Про «військові загрози» Україні
Ми, на жаль, поки що більше орієнтовані на протидію наслідкам, тобто фактам посягань на нашу національну безпеку, що відбулися, а не причинам, що їх породжують.
Останнім часом однією з головних тем стало обговорення недружніх заяв ряду вищих посадових осіб Росії на адресу України. Починаючи зі «свіжих» висловів Юрія Лужкова і закінчуючи однією з найрезонансніших заяв начальника російського Генштабу Юрія Балуєвського, який на питання, яких заходів вживатиме Москва у разі вступу України і Грузії в НАТО, відповів: «Однозначно, Росія вчинить дії, спрямовані на забезпечення своїх інтересів поблизу державних кордонів. Це будуть не лише військові заходи, це будуть заходи іншого характеру».
Звичайно, МЗС України прореагувало на цей та інші вислови, офіційно заявивши, що зовнішньополітичне відомство «серйозно стурбоване оприлюдненою останніми днями заявами офіційних осіб Російської Федерації щодо України. Заяви високопосадовців РФ мають відвертий антиукраїнський характер, ставлять під сумнів територіальну цілісність України і є прямим втручанням у її внутрішні справи».
Проте згадані російські заяви є не чим іншим, як способом впливу на нас та частиною інформаційної кампанії. А деякі наші особи, що «призначили» себе «експертами» у галузі безпеки, пішли далі й відразу почали захлинаючись лякати довірливого споживача мас-медійного продукту сценаріями військової агресії з боку нашого сусіда, демонструючи навіть карти із стрілами ударів на Київ тощо. Проте це далеко не завжди сприяє об'єктивному інформуванню суспільства. Те, що іноді дозволено журналістам, не завжди є таким для політиків. Але й вони пішли на поводу і включилися в «модну» дискусію, зігравши на руку авторам інформаційної провокації.
Бачити проблеми й загрози завчасно
Принаймні один позитивний урок з цієї події все ж таки винести можна: для того, щоб такі заяви російських політиків і військових (і не лише російських) не заставали нас зненацька, змушуючи фактично виправдовуватися, треба прагнути працювати на упередження. Адже, по суті, згадані вислови, тільки трохи іншими словами, вже досить давно викладені у низці відкритих російських нормативно-правових актів.
Наведемо лише кілька прикладів, які підтверджують, що нове – це часто добре забуте (або не помічене) старе. Наприклад, фрагмент виступу Володимира Путіна на Мюнхенській конференції в 2007 році: «Росія — країна з більш ніж тисячолітньою історією. І практично завжди вона користувалася привілеєм проводити незалежну зовнішню політику. Ми не збираємося змінювати цієї традиції і зараз». Справді, те, що Росія володіє досатньою військовою потужністю для проведення такої політики, ні у кого не повинно викликати сумнівів. Не випадково навіть незначний показ військового потенціалу на параді в Москві на честь Дня Перемоги було сприйнято в світі саме в цьому ключі, а провідні іноземні ЗМІ коментували це не інакше, як «м'язовий сигнал» і «демонстрацію військової потужності».
Але для нас зараз цікавіше інше. Ще в 1997 році указом президента Росії була затверджена «Концепція національної безпеки Російської Федерації» (пізніше до неї вносилися різноманітні доповнення і зміни). У цьому документі чітко сказано, що основні загрози національній безпеці Російської Федерації обумовлені зміцненням військово-політичних блоків і союзів, перш за все розширенням НАТО на схід; можливістю появи в безпосередній близькості від російських кордонів іноземних військових баз і великих військових контингентів; виникнення і ескалація конфліктів поблизу державного кордону Росії і зовнішніх кордонів держав - учасниць СНД. А основними завданнями в галузі забезпечення національної безпеки Російської Федерації були прописані реалізація оперативних і довгострокових заходів із запобігання і нейтралізації цих загроз.
Також у 2000 році в затвердженій іншим президентським указом «Військовій доктрині Російської Федерації» була чітко висловлена офіційна позиція Росії з основних питань забезпечення її військової безпеки. У цьому документі російське керівництво в м'якій формі також перерахувало основні зовнішні загрози, серед яких: спроби ігнорувати (обмежувати) інтереси Російської Федерації, протидіяти її зміцненню як одного з впливових центрів багатополярного світу; створення (нарощування) угруповань військ (сил), що веде до порушення балансу сил, що склався поблизу державного кордону країни і кордонів її союзників; розширення військових блоків і союзів на шкоду військовій безпеці Російської Федерації; введення іноземних військ, порушуючи Статут ООН, на території суміжних з Російською Федерацією і дружніх їй держав; напади (збройні провокації) на військові об'єкти Російської Федерації, розташовані на територіях іноземних держав. Згідно з положеннями цього документа, основний зміст забезпечення військової безпеки за мирного часу включає підтримку політичних акцій Російської Федерації шляхом проведення відповідних заходів військового характеру, а також військово-морської присутності. Для вирішення цих завдань передбачено створення угруповань військ (сил) на території Росії з урахуванням ступеня потенційної військової небезпеки на конкретних стратегічних напрямах. Також заявлено, що для забезпечення адекватного реагування на виникнення зовнішніх загроз на ранніх стадіях контингенти Збройних Сил Російської Федерації можуть розміщуватися в стратегічно важливих регіонах за межами її території. Цей самий указ президента свідчить, що положення Військової доктрини можуть уточнюватися і доповнюватися з урахуванням змін військово-політичної обстановки, характеру і змісту військових загроз у директивах із планування застосування Збройних Сил Росії і в інших документах щодо питань забезпечення військової безпеки країни. Це означає, що начальник російського Генштабу публічно розповів про те, що йому, власне кажучи, наказано робити згідно з законодавством його країни. Таким чином, не потрібно зламувати секретні сейфи Генштабу Росії, щоб дізнатися про її військові плани. Зауважмо, що це лише витяги з відкритих публікацій. Між іншим, якщо уважно почитати, особливо між рядків, зміст таких документів держструктур США, то виявляється, що в них нашій країні також відводиться ледве не найпочесніше і поважне місце «під сонцем». І уявіть, що написано в тих документах російського Міноборони (і не тільки), які мають гриф секретності і заховані за сімома замками?
Наведені вище приклади просто підтверджують, що нового для нас нічого не відбулося. Адже хіба для когось таємниця, що Росія має намір вжити заходів дипломатичного, економічного, політичного, військового характеру, якщо Україна вступить у НАТО? Чи хтось думає, що Росія не буде змушена у відповідь на це уточнювати завдання для свого ВПК (можна не сумніватися, підприємства нашої «оборонки» в ці плани вже не вписуватимуться), перенацілювати свої ракети (або принаймні завчасно готувати для них польотні завдання) на нові об'єкти НАТО (у тому числі й на території України), уточнювати документи стратегічного планування і спрямованість підготовки військ, перерозподіляти і нарощувати військові ресурси з урахуванням наявності біля російських кордонів угруповань військ, які, м'яко кажучи, вже не є союзницькими, підсилювати розвідувальну діяльність тощо? Вибачайте, але все це і є військовими заходами. Чи хтось вважає, що під цими заходами можна мати на увазі лише ведення бойових дій?
Слід також зазначити, що військові доктрини багатьох держав не виключають і превентивних дій. Як заявив ще в листопаді 2005 року тодішній глава російського військового відомства Сергій Іванов, «Міноборони виступає за реалізацію принципу превентивності в діяльності із забезпечення оборони і безпеки країни». При цьому він підкреслив, що превентивність включає «не лише завдавання ударів по бандформуваннях і угрупованнях терористів, але й інші дії упереджувального характеру, що мають на меті запобігання виникненню різноманітних загроз перед тим, як виникне необхідність у вживанні крайніх заходів…».
Проблема в тому, що і в Україні, і в інших країнах світу вчасно не дали адекватної оцінки процесам відновлення російського впливу в регіоні та світі. Переважна більшість українських політиків не помітили, як Росія перетворилася на досить багату, військово- і політично потужну державу, де все більш упевнена в собі еліта на міжнародній арені не боїться поводитися різко й агресивно. Мати справу з таким сусідом ми ще не навчилися. Та і Євросоюз, який сам шукає оптимальну модель діалогу з Москвою, потребуючи її підтримки в багатьох питаннях, нам може не допомогти. Адже Європа сьогодні чекає від Києва надійності та передбачуваності у відносинах з Росією. Захід готовий допомогти нам протидіяти російському тиску, але ніхто не хоче втручатися в конфлікти за Україну, особливо якщо українська сторона провокує їх сама.
Військові засоби припускають не лише танкові бої
Слід зазначити, що військові у всьому світі, і в Росії зокрема, все частіше оперують поняттям «Несилові засоби забезпечення військової безпеки» (або синонімами цього поняття, не змінюючи при цьому його суті). У найспрощенішому вигляді це означає, що у сучасних військових навіть за мирного часу є достатньо можливостей впливати на супротивника, створюючи йому безліч проблем, без формального оголошення війни та відкритого збройного протистояння, але за найактивнішої участі збройних сил. Можна навести безліч прикладів: демонстрація прапора військово-морськими силами, посилення угруповань військ і широкомасштабні навчання поблизу кордонів, активізація розвідувальної діяльності, перегляд політики військової і військово-технічної співпраці, штучне створення нових осередків конфліктів біля кордонів «непоступливого» сусіда, інформаційна дія і тиск на осіб, що ухвалюють політичні та військові рішення, а також дію на референтні групи суспільства, різноманітні провокації і спеціальні операції. Це «найшкідливіші» речі з низки можливих, а сам список можна продовжувати досить довго.
Вищесказане сприймається дещо дивно, але, на жаль, час довів, що ми, як і весь світ, виявилися захопленими зненацька новим видом загроз, серед яких тероризм є лише однією з багатьох складових. Адже що відбувалося в нашій недавній історії? Якихось кілька десятиліть тому ми готувалися до ядерної війни. І саме під третю світову війну готували збройні сили, замовляли техніку, навчали особовий склад. Але вона почалася абсолютно не так, як передбачалося. І світ до неї виявився не готовий. Поодинокі інформаційні удари, терористичні акти, численні кризи, що переходять у військові конфлікти, стали системними. Між іншим, сьогодні й наше законодавство, а також стан і можливості силових структур по своїй суті мало відповідають тим цілям, яких ми хотіли б досягти в боротьбі з сучасними загрозами. Тому що ми, на жаль, поки що більше орієнтовані на протидію наслідкам, тобто фактам посягань на нашу національну безпеку, що відбулися, а не причинам, що їх породжують.
< b> Чи можна реагувати на упередження?
Близько сторіччя тому відомий військовий класик А. Свєчин висловив дуже актуальну для сучасності думку, що Генеральний штаб має завчасно розробити різні варіанти застосування армії, щоб країна була готова відреагувати на будь-який загрозливий розвиток обстановки. Такий підхід можна вважати одним із способів практичної реалізації принципу превентивності, зокрема із застосуванням військових засобів.
Спектр засобів, які держава може застосувати для проведення превентивної політики, вельми широкий. І військова сила в цьому інструментарії посідає важливе місце. Взагалі, наявність у держави потужної і боєздатної армії вже здатна само по собі остудити багато гарячих голів. Використання військового потенціалу для проведення превентивної політики вимагає від осіб, що приймають рішення, адекватної оцінки можливостей армії, знання умов і допустимих меж її застосування. Але в цілому участь збройних сил у превентивній політиці значно змістовніша, ніж просто завдавання ракетних або інших ударів, якими нас недавно лякали політики і ЗМІ.
Щоб не говорити абстрактно, можна спробувати продемонструвати це на прикладі прогнозу подальшого розвитку цілком реальної проблеми, якою є конфлікт навколо Абхазії, що загострився. Спробуймо розглянути цю ситуацію стосовно України. Адже проголошення за підтримки Заходу незалежності Косова створило небезпечний прецедент у світі. Тепер цілком «можна» ставити на порядок денний розвиток «проекту» проголошення незалежності Абхазії. Тим паче, що у неї є такий сильний союзник, як Росія. На жаль, це найбезпосереднішим чином торкнеться нашої країни. Припустімо, що, не дай боже, абхазький конфлікт знову переросте у військову фазу. Це означає, що акваторія Чорного моря знов стане місцем транзиту зброї і найманців. З минулим військовим конфліктом в Абхазії також зв'язані випадки піратства, що мали місце в Чорному морі, чого раніше тут практично не спостерігалися. Та й наша територія стане місцем для транзиту зброї і бойовиків у зону конфлікту. Неважко здогадатися, що хвиля біженців також торкнеться України, а в їх евакуації цілком можуть взяти участь кораблі Чорноморського флоту, що базуються в Севастополі. Не виключене направлення в зону конфлікту кораблів і підрозділів ЧФ Росії і для вирішення інших завдань, як це вже було на прикладі направлення підрозділу морської піхоти Чорноморського флоту для участі в чеченській кампанії, хоча умови перебування росіян на нашій території робити це забороняють. Між іншим, на допоміжних суднах ЧФ працює дуже багато вільнонайманого цивільного персоналу, що має українське громадянство. Повторюю, що вищеназвані приклади є не фантазіями автора, а реальними фактами недавньої історії, які супроводжували попередні військові дії в Абхазії та інших «гарячих точках» буквально кілька років тому. Невже хтось хоче їх повторення?
Більш того, кажучи про наші можливі проблеми через абхазький конфлікт, хочеться пригадати участь України в діяльності організації ГУАМ. Адже зараз дедалі частіше порушують питання розширення потенціалу ГУАМ із реагування на кризові ситуації військовим шляхом. На порядку денному стоїть навіть тема створення спільного військового підрозділу ГУАМ. Керівництво країн – членів ГУАМ вже схвалило ідею спільного батальйону, яку потім направили для вивчення начальникам генштабів ЗС країн ГУАМ. Нагадаємо, що однією з реальних причин для створення ГУАМ стала можливість використання його потенціалу (за необхідності – військового) для вирішення тліючих конфліктів, таких як в Абхазії, Придністров'ї тощо. І не таємниця, що, наприклад, грузинські власті чимдуж прагнуть надати ГУАМ саме військово-політичну спрямованість. Це обумовлено тим, що в Тбілісі украй зацікавлені в евентуальному використанні військового потенціалу організації в миротворчій діяльності, при цьому його головною метою є заміна російських контингентів в Абхазії і Південній Осетії. Не варто забувати також проблеми в Нагірному Карабаху і Придністров'ї. На щастя, найближчим часом малоймовірно чекати від ГУАМ конкретних результатів у вирішенні «заморожених» конфліктів і використання для цього військової складової. Але навіщо нам доводити цей проект до конфліктної ситуації, заздалегідь знаючи її результати?
Між іншим, у згаданій вище «Військовій доктрині» нашого сусіда чітко сказано, що саме розглядає Росія як зовнішні загрози: наявність осередків збройних конфліктів, перш за все поблизу державного кордону Російської Федерації і кордонів її союзників (читайте між рядків – Абхазія); створення, оснащення і підготовка на територіях інших держав збройних формувань і груп з метою їх перекидання для дій на територіях Російської Федерації та її союзників (хочеться пригадати про наших потенційних найманців і «добровольців»); дискримінація, придушення прав і свобод громадян Російської Федерації в іноземних державах, а також нападу і провокації проти військових об'єктів РФ, розташованих на територіях іноземних держав (згадаймо Севастополь, суперечки навколо спроби росіян провести військовий парад, пікетування штабу ЧФ тощо); ворожі й такі, що завдають збитку Російській Федерації, інформаційні дії (пригадаймо істеричні «випади» в ЗМІ, пристойність, що не завжди залишається в рамках, і таке інше). Адже ми справді іноді забуваємося, і опускаємося у своїй публічній риториці до рівня Юрія Лужкова, який в черговий раз «добалакався» до заборони свого в'їзду в Україну. Виходить, що «набір» наших «традиційних» дій стосовно Росії (безумовно, здійснюваний із самими благими намірами), потрапляє під дію положень законодавства цієї країни, що зобов'язують її військово-політичне керівництво (незважаючи на конкретних осіб, що обіймають ці пости) також реагувати відповідним чином.
На жаль, серйозною загрозою для України в зовнішньополітичній сфері є прагнення великих геополітичних гравців зменшити роль нашої країни на Євразійському континенті, використати її виключно в своїх інтересах як плацдарм для посилення власного впливу в світі. І для України надзвичайно важливо насамперед не опинитися в зоні перетину геополітичних інтересів цих центрів сили. Але побоювання «образити наших партнерів» не дозволяє нам вголос визнати деякі очевидні речі, які бачить навіть неспеціаліст. І сьогодні в світі склалися певні геополітичні та геостратегічні умови, які неминуче приведуть до подальшої еволюції викликів і загроз безпеці України.
Запобігання загрозам вимагає раннього упередження і аналітичних даних, що ґрунтуються на результатах об'єктивних і неупереджених досліджень. Хоча країна володіє певним потенціалом раннього упередження і аналізу, розосередженим по різних відомствах, ми не змогли створити відповідної структури, здатної узагальнити і звести інформацію, що надходить, у доповіді, що стосуються раннього упередження, і стратегічних варіантів, які можна було б використати для ухвалення рішень.
На думку спадає вислів одного з великих воєначальників на тему того, що поганий той генеральний штаб, якому потрібно підніматися по тривозі. У цій простій думці закладено глибокий сенс, бо недопущення переростання ситуації в потенційну або реальну загрозу безпеці країни є однією з найважливіших функцій державних структур, і за умови їх ефективної роботи жодна проблема нас зненацька не застане. Ми не прагнемо знову винайти «велосипед». У США, наприклад, вважають, що «превентивна оборона - це оборонна стратегія Сполучених Штатів у двадцять першому столітті, орієнтована на небезпеки, які за недостатньої уваги до них можуть перерости в реальні загрози виживанню США. Ці небезпеки поки що не є загрозами, які потрібно стримувати або з якими потрібно боротися; поки що цим небезпекам можуть запобігти».
І якщо ми прагнемо мати надійних союзників, то потрібно чітко розуміти, що «безкоштовний сир» буває лише в добре відомому місці. А участь держави в будь-якій коаліції передбачає узгодження дій, що формально спричиняє за собою добровільну відмову від частини свого суверенітету на користь наднаціональних органів, уповноважених на ухвалення рішень, обов'язкових для виконання всіма учасниками. Хоча, безумовно, таке становище не означає неможливості для держави вносити поточні корективи до своєї коаліційної політики і визначати ступінь своєї участі, виходячи, знову ж таки, зі своїх національних інтересів і ситуації, що змінилася.
Україна має достатньо важелів цивілізованого впливу на Росію. Адже не все зводиться до проблеми Чорноморського флоту. Це, як не дивно, і наш потенціал транзиту енергоносіїв, і питання супроводу експлуатації частини стратегічних ракетних комплексів, що перебувають на бойовому чергуванні в Росії, але створених і вироблених в Україні. Список можна продовжувати, але поставимо питання – чи потрібні нові проблеми самій Росії? І отримаємо просту відповідь – начебто їх росіянам і без того вистачає.
Один наш політик цілком справедливо закликав нас бути відвертими з самими собою — багато загроз національній безпеці України сьогодні є всередині держави, і саме вони ослабляють її протидію зовнішнім викликам. Без консолідації української політичної еліти будь-яка стратегія зовнішньої політики буде приречена на провал, навіть якщо вона буде продумана і врахує всі реалії сучасних міжнародних відносин. Сьогодні наша держава має чудову нагоду не лише відстояти право на самостійну зовнішню політику, а й активно прилучитися до формування як нової структури міжнародних відносин у регіоні, так і системи сучасного світоустрою. Єдине, що для цього потрібно, — щоб ті, хто в Україні ухвалює рішення, діяли на основі узгодженої платформи і разом шукали ресурси для відповіді на виклики всередині української політичної системи, а не в балансуванні між світовими центрами сили.
