В столиці як і в цілій країні щастя вже давно стало об’єктом жадань. Тут за володінням ним ведуться справжні війни за участю найвпливовіших в країні людей. Всі, хто хоч трохи почувається в силі, з усієї дурі кидаються в бій за свій шматочок. Бо навіть найдрібніше чмо хоче бути щасливим.
Спостерігаючи за київськими виборами, з жахом думаю, що це лише репетиція виборів українських. Скільки всього цікавого вдається почути від потенційних кандидатиків, від їхніх команд та їхніх опонентів. Які фантастичні оправдання і обіцянки вигадують ці майстри слова! Мимоволі виникає думка, що межі цинізму і підлості, мабуть таки, немає меж. Чого тільки вартий Катеринчук з його обіцяними туалетами, чи Пабат, який раптом прокинувся і з переляку втратити депутатське крісло істерично закликає киян не мовчати. А всі ці груповушні фотки на біл-бордах. Це ж катастрофа. Люди, які зібралися рятувати Київ, насправді самі по собі нічого не вартують. Їх сила - в зграї...
А Ірена Реонольдівна, яка не може визначитись з батьками своїх дітей?! Я розумію, що це іноді складно. Всяке трапляється. Тільки на фіга про це розповідати пресі? Мовчу вже про її шефа. Талановитішого оратора і філософа годі пошукати...
Скільки все-таки здатна витримати людська психіка? Схоже на те, що багато. Ми неймовірно сильні, якщо ще досі дозволяємо собі все це спокійно спостерігати. А ще ми будемо неймовірно щасливі, якщо зможемо пережити всю цю херню, яку нам обіцяють нинішні оратори. Добре, що все це лише обіцянки.
За тисячі років існування людства так ніхто і не зумів визначити, скільки людині потрібно для щастя. Комусь вистарчає суми, еквівалентної пляшці горілки, комусь треба запхнути в кишеню цілий світ, а для когось гроші і щастя - речі несумісні. Щоправда, останні лукавлять, коли кажуть, що щастя не в грошах. Просто вони їх ніколи не мали! Або, маючи, не знали, куди запхати. Щастя в гречці - скажуть одні, щастя - в баксах, скажуть інші, щастя - коли тебе надурять так, що ти не помітиш і будеш за це вдячним, скажуть треті, а ще в тому, що нема війни, скажуть четверті. І всі будуть, курва мама, по-своєму праві. Бо що тут заперечиш? Коли гречки нема - справді погано, доводиться жерти макарони.
Мене завжди цікавило: чи є межа людському щастю? Чи є межа його фізичному жаданню і такому ж фізіологічному примноженню? Чи є щось таке, перед чим пошукач свого щастя може зупинитися? Що, наприклад, здатне зупинити перед ґвалтуванням київських пагорбів шукача щастя архітектора Бабушкіна? Можливо, сльози киян?
Багаторічні роздуми на цю тему, підкріплені численними фактами, породили висновок, що сили такої наразі нема і не передбачається. Принаймні, в моїй країні, принаймні, сили законної. Бо закон написаний пройдисвітами служить виключно їм. Силу Божу до уваги не братимемо, вона звичайно може вмішатися якщо забажає, але наразі зберігає нейтралітет.
Не так давно троє хлопців прив’язали себе до будівельного крана на висоті 30 метрів на знак протесту проти знищення ще одного живого куточка Києва. Молодці. Вони зробили це, аби хоч якось привернути увагу до жахливих речей, які нині відбуваються в місті. Але думаєте їх крик буде кимось почутий? Можливо, хіба забудовниками, які взявши урок, ретельніше ставитимуться до своєї роботи.
На жаль, усі, хто мав би почути їхній крик, патологічно глухі. І їхня глухота невиліковна, бо викликана тим, що у них самих рило в пушку, і вони особисто зацікавлені у всіх цих скандальних будовах, землевідведеннях і т. д і т. п. Інакше б ніхто не дозволив вибудувати монстра в Маріїнському парку, готель коло фунікулеру і офісну потвору над оперним театром.
Навіть, якби всі кияни поприв’язували себе до кранів, балконів, каштанів і мостів, це не дало би жодного результату. Маємо справу з особливо витривалим видом циніків – українською владою. Видом неймовірно стійким до всього: до критики, стиду, сумління, страху. Його стійкість викликана своєрідним програмуванням мозку. Установка «бабло» не передбачає відхилень від курсу, взятого на накопичення всього, що можна з часом перевести в бакси. Правило «щастя не в грошах, а в їхній кількості» - це від них. Це їхнє гасло. Гасло бидла, яке раптом стало багатим. Злидарів, які вистрибнувши з гною, попадали на гаптовані золотом ліжка. Від них неймовірно смердить столітній бруд - тому вони з таким задоволенням купують найдорожчі парфуми, вбираються у фірмові шмотки і закутуються в хутра. Вони навіть не підозрюють що духи не вбивають смороду, хутра не сховають корости. Гламур не знищить сморід - він лише зробить його гидкішим. Смердить насправді зсередини. І жодне спа тут не допоможе. Навіть, діамантові клізми не вимиють з судин гноївку і не впирскнуть туди блакитної крові.
Втім, їм це не дано зрозуміти. Можливо, це вдасться пізнати їх нащадкам, якщо їм пощастить вилікуватися від наркозалежності і не вмерти швидше од люблячих предків.
А наразі мусимо бути свідками. Свідками того, як гине найкрасивіша в світі столиця - Київ, як донищується те, що не знищили північні варвари із пентаграмою в чолі.
Свідчити можна по-різному. Кожен обирає свій спосіб. Більшості подобається мовчки. Декому - висячи на крані, декому - ламаючи паркан будмайданчика, декому - беручи участь у виборах. Можна не лише свідчити, а й спробувати щось змінити. Але щоб змінити - треба усвідомити одну дуже важливу річ. Є речі вічні і речі тимчасові. Всі ці Льоньки, Лесики, Дениски, Іренки, Васьки, Пєтьки і Вітьки - персонажі тимчасовіші, далі не буває. За сотню років про них якщо й будуть згадувати, то тільки спльовуючи при цьому. Інша річ, що руїну, яку вони залишать після себе, доведеться нам і нашим дітям заліплювати довгі десятиліття. Якщо ви думаєте, що прийде час, коли вони нарешті нажеруться київською землею, будинками, грошима, то сильно помиляєтесь. Їхні шлунки здатні перетравити все і в будь-якій кількості. І за дуже короткий час.
Вся річ у тому, що вони знають про свою минущість, тому і поводяться так, ніби завтра потоп. Насправді, їх неможливо зупинити, граючи за їхніми правилами. Бо в них нема правил. Ці люди тільки користають нашою з вами чемністю, толерантністю та вихованістю. Вони абсолютно впевнені, що ніхто і ніколи не покарає їх за їхнє аматорство. Бо в нашій країні чомусь так заведено - нікого ніколи не карати. Ні синів прокурорів, які збивають людей на вулиці. Ні синів олігархів. Ні племінників. Ні помічників племінників...
Ці люди чужі. Вони хочуть бути щасливими за наш з вами рахунок. І вони будуть щасливими, якщо ми їм дозволимо. Як їх зупинити в законний спосіб - я не знаю. Але зупинити треба обов’язково! Інакше завтра нормальним людям у цьому місті і в цій країні може просто не бути місця...
