Айше Сейтмуратова: «Серед татар з`являються поодинокі думки про те, що ми втратили віру в Україну» Тетяна Селезньова, «Главред» 18 травня виповнюється 64 роки з моменту депортації кримських татар радянською владою. Травневого ранку 1944 року семирічна дівчинка закопала в окопі свою улюблену ляльку (татків подарунок), аби коли повернеться в рідне селище, обов`язково її знайти.

Суворий дядько у військовій формі сказав, що з собою нічого брати не можна, тому вона і шестеро братиків і сестричок із мамою як були, так і покинули будинок. Півмішка борошна, що крадькома передав сусіда, допомогли вижити в дорозі. Значення словосполучення «вороги народу» Айше Сейтмуратова не розуміла, але в інтонації дорослих чула вирок. Мине ще десять років, перш ніж вона усвідомить всю його суть. 11 травня 1944 року Йосип Сталін підписав постанову Державного комітету оборони: «Про виселення кримських татар із Кримської АРСР в Узбецьку РСР», згідно з якою кримські татари звинувачувалися у «пособництві фашистам». На виконання сталінської постанови з 18 по 20 травня було виселено близько 200 тисяч людей, багато з яких так і не дісталися пункту призначення.

Сімдесятиоднорічній Айше випало бути не просто істориком (закінчила історичний факультет Самаркандського університету). У 70-80-х роках минулого століття вона була вухами, очима  й совістю мільйонів небайдужих, коли розповідала про поневіряння свого народу на радіостанціях «Голос Америки», «Свобода», «Бі-Бі-Сі», «Німецька хвиля». Вона стала правозахисним  діячем світового масштабу: брала участь у конференціях у Вашингтоні, Оттаві, Монреалі, Лондоні, Стокгольмі, Осло, Анкарі, Стамбулі, Римі. Але це все відбувалося вже після «навчання» у «школі життя» під назвою слідчий ізолятор КДБ в Лефортово і Мордовські табори.

Сьогодні Айше Сейтмуратова опікується геріатричним пансіонатом, створеним нею в Сімферополі на кошти фонду «Мерхамет еві» («Будинок Добра»). Тут надають медичну, матеріальну, правову допомогу самотнім, літнім кримським татарам. Про це та інше вона розповіла в інтерв’ю «Главреду».

Айше, вашу родину, як і десятки інших, переправляли в Узбекистан. Як вас там зустріли? За рахунок чого виживали в перші часи?

Смерть нас косила в Узбекистані - встаєш вранці і трьох, п`ятьох вже немає. Діти пухли з голоду, помирали десятками. Узбеків готували, щоб вони погано до нас ставились, вони нам води не давали й дверей не відчиняли. Але вже після Перемоги, коли наші родичі поверталися з війни, ми здружились - мова зрозуміла, релігія одна. Вони нам і розповіли, що коли нас везли в Узбекистан, то їм казали, що везуть дикунів і людожерів. Нас просто прагнули знищити ще й морально.

Ви мріяли про повернення, коли воно нарешті відбулося?

У 1961 році вперше після вигнання я повернулася у рідне селище. Знайшла свій будинок, своїх сусідів. Вдруге мене вже депортували з Криму у 1976 році, коли я збирала свідчення про знущання над татарами: їх виганяли, грабували, влада просто мародерством займалась! Я завжди кажу, що нас винищував не російський народ, а державна машина. З нами боролась сама держава, це був державний терор і бандитизм. Але тим, хто виконував такі накази, я навіть співчуваю, мені їх шкода, адже вони були змушені чинити злочин.

А як відбувалось повернення ваших співвітчизників вже за часів незалежної України?

Велика хвиля кримських татар почала повертатись у дев`яностих роках, але потім через грошову реформу повернення припинилось: не було грошей, аби розпочинати нове життя. Зараз тут осіло десь сто двадцять- сто п`ятдесят тисяч кримських татар. Літаки з Узбекистану були переповнені ними - діти везли своїх батьків на Батьківщину. Бабусі й дідусі цілували асфальт біля трапу (Айше раптово розплакалась). Старі люди сьогодні навіть залишають своїх дітей, аби дожити вік на своїй землі. Розумієте, ми винні лише в тому, що опинились на шляху захвату земель, ми все життя плачемо.

На вашу думку, кроки, які робила українська влада для відновлення історичної справедливості по відношенню до кримських татар виявились формальними чи влада насправді хотіла допомогти?

Я б не сказала, що формальними. Була економічна допомога, а от політична й законодавча досі дорівнює нулю. Тут щось кульгає. Ми сподівались на Президента Ющенка, ми сподівались, що нарешті кримських татар реабілітують і кожен з нас матиме можливість отримати матеріальну компенсацію. Росія прийняла такий закон, але ми не на її території! Україна на законодавчому рівні досі не врегулювала це питання. Немає жодної постанови чи нормативного акту, який би дозволив виділити кримському татарину невеличку ділянку для будівництва власного житла. Хіба ж не зрозуміло, що ми нікуди вже не поїдемо, ми повернулись додому і знаходимось на своїй землі.

Ми не кажемо, що це лише наша власність. Просто й ми маємо право мати землю, яку сьогодні розпродають російським олігархам й бізнесменам з далекого зарубіжжя. А наші люди, натомість, по десять-п`ятнадцять років чекають, доки їхні заявки на землю розглянуть і задовольнять. Люди оббивають пороги роками, але натикаються на стіну, тільки всюди пишуть: самозахоплення. Яке ж це самозахоплення? Влада не здатна нас захистити, люди впадають у відчай і змушені щось робити! Адже нашу землю просто продають! Парламент України має зрозуміти, що ми живемо на своїй землі і маємо на неї право. Вже з`являються поодинокі думки серед татар, що, мовляв, ми втратили віру в Україну, що треба повернутись до складу Росії, там хоча б буде статус реабілітованих. Якщо Україна затягуватиме з цим процесом, то число таких татар буде зростати.

Що сьогодні може дати кримським татарам цей статус?

Ми матимемо право на матеріальне відшкодування й на землю. Мій рідний будинок зруйновано, але ж земля залишилась! Я піду і буду жити! Моє рідне селище - Аджі-Елі («Рука святого» – Ред.), знаходиться в тридцяти кілометрах від Керчі. Я хочу туди повернутися!

Як ви гадаєте, чому в Україні процес законодавчого врегулювання питання кримських татар затягується?

Коли в українському парламенті були представлені Рефат Чубаров і Мустафа Джемільов, більшістю депутатів був ухвалений відповідний законопроект, на який наклав вето Кучма. Чому сьогодні, за нового Президента, це питання не розглядається, я не знаю. Я так відчуваю, що у Верховній Раді сьогодні більше прихильників того, аби Україна підкорялася Москві, тому питання кримських татар не розглядається, воно для них  ніби «другорядне». Але ви ж подивіться, вже Путін, Лавров відверто виступають із заявами про аннексію Криму.

А як у кримсько-татарській громаді сприймаються такі заяви представників російської влади?

Ми одразу сказали: Крим ніколи не був Росією! Його було захоплено! Порушення Кучук-Кайнаржиксього договору 1774 року призвело до поневолення кримсько-татарського народу, а Катерина ІІ прагнула побудувати Другий Рим через захоплення наших земель. Ми виступаємо категорично проти - ми вже були у складі Росії. Зрештою, не ми відвернулися від неї, це вона нас відсторонила і послала на загибель, ми не хочемо повторення.

А це, по-вашому, невідворотньо?

Якщо Україна мовчатиме – так і станеться. Хоча, зараз важче їм буде, тому що міжнародні організації вже в курсі справ. Коли зруйнували татарський цвинтар, одразу приїхали представники ООН, висловили протест інші організації.

Втім... От, наприклад, татарських шкіл у нас немає. Є 14 закладів, де викладається татарська мова і література. Немає підручників татарською мовою, немає кадрів... Знаєте, коли я боролася за права свого народу, коли відбувала покарання у таборі, коли змушена була жити за кордоном і не мала змоги повернутись - було легше. А зараз, в начебто демократичній Україні... Тобі ніби показують промінь, ти до нього тягнешся, долаєш перешкоди, але ніяк його не впіймаєш. Примарне те світло, холодне....