Двоголова Росія. Золота доба правлячої еліти Олеся Яхно, для «Главреда» Все тільки починається. Схоже, саме такий настрій оволодів політично активною і небайдужою до того, що відбувається, частиною російського суспільства, знуджених за реальною політикою.

Наче от-от закінчиться розміреність, контрольованість і навіть рутина, що супроводжували всі етапи зміни влади (від парламентських виборів – до інавгурації президента Медведєва і формування уряду Путіна), а разом з нею – заздалегідь відома визначеність... і ось тут вже почнеться справжній політичний процес.

Партнери чи конкуренти?

Такі очікування і відчуття будуються на небезпеці виникнення в перспективі конфлікту, від початку закладеного в де-факто оновленій структурі влади. Теоретичний розподіл сфер впливу між двома лідерами, юридичним (легальним) і політичним (легітимним) – президентом і прем'єром – регламентовано, більшою мірою не конституційними нормами, а усними домовленостями між Володимиром Володимировичем і Дмитром Анатолійовичем, на практиці може дати збій, і перерости у двовладдя.

А двовладдя, як відомо, ще ніде й ніколи ні до чого хорошого не вело. Навіть у країнах з політичними системами, схильними до поліцентричності влади, як скажімо в Україні.

Утім, у випадку Росії, навряд чи йдеться про боротьбу за владу, інакше Путін не пішов би з президентського поста. Очевидно, що завдання прем'єрства Путіна – це не дублювати повноваження президента. На запитання, адресоване як опозиційним, так і провладним експертам і аналітикам, «навіщо ж Путину прем'єрство?», більшість відповідей зводяться до наявності економічних інтересів, а саме – збереження накопиченого капіталу і завершення розпочатих великих бізнесових проектів, перш за все, в енергетичній сфері.

Можливо, вся ця історія з «відходом і не відходом» Путіна з влади має на меті реалізацію сценарію транзиту влади без зміни еліт. Одного наступника як гаранта непорушності «нажитого непосильною працею» для еліти недостатньо. Тому йдеться про створення додаткового механізму безпеки і гарантій. Наприклад, через формування політичного режиму, де гарантом виступала б не якась конкретна людина, скажімо президент, а сама система. Якщо за Путіна була вертикаль, що підкоряється, принаймні публічно, конкретній людині на президентському посту, то тепер робиться спроба створити режим як самовідтворюваний механізм, поза залежністю від особи глави держави.

Та як там не було б, сьогодні з одного боку є головна фігура всієї політичної системи Росії – президент Дмитро Медведєв – як лідер, швидше, призначений, ніж обраний (у тому сенсі, що обрали б будь-якого наступника), а, отже такий, що не сформував ще свого політичного ресурсу (окрім «чинника Путіна» і великих президентських повноважень у теорії). А, з іншого – є національний лідер усіх часів і народів Володимир Путін, який добровільно не побажав залишитися при владі президентській, але не пішов із влади як такий. Перший – лідер де-юре, другий – де-факто. І хто ж із них «цар несправжній»?

Організаційна сумісність

Вже зараз, аналізуючи персональний склад уряду і президентської адміністрації, політики, експерти, журналісти переймаються питання, а кого ж більше серед призначенців – путинських, медведєвських чи орієнтованих у рівній мірі на обох?

Як відомо, одна з головних функцій президента, разом з представницькою і стратегічною, – це кадрова. Від того, чи сформує Медведєв свою команду, залежить, багато в чому, чи стане він самостійною і самодостатньою політичною фігурою зі своїм власним політичним стилем.

Перші призначення в уряді й адміністрації президента продемонстрували мінімальну кадрову перестановку – відбудова внутрішньої системи влади з поправкою на Медведєва відбувається дуже поволі.

Проаналізуємо коротко створену кадрову структуру (детальніший аналіз – у подальших текстах).

Уряд. Основний склад уряду залишився практично незмінним – як структурний, так і кадровий. Кількість віце-прем'єрів зросла з п'ятьох до сімох, а деякі міністерства переформатовані. Велика частина міністрів зберегли свої крісла, перемістившись на посадах у рамках уряду (хтось із віце-прем'єра, як Сергій Іванов чи Дмитро Козак, став просто міністром, хтось навпаки). Віктор Зубков, Олександр Жуков, Олексій Кудрін, Рашид Нургалієв, Сергій Лавров, Сергій Шойгу, згадані вже Козак та Іванов, Анатолій Сердюков, Олександр Фурсенко, Тетяна Голікова, Ельвіра Набіуліна, інші – всі вони залишилися. Нові ж люди – зовсім не старі й не забуті, а такі, що тривалий час працювали з Путіним у президентській адміністрації. Так, колишній помічник Путіна Ігор Шувалов, нарівні з екс-прем'єром Зубковим, став першим віце-прем'єром. Екс-глава адміністрації президента Сергій Собянін очолив апарат уряду в ранзі віце-прем'єра. А колишній заступник глави адміністрації Ігор Сечін став віце-прем'єром, відповідальним за промисловість.

Президентська адміністрація. Наступність виявилась і в перших призначеннях у Кремлі. Залишився практично весь склад, що працював при Путіні. Нових призначень всього чотири: Сергій Наришкін, який став керівником адміністрації, Михайло Тринога, Леонід Рейман і Костянтин Чуйченко. Утім, новачком можна назвати тільки останнього, з першими трьома – Медведєв працював в уряді. Чуйченко ж – одногрупник Медведєва по юрфаку Ленінградського університету, а також колега по роботі в «Газпромі» за часів керівництва Дмитром Анатолійовичем радою директорів. З усіх призначень у Кремлі привертає увагу не так особа нового керівника адміністрації, як непризначення на цей пост Владислава Суркова. Формально його підвищили з поста заступника до першого заступника адміністрації (решта двоє заступників – Олексій Громов, який 8 років пропрацював прес-секретарем Путіна, і Олександр Бєглов, колишній глава контрольного управління президента). Проте, в контексті не зовсім ідеальних стосунків Медведєва і Суркова (як відомо, Сурков зробив ставу на наступництво Сергія Іванова; Медведєв, у свою чергу, не забув публічно виступити з критикою деяких напрацювань Суркова, зокрема його теорії «суверенної демократії»), навряд чи він виконуватиме роль головного ідеолога як раніше. У адміністрації Путіна Сурков опікувався ідеологією, партбудівництвом, регіональною політикою. Навіть Глєб Павловський, який багато років працював з Сурковим, вже публічно, наче й ненавмисно, почав злегка критикувати свого шефа.

Силові структури. Окремо слід сказати про перестановки в силових відомствах, зокрема у ФСБ. «Війна спецслужб», пік якої припав на осінь минулого року, стала одним із найгучніших конфліктів усередині владних груп, що виплеснулися в публічну сферу. Тоді конкуренція між різними ФПГ, точніше – групою Патрушева–Сечіна і групою Золотова–Черкесова, напередодні виборів гранично загострилася (за майбутні пости і з питання кандидатури наступника). Сам екс-керівник відомства Микола Патрушев вже давно збирався у відставку (через проблеми зі здоров'ям), проте, і надалі залишався на цій посаді внаслідок відсутності консенсусу всередині еліти щодо кандидатурі його наступника. На думку різних експертів, на цей пост претендували три основні кандидати: Микола Бортников, що обіймав пост глави Служби економічній безпеки ФСБ; Віктор Черкесов, екс-керівник Федеральної служби контролю за оборотом наркотиків (ФСКН); Сергій Іванов – віце-прем'єр і наступник, що не відбувся – претендував на цей пост у разі об'єднання двох відомств – ФСБ і Служби зовнішньої розвідки (СЗР). У результаті, керівником ФСБ став Бортников, найбільш прийнятна для Патрушева і Сечіна фігура. Сам Патрушев пішов на почесну посаду секретаря Радбезу, а Черкесов очолив службу з постачання озброєнь, що сприймається як пониження. Таким чином, загалом і в цілому, силовиків повністю контролює Путін, а зокрема і конкретно – у низці перемог і поразок, що змінювали одна одну, в даному випадку Сечін отримав перемогу над Золотовим-Черкесовим.

На висоті «свого часу» або Універсальна стабільність

Нинішній склад уряду і президентської адміністрації за оцінками багатьох спостерігачів (російських і зарубіжних) характеризується як перехідний, а проявлена кадрова наступність як результат особистих зобов'язань Медведєва перед Путіним. Тим самим передбачається, що які-небудь кардинальні зміни (позитивні чи негативні) будуть надалі.

Але чи так це? Аргументів і причин на користь того, що логіка перших призначень – це не перехідний період, а характеристика кадрової політики, а водночас і курсу взагалі, властивих правлінню Медведєва, знайдеться чимало. А саме:

По-перше. У кадрової революції, а, отже, в якій-небудь зміні нинішнього курсу, немає жодної потреби. Усередині правлячої еліти немає розбіжностей щодо здійснюваного курсу. Жодної альтернативи йому немає і в опозиції (якщо така взагалі є). Правлячу верхівку об'єднує не так жорстка президентська вертикаль, як спільність цілей і принципів людей, що перебувають при владі або біля влади як єдиної корпорації. Тому вона працюватиме з будь-яким президентом. У цьому сенсі представники нинішньої еліти нічим не відрізняються один від одного ані в плані ідеології, ані курсу, ані стратегії, ані принципів роботи, окрім як особистої долі, психологічних особливостей, розміру капіталу і, можливо, приналежності до різних груп впливу. Гасло правлячої еліти – якомога менше змін. Тому що будь-які зміни – це ризик виникнення конкуренції, а отже – втрати безконтрольності і невразливості правлячої еліти.

По-друге. Новий президент, навіть набувши згодом реальних владних повноважень, не має стартового майданчика для кардинальних змін. Тому що він сам – вихідець і висуванець нинішньої еліти. На відміну від Путіна, Медведєв прийшов у владу не на хвилі гострого незадоволення внутрішньою ситуацією в країні чи в результаті якогось надзвичайного стану, на кшталт війни в Чечні, що дозволило б йому постати перед громадськістю лідером і героєм. А на хвилі декларованих досягнень нинішньої влади і впевненості у винятковій вірності курсу, що проводиться останні вісім років. Він і сам був учасником і куратором багатьох її напрямів. Тому відправна точка правління Медведєва – це всіляко зміцнювати, розвивати і слідувати курсу, що склався. Як представник нинішньої еліти, Дмитро Анатолійович має її відтворювати, а для цього не потрібні кадрові потрясіння.

По-третє. Найвище досягнення влади Путіна – стабільність. Будь-яке зайве, різке, не узгоджене з різними групами всередині влади кадрове рішення (навіть професійно виправдане), – це подразнення ситуації, що, у свою чергу, становить загрозу втрати стабільності. Тому процес заміни кадрів здійснюється тільки в разі потреби (скажімо, за станом здоров'я або коли відверто розгоряється внутрішньоелітна війна). З цієї ж причини не буде повернення близьких Медведєву і впливових фігур, таких як, скажімо, Олександр Волошин. Їхнє повернення в політику означає ломку і переформатування всього кадрового розкладу останніх років, а кому це треба?

По-четверте. Конкуренція груп, а не окремих лідерів – як і раніше один із засадничих принципів формування влади. Аналіз міністерських призначень, зазвичай, одразу переходить у площину міркувань про зміцнення чи ослаблення якої-небудь з ФПГ за допомогою контролю (чи його втрати) над тією чи іншою сферою економіки. Такий самий принцип діє і в регіонах. Після скасування обираності губернаторів, кадрова політика в регіонах звелася до конкуренції федеральних ФПГ за той чи інший регіон. Губернатором стає представник або ставленик тієї групи, яка сильніша зараз. Виняток становлять хіба що національні республіки, де дотримується принцип верховенства регіональних еліт, оскільки їхнє відчуження тягне за собою втрату стабільності в краї. У цьому сенсі, задекларовані міністром регіонального розвитку Козаком зміни, зокрема, створення десяти макрорегіонів, мало що змінять, навіть у разі їх реалізації.

Сьогодення проти Майбутнього

Таким чином, президентські вибори стали не так зміною осіб на президентському посту, як механізмом збереження і відтворення еліти, що склалася за останні 8 років.

Росія впевнено рухається до отримання універсальної стабільності. Але не країни, а її правлячої верхівки. Тому що зашкарублість політичної системи, відсутність будь-яких мотивів у еліти для проведення не «косметичних реформ», що утримують країну від повномасштабної кризи, а кардинальних, слабо поєднується з успішними відповідями на виклики, що існують з багатьох напрямів внутрішньої та зовнішньої політики. Не може ж правлячий клас сам пиляти сук, на якому він так чудово влаштувався, та ще й на такому багатому плодами дереві як Росія.

У цьому сенсі, загальний дискурс, базова суперечність, формат протистояння часів правління Медведєва будуватиметься не на перетягуванні влади між Володимиром Володимировичем і Дмитром Анатолійовичем. А на кризах, що посилюються, виникають у просторі між «ресурсною» політикою і економікою та різними викликами, що стоять перед державою Росія. Образно кажучи – конфлікт між щасливим сьогоденням (еліти) і проблемним майбутнім (країни), який сама по собі спадкоємність влади не вирішує.