але Москва визнала можливим про них забути і заговорити про світові ціни. Що заважає Україні так само забути про ціни, обумовлені в Угоді по ЧФ, і перейти до таких бажаних Кремлем світових розцінок за оренду – незрозуміло.
Російська сторона заявляє, що до нинішньої суми оренди (тобто 97,75 млн дол.), яку вона платить за перебування свого флоту в Криму, слід додати більш як 100 млн. дол., які йдуть на фінансування життєдіяльності флоту, а значить, і підтримку інфраструктури українських міст і селищ, де він дислокований. Мовляв, ця «величезна» сума настільки важлива для України, що перспективу її позбутися багато російських політиків і чиновників чомусь розцінюють як найважливіший важіль тиску на українську владу з метою після 2017 року укласти новий договір.
Ось заявляє колишній начальник Головного штабу ВМФ РФ адмірал Віктор Кравченко: «Росія ніколи не піде з Севастополя. Економіка України на 60% зав'язана на Росію, тому Україна не зважиться на відкритий конфлікт». На думку російського адмірала, до 2017 року, коли завершиться термін дії договору про оренду бази, залишається ще багато часу, протягом якого нинішня «агресивна» позиція України з цього питання напевно зміниться. Мовляв, треба тільки українцям правильно розтлумачити, чого вони можуть позбутися. Можна пригадати і славнозвісні слова Володимира Жириновського: «Ми можемо піти з Севастополя і з Криму, і завалиться вся економіка півострова».
Проте перейдемо до цифр. На об'єктах ЧФ РФ у Криму працевлаштовано 22,9 тисячі севастопольців (це 12,7% зайнятого населення міста). Фінансові надходження від базування росіян становлять до 25% міського бюджету. Окрім щорічних платежів від РФ за оренду, до держбюджету України надходять від росіян-чорноморців і інші кошти. Так, ЧФ купує пально-мастильні матеріали у українських постачальників на суму близько 50 млн. грн. на рік. Російські моряки купують у українських підприємств понад 50 найменувань продуктів на суму до 30 млн. грн. на рік. Крім того, і витрачають свої зарплати вони на українській території, тобто вкладають їх в економіку Криму.
Зрозуміло, що втрата вказаних коштів і робочих місць аж ніяк не зруйнує українську економіку. Водночас наведені цифри пояснюють, чому симпатії багатьох кримчан до російських моряків зумовлюються не лише абстрактною дружбою. У будь-якому разі, українській владі варто врахувати економічні моменти. І річ навіть не в тому реальному збитку, якого буде завдано, а в тих спекуляціях, які з них роздмухають наші «друзі з Росії».
Куди плисти?
У Києві ще років зо три тому зауважили, що база в Новоросійську, яка має прийняти ЧФ у 2017-му, якось не надто активно будується. Після цього Москва регулярно повідомляє про направлення коштів на споруду бази в Цемеській бухті. Проте, на думку міжнародних експертів, цих коштів, та й часу на їх освоєння, навряд чи вистачить, щоб Новоросійськ був спроможний вчасно прийняти російські кораблі: створення інфраструктури бази для цілого флоту — річ непроста.
У РФ, вважають у міноборони Росії, є три головні причини не залишати Крим. По-перше, географічне положення чорноморського узбережжя Росії несприятливе для розташування там військових кораблів. По-друге, порти чорноморського узбережжя Росії і без того переобтяжені, а передислокація сюди ЧФ підірвала б значну частину експортних постачань нафти з Азії до Європи, що може ударити по економіці Росії. По-третє (а може, якраз і по-перше), з виходом ЧФ з Криму вплив Росії в Чорноморському і Середземноморському регіонах вельми ослабне. Що для держави, яка плекає надію дістати приставку «над», навряд чи допустимо. При цьому зазначимо, що сили ЧФ цілком сумірні з флотом головного гравця в Чорноморському регіоні – Туреччини.
Щоправда, розвиток подій останнього часу показує, що проблема флоту може вирішитися зовсім несподівано, але, так би мовити, «природно» — абсолютна більшість російських кораблів наближаються або вже наблизилися до 30-річного, критичного для суден, віку. І не те, що до 2017-го — вже до 2010-го наступає граничний термін їх експлуатації.
Як відзначають самі російські фахівці, зупинити цей процес важко хоч би тому, що будуються нові кораблі набагато повільніше, ніж старі виходять з ладу. Останні сім кораблів, що добудовуються, на весь Військово-Морський флот РФ аж ніяк не рятують ситуацію, та й навряд чи вони увійдуть до складу іменного ЧФ. Такими темпами через десяток років у строю ЧФ РФ залишиться лише кілька десятків малих протичовнових кораблів, катерів і тралерів. І це буде лише тінню минулого Чорноморського флоту.
Втім, «зловтішатися» Україні тут нічого, навіть якщо хтось і має таке бажання: адже у наших ВМС та ж сама проблема — зараз абсолютно всі кораблі потребують докового ремонту, і більшість із них теж не першої молодості. Якщо тенденція збережеться, до 2017-го проблему флоту буде вирішено просто за відсутністю самого флоту. Хоча це не завадить державним діячам з обох сторін упродовж 9 років, що залишилися, різко й нервово з'ясовувати флотські стосунки.
