Крим без зброї Олександр Сушко, Науковий директор Інституту євроатлантичного співробітництва Російська Федерація не змінить своєї політики стосовно України в осяжному майбутньому.

Такою є реальність, суть якої не зміниться внаслідок рокировки на вищих щаблях російської влади. Україна мусить, як мінімум, враховувати цю реальність і, як максимум, спробувати виробити і реалізувати політичну лінію, адекватну даній реальності. Росія чітко знає, чого вона хоче в «українському питанні», що виглядає вигідно на тлі відсутності стратегічного бачення з українського боку. Дійсно, гасла про «рівноправні та взаємовигідні» відносини не є стратегією.

Два роки тому тодішній президент РФ Владімір Путін заявив у своєму щорічному посланні, що «розпад СРСР був найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття». Якщо продов¬жити цю думку, то поява нових незалежних держав (Україна в їх числі) є продуктом розпаду СРСР, а значить – продуктом катастрофи, отже – перебуває в конфлікті з комфортною для РФ картини світу. Виходячи з путінської тези, за якою стоїть не лише приваблива для виборця риторика, але доволі цілісне світовідчуття та світосприйняття, яке не сприймає незворотності та позитивності подій 1991 року, саме існування незалежної України є елементом тієї комплекс¬ної національної ганьби, на подолання якої скерована енергія нової Росії. Значна частина цієї «ганьби» залишилась в минулому – Росія вже не залежить від західних кредитів, вона розплатилась з обтяжливими боргами, вона вже не слідує у фарватері зовнішньої політики США, вона цілком ігнорує колись авторитетні оцінки правозахисних організацій, олігархи вже не можуть безконтрольно грабувати країну, телеканали не сіють сумніви і не вносять сум’яття в суспільну свідомість, регіональний сепаратизм прирівняний до тероризму і загнаний у глибоке підпілля. Відчуття соціального оптимізму сягнуло показників розвиненого соціалізму. У цій прекрасній картині чогось бракує? Так! Політична карта «близького зарубіжжя» невблаганно нагадує про часи «ганьби і приниження». Якщо вдалося переламати ситуацію в усіх інших питаннях, чому б не спробувати знайти гідну компенсацію за «геополітичну катастрофу»? Звісно, подібна компенсація може бути отримана лише за наш з вами рахунок – адже геополітичні ігри завжди є грою з нульовою сумою.

Нещодавній виступ мера Лужкова в Севастополі зовсім не є експромтом. Автор не стверджує, що севастопольські пасажі меру Москви написали в Кремлі – він сам цілком спроможний виробляти подібний продукт. Але травневі тези Лужкова – надзвичайно своєчасний продукт! На тлі нескінченних українських міжусобиць та грузинських потрясінь, не менш нескінченних європейських «переосмислень» і трансформацій, очевидної кризи «ковбойської дипломатії» США, пасіонарні хлопці з нафтогазовим кийком не потребують навіть щоденного використання цього кийка, щоб бути почутими.

Це зовсім не означає, що Росія стала насправді привабливою – ані управлінська, ані економічна, ані соціальна система сучасної Росії навряд чи може слугувати позитивним прикладом для когось у світі, тим більше, порівняно із західними зразками. Більше того, агресивна манера поведінки на міжнародній арені позбавляє Росію багатьох наявних і потенціальних симпатиків на Заході. Але, за великим рахунком, нинішній Росії вони не потрібні. Набагато ефективнішим є формування фінансово-економічного лобі засобами прив’язки частини західних еліт до російського нафтового та газового рубля. Це зараз називається прагматизм – без жодних сентиментів та «спільних цінностей».

Чи може Україна ефективно грати на вибудуваному росіянам полі? Звісно, можна, слідом за Лужковим порушити питання законності приналежності РФ Кубані, колишньої Карело-фінської республіки та південних Курил. Можна (і треба) поставити крапку у братерських візитах Лужкова та подібних до України. Але слід визнати, що цього недостатньо. Недолугість, фатальна слабкість правлячих еліт, що витрачають 90% енергії на взаємне поборювання, є занадто очевидною, щоб з таким багажем протиставити щось дієве напористій та консолідованій енергії з Північного Сходу.

Україні потрібне своє поле, щоб намагатися переграти тих, для кого поява нашої держави є елементом «найбільшої геополітичної катастрофи». Україна могла б запропонувати своїм громадянам привабливіше майбутнє, аніж лужковська модель казарменого братерства.

Наприклад, що ми пропонуємо севастопольцям на період «після 2017 року»? Чому б не вийти із законодавчою ініціативою про проголошення Севастополя з 2017 року і довічно – демілітаризованою зоною, де заборонено не лише базування, але й перебування будь-яких озброєних підрозділів (окрім прикордонників) – як зарубіжних, так і українських? Хіба це не буде потужним ударом по тих, хто залякує народ натівськими військовими базами? Можливо, якраз із цієї ідеї народиться модель майбутнього Севастополя – не «города русской славы», а міста-спадкоємця тисячолітніх традицій античності та середньовіччя, в якого зараз на наших очах, на догоду політичній доцільності, вкрали 90% його історичного часу, цинічно святкуючи «225-ту річницю з дня заснування» (!) міста, якому принаймні 2500 років.

А може запропонувати демілітаризацію усього Криму? Доведеться закрити кілька полігонів, відмовитись від проведення міжнародних військових навчань, насамперед легендарного «Сі-Бриз», змінити місце дислокації кількох десятків військових частин. Це недешево, але вигода може бути колосальною – деактуалізація відчуття військової загрози, демілітаризація свідомості значної маси радянсько-ментальних громадян України, що проживають в Криму.

Якщо в Севастополі виросте бодай одне покоління молоді, яке не чуло брязкоту зброї під час ідеологізованих проімперських парадів, – це вже буде інший Севастополь. І Крим в цілому прий¬ме і перетравить членство України в Північноатлантичному альянсі – в обмін на тверді гарантії того, що ані натівські, ані не натівські вояки не ступатимуть на землю Тавриди, хіба що в якості туристів-гостей майбутньої севастопольської рив’єри.