Історія одного солдата Тетяна Катриченко, «Главред» Напередодні 9 Травня ми завжди згадуємо про ветеранів Великої Вітчизняної війни: живим держава готує привітання і мізерну матеріальну допомогу, мертвим – вінки до могил невідомих солдатів.

Пам’ятаю, як ще в мої ранні шкільні роки нам роздавали адреси ветеранів у нашому мікрорайоні, і ми приносили їм хліб, молоко або яблука, допомагали вдома. Теж раз на рік. Тоді ці ветерани були вже в зморшках і сиві (хоча багато хто посивів ще в юнацтві в роки війни, як моя бабуся, яка скидала запальні снаряди з даху одного з московських заводів). У ті роки вони скаржилися на здоров'я і пили корвалол. Минуло майже двадцять років. І з кожним роком в київський Парк слави приходить все менше ветеранів – багато кого немає в живих, інші борються з іншим ворогом – хворобами. Сьогоднішнім справжнім учасникам бойових дій за вісімдесят. Це колись вони збиралися дивізіями і ротами, випивали фронтові сто грам і співали пісень. Сьогодні важко дивитися на людей похилого віку, що самотньо стоять і йдуть парковими алеями, так і не дочекавшись своїх бойових товаришів. А від дарованого скромного букета вони плачуть як діти, адже для деяких із них війна – це ціле життя.

«Мені поталанило – німці дізналися, що я фельдшер і відправили в тифозний барак...»

«Коли почалася війна, мені було 21 рік, – розповідав мені Василь Панчоха, професор, завідувач кафедрою ортопедичної стоматології Дніпропетровського медичного інституту. – Я служив в армії, в санітарній роті. Пам'ятаю, як після безсонної ночі – з 21 на 22 червня 1941 року я чергував – мені не вдалося виспатися. Рано вранці прозвучала команда «Шикуйся!». Нас повідомили: почалася війна. За кілька годин поїзд мчав у бік Москви. Перший бій. З'явилися поранені й убиті. Сили супротивників були нерівними. Пам'ятаю, як на початку війни нова зброя в частину не надходила, снаряди видавали обмежено, як хліб у тилу за картками.

Але воював я недовго – незабаром опинився в полоні. У день, коли випав перший сніг, мені вдалося втекти – німецькі кулі мене не дістали. Попереду побачив село Поліське. Але потрібно було бути обережним – раптом німці. Коли підійшов до будинку, побачив жінку і двох дітей. Привітався і запитав, чи є в селі фашисти. Жінка відповіла – були вдень, забрали все і пішли. А потім додала: вони так щодня роблять. Соромно мені стало: начебто особисто моєї провини немає, але я стою перед нею молодий, здоровий, ніби захищати їх повинен, але не захистив. Йшов селом, намагався знайти роботу, адже зима попереду. Зайшов у двір, а там дід дрова рубає. Вийшла бабця – думала, що її внук з війни повернувся. Я запропонував допомогу і залишився в тому будинку. Якось вночі прокинувся від стукоту у вікно – за мною пришли староста з поліцаями. Бабуся в сльозах суне в руки вузлик з вареною картоплею і шматком хліба. Повезли мене в табір для військовополонених у Кричів. Там людей зовсім не годували – раз на добу давали півлітра кип'яченої води, каламутної від мізерної порції гнилої картоплі. Через тиждень почало паморочитися в голові, падати зір. Але залишився внутрішній протест і бажання втекти. Щоправда, мої наміри розгадали і сильно побили. Незабаром був новий табір у Могильові. Там мені, можна сказати, поталанило – німці дізналися, що я фельдшер і відправили в тифозний барак, куди самі боялися заходити, де я зміг допомагати хворим.

У табір доправляли нових військовополонених. Серед них дві жінки – Катю Матвійко і Женя Симко. З Катериною ми відразу подружилися. Вона розповіла, як працювала акушеркою в київській лікарні, теплі літні дні проводила на Дніпровських пляжах і гуляла на Володимирській горі. В неділю 22 червня ще допомагала хворим, а через день наділа форму військового фельдшера. Рвалася на фронт, потрапила під обстріл, залишилася живою, але опинилася в полоні. Тепер ми разом думали про втечу і шлях до партизанів. Почалася історія з явками і шифрами. Ми розуміли, фельдшерам було легко потрапити в місто під якимсь приводом. Кілька разів справа зривалася – підпільника заарештували, потім убили. На щастя, в таборі ми знайшли пролом у стіні, погано закладений дошками. Матвійко і два лікарі попросили пропуск на вихід у село по молоко, а ми – вилізли через огорожу. Домовилися зустрітися із зв'язковою, яка мала їхати на велосипеді, а в правій руці тримати складену газету. Пароль: «Ми шукаємо молоко». Відповідь: «А чого так пізно». Тітка Паша, молода жінка, відвела нас у село, де в одному з будинків нас нагодували. Після вечері, збираючись у дорогу, зв'язкова потягнулася за плащем, і я побачив у футлярі коричневого кольору пістолет. Потім вона швидко дістала автомат і повісила собі на шию, наділа плащ. Тепер переді мною стояла не сільська жінка-велосипедистка, а партизанка-воїн.

23 серпня 1943 року ми прибули в 600-й партизанський полк. Через рік ми з'єдналися з військами. Там багато що помінялося, але головне – техніка. Тепер не треба було воювати голіруч. А в 44-му, коли війна наближалася до кінця, ми з Катериною одружилися. Якось прогулюючись вулицями міста, ми побачили вивіску ЗАГС і зашли. А коли виходили після розпису, зустріли зв'язкову з табору, яка, лише поглянувши на вивіску і на нас, запросила до себе, пославши дочку на базар за качкою. Влаштувала нам маленьке свято.

З Катериною ми разом пройшли Польщу, Східну Пруссію, вийшли до затоки Фрішгаф, що на північ від Кенігсберга, потім був Берлін».

Після війни в сім'ї Василя і Катерини Панчох народилися дві доньки. Все дитинство і юнацтво їх батьки возили по місцях бойової слави. А ось до 63-ї річниці фронтовики не дожили – відійшли в інший світ один за одним. На війну у них був свій погляд: важкі часи допомогли їм зустрітися, військові друзі стали друзями і за мирного часу, а про рішення головнокомандуючих замислюватися стали пізніше, та й то у світлі сучасної політики. І таких рядових, у яких війна забрала молодість і змусила вести відрахунок від однієї дати, були мільйони.

Замість післямови

Сьогодні на військові теми жваво сперечаються історики. Кажуть, що в СРСР 9 Травня було пафосним святкуванням, у якому ветерани грали лише роль масовки. І почалося це з 1965 року, коли фронтові будні помалу почали забуватися, а травнева дата стала просто червоним днем календаря. Тоді в свідомості людей з'явився якийсь міф: німці несподівано напали, Союз не був готовий, ми спочатку зазнавали поразок, але, зібравши мужність у кулак, завдяки талантам полководців звільнили не лише наш край, а й половину Європи.

Історики також не знають, коли ми дізнаємося всю правду про війну, і чи дізнаємося взагалі. З одного боку ¬– судити про події і героїв можна тільки в рамках їх історичної епохи, з іншого – формувати ставлення в суспільстві до війни треба ще опісля, скажімо, п'ятдесяти років, коли все можна буде осмислити спокійно з холодним серцем і ясною головою.

Поки ж, із часів Михайла Горбачова, переписуються розділи про Велику Вітчизняну в шкільних підручниках історії, в суспільстві жваво обговорюють питання, хто ж насправді був переможець, а хто переможений, і чому в ніби переможеній Німеччині люди жили краще, ніж в країні-переможниці.

Часто військові питання з історичної площини з легкістю переходять в площину політичну. Якось сьогодні заради голосів на виборах дають ветеранам пайки з крупами і цукром, обіцяють безкоштовно перевірити зір і купити окуляри, а 9 Травня – катати на таксі. У складній системі пільг важко сьогодні розібратися: комусь належить 100% знижка на оплату комунальних послуг і використання житлоплощі, комусь безкоштовний проїзд у громадському транспорті й ліки, позачерговий капітальний ремонт і обслуговування в поліклініках без черги.

Але особливо чиновники пафосно люблять заявляти про допомогу з нагоди свята.

Згідно з законом «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» учасникам війни передбачена щорічна виплата разової грошової допомоги до 9 Травня. Для реалізації цього закону Кабінет Міністрів прийняв Ухвалу «Про розміри разової грошової допомоги, яка виплачується в 2008 році відповідно до законів України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» і «Про жертви нацистських переслідувань».

Таким чином, цього року інваліди війни I групи могли розраховувати на 500 гривень, II-ї – 400, III-ї – на 350 гривень. Учасникам бойових дій і колишнім неповнолітнім в'язням концентраційних таборів, гетто, інших місць примусового утримання, а також дітям, які народилися у зазначених місцях примусового утримання їхніх батьків належить 310 гривень; особам, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною, – 500 гривень; членам сімей загиблих і дружинам (чоловікам) померлих інвалідів війни, дружинам (чоловікам) померлих учасників бойових дій, учасників війни і жертв нацистських переслідувань, визнаних за життя інвалідами, які не оженилися удруге, – 170 гривень. А ось учасникам війни і колишнім в'язням концентраційних таборів, гетто, інших місць примусового утримання, особам, силоміць вивезеним на примусові роботи, дітям партизан, підпільників, інших учасників боротьби з націонал-соціалістським режимом у тилу ворога до 5 травня повинні були виплатити 65 гривень.

Але все-таки улюбленою темою політиків залишається офіційне визнання або не визнання українською владою воїнів ОУН-УПА воюючою стороною під час Другої світової війни. Питання про повстанців завжди спливає як аргумент на захист або як інструмент звинувачення в політичних дискусіях. Сперечаються на тему й самі ветерани. Фронтовики нібито не визнають повстанців, що «не нюхали пороху». Воїни УПА кажуть, що День Перемоги для них не свято, а перемога над фашизмом не звільнила Україну від ворога. І покійний нині генерал УПА Василь Кук в інтерв'ю «Главреду» якось сказав, що після Дня Перемоги їм довелося боротися ще десять років проти інших окупантів – радянських.

Виходить, у таких суперечках народжується не істина, а швидше забуття. Адже важливо пам'ятати, що та війна забрала мільйони безневинних життів. І, можливо, минуть роки, і ніхто не здивується, якщо наступні покоління і вирішать, що паради – це зайве, і святкувати зовсім нічого, перетворивши День Перемоги на День Пам'яті.