Діти-самогубці Євгенія Устинова, для «Главреда» За останнє десятиріччя кількість випадків підліткових суїцидів зросла втричі. 50% дітей хоча б раз у житті думали про це, а кожен дванадцятий підліток щороку намагається покінчити життя самогубством.

У місті Охтирка на Сумщині нещодавно стався страшний випадок. На очах у перехожих шістнадцятирічні дівчина та хлопець сварилися на узбіччі дороги. Повз проїжджала іномарка, і дівчина, не довго думаючи, кинулася під самісінькі колеса... Що у цю хвилину думав хлопець, бажаючи зробити боляче якому вона так вчинила, що відчував водій, який став зброєю самогубці? Годі й казати про батьків, які в одну мить втратили доньку. Чи думала дівчина про те, що в її оточенні залишилися люди, для яких це самогубство стане невиліковною душевною травмою?

Проте у житті є такі речі, про які просто не хочеться думати тим, кого це не стосується. Одним страшно, інші не вірять, що подібне може трапитися у їхньому житті. І ти заплющуєш очі, ховаєш голову в пісок, мов страус, робиш вигляд, що ти сліпий та глухий — не бачиш та не чуєш навколо нічого. А згодом виявляється, що це сталося або мало не сталося з тим, хто поряд із тобою, і твої очі розплющують вже силоміць. Тому що той, чиє життя тільки починалося, закінчив його, банально повиснувши на мотузці, наковтавшись пігулок, вистрибнувши з вікна, а може, кинувшись під першу ліпшу (або гіршу, це вже не має жодного значення), під ту, що зустрілася дорогою, автівку.

Звісно, самогубства були завжди, з’явилися вони в доісторичні часи, задовго до того, як людина навчилася здобувати вогонь. Поширеними суїциди були у місцях із суворими умовами життя, де було холодно та голодно. Фізично слабкіші особи не тільки вмирали, а й добровільно йшли з життя, зрозумівши, що «ловити» їм у цьому світі нічого. А згадайте Древню Грецію. Там щойно людина досягала всього, чого прагнула, щойно мрії її справджувалися, щойно жити ставало нудно, вона збирала всіх близьких та рідних за святковим столом, пригощала вином та фруктами, вела приємні бесіди, а потім — у розпал святкування — урочисто випивала отруту. Піфагор вважав, що суїцид руйнує гармонію всесвіту, Арістотель називав «проявом душевної слабкості».

«Ромео і Джульєтта» — урок літератури для дорослих

«Неможна говорити зі стовідсотковою впевненістю, що певна дитина чи підліток — схильні до самогубства, а у цієї — нестримна воля до життя, — говорить Віктор Петров, психолог, який вже декілька років працює з дітьми, котрі намагалися піти з життя чи були близькі до цього. — Ненормально, коли людина, забирає в себе найдорожче. Але це стосується дорослих, із дітьми ж ситуація дещо інша. Для декого з них самогубство — це взагалі гра, в якій помруть вони не насправді. Їм здається, що ось вони побачать своє тіло, батьків та рідню, які побиваються, подивляться на це видовище, а потім оживуть, а батьки їх тепер носитимуть на руках і купуватимуть усе, що вони забажають, не ставитимуть у куток, не примушуватимуть більше прибирати за собою, дозволятимуть усе, чого лише прагне дитяча душа».

Виходить, діти — максималісти, для них є лише чорне та біле. Сьогодні їй чи йому погано. То чому б і не розрубати вузол життя одним рухом? І нехай потім усім буде так. Діти — імпульсивні, вони здаються собі дорослішими та самостійнішими, ніж є насправді. Ось цю свою дорослість іноді вони намагаються довести таким «серйозним» вчинком.

Але не всі дитячі самогубства саме такі. І не можна сказати напевне, в якому випадку недбало кинуте «а ось візьму і викинуся з вікна» призведе до фатальних наслідків, а коли залишиться просто словами, які, втім, не зникнуть без сліду. Статистика свідчить: 50% дітей та підлітків думають про самогубство. І, за тією ж статистикою, серед дітей 7—14 років обривають своє юне життя значно частіше хлопчики. Дехто з них саме так випробовує власну сміливість.

«Напевне, ви чули про випадок, коли два хлопчики одинадцяти років вистрибнули з дев’ятого поверху тільки заради того, аби визначити, хто з них сміливіший. Звісно, ніякого геройства тут немає. Це просто диво, що один з хлопчиків вижив, зміг пояснити мотиви вчинку і зняв тягар провини з батьків, — продовжує психолог. — Узагалі до одинадцяти років діти майже не здійснюють реальних спроб піти з життя, хоча, звісно, іноді цим погрожують. Значно гірша ситуація з підлітками. Для них суїцид — немов найлогічніша реакція на кризову ситуацію. Це може бути і сварка з батьками, і образа, і несприятлива ситуація у школі, і нерозділене кохання. Саме позбавляючи себе життя, діти просять про допомогу, і найгіркіше те, що крик їхній чують, але запізно. Вже не можна нічого змінити, пізно розмовляти, пояснювати, розуміти, звертати увагу».

Мабуть, і шекспірівський твір «Ромео і Джульєтта» варто все ж таки вивчати пізніше, коли твір цей можна буде сприймати критичніше, аби принаймні із самогубства через кохання злетів романтично-таємничий флер. До нього треба звертатися тоді, коли подібні вчинки не сприйматимуться як справжні докази любові («Я готовий (-а) вмерти заради тебе», «Давай помремо разом»), коли прийде розуміння того, що життя — великий дар, який ми не самі собі дали, тож і забирати не нам.

«Найстрашніше, коли позбавити цей світ своєї присутності намагаються підлітки, які просто не розуміють, навіщо їм жити, — каже Петров. — Що зміниться, якщо завтра він чи вона не прокинуться, не підуть до школи, не помиють посуд? Нічого, одна смерть не зруйнує всесвіт, усе йтиме так, як належить. То навіщо ж тоді? Жити, навчатися, чистити зуби, якщо це все — дарма? І все одно всі помруть. Як правило, це запитання виникає у підлітків 14—17-річного віку. І тут головне — разом із ними шукати сенс їхнього життя, згадувати всіх тих, хто залишив після себе слід, пояснювати, що навіть дерево, посаджене людиною, — це вже те, що впливатиме на буття всесвіту».

Мотивів дитячо-підліткових суїцидів чимало. Іноді діти просто ламаються під тягарем кількох різних проблем (дорослим вони здаються дріб’язковими та незначними): двійка з фізики, на яку в іншу мить можна було б не звертати уваги, перетворюється на щось невиправне, якщо до неї додаються кілька образливих слів від одноліток, відмова батьків купити вкрай необхідний новий мобільний телефон (зі старим уже соромно), сварка з другом чи подругою. А тут ще й дзеркало каже, що зовнішність — не ідеальна, і вуха стирчать, і прищі. Все це пригнічує, до того ж незрозуміло, коли все буде інакше. Цієї миті підліток не думає, що двійку можна виправити, на образи просто не звертати уваги, що смуга, так схожа на чорну, триватиме не вічно, що їй на зміну ще прийде сніжно-біла.

Є ще й так звані інфекційні самогубства, коли йде з життя кумир або особа, яку поважала певна група підлітків (або їхній лідер), а за ним — уже начебто і нестрашним шляхом («він так вчинив, не міг він помилитися) — те ж саме коять і фанатично налаштовані шанувальники. І залишаються лише записки: «Не хочу жити без В.Ц.», «Іду до І.С.», «У моїй смерті ніхто не винен, просто я хочу бути поряд з М.Н». Окремий випадок — самогубство талановитої дитини, яка довго була першою, найкращою (у навчанні, спорті тощо), батьки якої і надалі чекали звершень та перемог, а дитина просто втомилася відповідати завищеним вимогам до неї. І знайшла спосіб, яким можна «достукатися» до батьків. Щоправда, почують вони своє дитя запізно.

Вихід є — важливо прислухатися

Про дитячі та підліткові суїциди, про біль, про життя з вічним тягарем на душі батьків можна говорити. Але все ж головні запитання — як урятувати свою дитину, як втримати її від імпульсивного або обдуманого, але незмінно страшного кроку, як вчасно помітити?

На ці запитання психологи відповідають по-різному. Хтось визначає групи ризику, хтось радить, на яку незвичну поведінку дітей треба насамперед звертати увагу. Експерти зауважують, що рідше йдуть з життя діти чимось зайняті, захоплені. Якщо дитина чи підліток активний, спілкується з друзями, займається в музичній школі чи живописом (за умови, що все це не нав’язується), їй просто ніколи думати про те, що можна цього всього себе позбавити.

«Діти потребують батьківської любові, уваги, підтримки, — вважає інший дитячий психолог Олена Степаненко. — Причому все це не повинно поглинути дитину, у неї має бути власний простір для життєвої діяльності. Завдання батьків не в тому, аби душити дитину любов’ю чи опікою, виконувати всі примхи сина чи доньки або задарювати подарунками. Іноді значно важливіші довіра, розсудлива думка, бажання зрозуміти і неодмінно підтримати. І тоді зникне один з основних мотивів суїциду — страх. Коли розумієш, що тобі є до кого звернутися, хто заспокоїть та допоможе (нехай навіть і не зовсім зрозуміє), життя цінується значно більше».

А взагалі, батькам треба бути уважнішими, тоді вони можуть вчасно помітити, що: дитина не може знайти спільної мови з однолітками, не має друзів; шукає самотності; намагається «попрощатися» — подарувати якісь свої речі, не планує вихідні чи відпочинок; говорить про смерть, слухає відповідну музику, шукає виправдання самогубцям; стверджує: «Я нікому не потрібен», «Ніхто не сумуватиме, якщо мене не буде». Тоді необхідно відкинути всі дорослі справи і залишатися з дитиною, поки такий настрій у неї не мине. Доволі часто діти у запалі сварки з батьками кидають: «Навіщо мене народили?», «Ліпше вмерти, ніж жити з вами» чи щось подібне.

Тож не варто із цим жартувати, досить часто батьки не зважують свої відповіді і сухо кажуть — «ну і будь ласка, ніхто не тримає». Це травмує дитину. Вона ще раз переконується у своїй непотрібності та самотності. Дитина не розуміє, що за цими словами ховається панічний батьківський страх. Саме тому кожне слово та дія мають бути зважені та обережні. Якщо відчуваєте, що не можете змінити настрій дитини, ліпше звернутися до психолога. Розумієте, діти, які наважуються попрощатися з життям, насправді зовсім не хочуть помирати. Вони ріжуть собі вени чи ковтають пігулки — і це їх спосіб діалогу з дорослими, вони хочуть бути почутими.