«М'яка сила» Росії

Катерина Шинкарук, для «Главреда», 07.05.08 // 10:44

У своєму прагненні закріпити за собою статус світового і регіонального центру сили, сучасна Росія спирається головним чином на методи зовнішньополітичного примусу, так звану «жорстку силу», тим часом такий ресурс зовнішньополітичної «привабливості», як «м'яка сила», вона незаслужено ігнорує.

У нещодавно опублікованій на «Главреді» доповіді Віктора Шиманського «Нові аспекти зовнішньої політики Росії» і в ході її <а href=http://glavred.info/archive/2008/04/23/161515-0.html> обговорення досить детально розглядалися дії сучасної Росії на міжнародній арені. Дискусія, цілком закономірно, була зосереджена навколо основних напрямів використання «жорсткої сили» (hard power), застосування якої сьогодні, безумовно, домінує в зовнішній політиці Російської Федерації.

Проте процеси глобалізації та інтенсивне зростання ролі інформаційного чинника в світовій політиці ХХІ ст. переконливо свідчать про неможливість ігнорування потенціалу «м'якої сили» (soft power) жодною державою, яка претендує на світове або регіональне лідерство. У зв'язку з чим питання використання «м'якої сили» в зовнішній політиці РФ дедалі більше привертають до себе увагу російських політологів.

Що ж мається на увазі під «м'якою силою» держави? Це поняття вперше сформулював у 1990 році американський дослідник міжнародних відносин Джозеф Най, на думку якого м'яка сила – це здатність досягати бажаного шляхом переконання і залучення інших до засвоєння ваших цілей. На відміну від жорсткої сили, що спирається на «батіг і пряник» військових і економічних важелів впливу, «м'яка сила» спирається на залучення опонентів до ваших ідеалів, цінностей, культурних зразків тощо. Як підкреслює Дж. Най, обидва типи сили важливі, але схилити набагато дешевше, ніж змусити.

При цьому використання м'якої сили не лише не виключає наявності у держави жорсткої сили, а навпаки, багато в чому спирається на її економічну і військову потужність, які підвищують її статус і впливовість на міжнародній арені. Жорстка сила також може справляти позитивний вплив на міжнародний авторитет держави і зміцнювати її м'яку силу, як, наприклад, у випадку використання економічного потенціалу для надання гуманітарної допомоги бідним країнам, а військового – для участі в миротворчих операціях. А може й навпаки, підривати довіру до цієї держави, а отже, і її міжнародний авторитет, наприклад, унаслідок нелегітимних дій на міжнародній арені. Найбільш ефективним на сьогоднішній день вважається підхід, що припускає збалансоване і взаємодоповнююче використання цих двох типів зовнішньополітичного впливу (так звана «розумна сила» – smart power), що дозволяє досягти синергетичного ефекту взаємопосилення.

Потенціал м'якої сили держави ґрунтується як на її політичному лідерстві, що підкріплюється економічними і військовими ресурсами, так і на популярності її культури, політичних цінностей, легітимності її зовнішньополітичного курсу. Певними показниками наявності у держави м'якої сили можуть служити її міжнародна репутація та імідж, що сформувалися в громадській думці інших країн, а також її потенціал інформаційного впливу і взаємодії з іншими (що теж припускає політичне і економічне лідерство на світовому або на регіональному рівні).

Водночас було б не зовсім правильно віднести м'яку силу до однозначно гуманнішого і «нешкідливішого» типу впливу порівняно з жорсткою силою: адже маючи на меті схилити опонента на свій бік, можна як враховувати, так і ігнорувати його власні інтереси. До відкритих методів здійснення м'якого впливу (які припускають наявність певної взаємної вигоди від співпраці) належать такі види інформаційної взаємодії, як, наприклад, зв'язки з громадськістю, програми культурних і академічних обмінів, відкриття інформаційно-культурних центрів і філій неурядових організацій тощо.

До прихованих методів інформаційного впливу належать переважно спеціальні інформаційні операції, приховане фінансування певних громадських і політичних організацій, вплив на інформаційну політику лояльних ЗМІ тощо. Такі методи, як правило, мають цілі, що розбігаються з інтересами об'єкту впливу, а їх розпізнавання і здійснення контр-заходів перебувають у компетенції органів, що відповідають за інформаційну безпеку держави. Проте будь-яка необережна дія, наприклад, відверто пропагандистські заяви через ЗМІ або публічне викриття в поширенні дезінформації, може істотно підірвати довіру до цієї держави, а значить, і її репутацію як ключового ресурсу м'якої сили.

Як згадувалося вище, останнім часом у російських наукових і експертних колах дедалі частіше визнають необхідність ширшого використання м'якої сили. Зокрема, це питання обговорювали на нещодавній сесії Ради із зовнішньої і оборонної політики (РЗОП) – російського неурядового громадського об'єднання. За словами голови президії РЗОП Сергія Караганова, Росія повинна «знову почати посміхатися чемно, а не глумливо…». При цьому цілком очевидний той факт, що сьогоднішній потенціал м'якої сили Росії в світі доволі слабкий, про що свідчить помітне погіршення її міжнародного іміджу як результат дедалі більшого набуття політичним режимом РФ авторитарних рис і посилення її зовнішньополітичного курсу.

Тим часом на пострадянському просторі у Росії зберігся досить-таки значний потенціал м'якої сили, завдяки низці таких чинників:

1. Успадкований Росією з радянських часів потенціал інформаційно-культурного впливу, що лідирує серед країн СНД;

2. Переважно доброзичливе сприйняття населенням країн СНД Росії і росіян;

3. Слабкий розвиток власного потенціалу інформаційно-культурного впливу в інших країнах СНД (причини якого вимагають розгляду в рамках окремого дослідження).

Розглянемо детальніше потенціал інформаційно-культурного впливу РФ на пострадянському просторі. Сюди необхідно віднести такі напрями:

–Широке розповсюдження продукції російської теле- і кіноіндустрії, музичної продукції ( в основному, в галузі масової культури).

–Сильна науково-освітня традиція, успадкована від СРСР.

–Супутникове віщання основних телеканалів Росії (зокрема, НТВ-мир, ОРТ-всемирная сеть, РТР-планета), які охоплюють всю територію СНД і озвучують переважно офіційну версію суспільно-політичних подій в РФ. Інші ЗМІ, які цілком або істотною мірою належать російському капіталу.

–Добре розвинений книжковий ринок, причому як художньої, так і наукової літератури.

–Широке використання (або принаймні розуміння) російської мови населенням країн СНД.

Позитивне сприйняття РФ в країнах Співдружності обумовлене не стільки цілеспрямованими зусиллями з російського боку (слабкі ознаки яких спостерігаються лише останніми кількома роками), скільки певною інертністю процесів трансформації громадської думки в пострадянський період, соціальними зв'язками, що збереглися. Також примітно, що доброзичливе сприйняття Росії зберігається іноді завдяки, а іноді навіть всупереч фактичному стану міждержавних взаємин.

Зокрема, про це свідчить низка соціологічних опитувань, проведених серед населення країн СНД. Так, у лютому-березні 2006 року 69% опитаних російським Фондом «Общественное мнение» (ФОМ) українців висловили позитивне ставлення до Росії і лише 12% – негативне. Показово, що в цей період на міждержавному рівні українсько-російські відносини, на думку офіційних осіб з обох боків, переживали один з найнепростіших етапів. Результати опитувань в інших країнах СНД демонструють також переважно доброзичливе сприйняття Росії і росіян.

Проте до недавнього часу РФ практично не використала свій потенціал м'якої сили на пострадянському просторі з метою зміцнення власної «привабливості», переважно удаючись до політики «батога» (зокрема і за допомогою прихованих методів інформаційної дії).

Проте амбіції регіонального лідера спонукають Росію до поступового розширення методів свого зовнішньополітичного впливу. Так, на сьогоднішній день можна виокремити декілька напрямів у російській політиці на пострадянському просторі, що належать до сфери застосування м'якої сили.

У форматі СНД це, в першу чергу, гуманітарна співпраця, якій приділяється дедалі пильніша увага. Наприклад, у ході лютневого неформального саміту глав держав - учасників СНД Володимир Путін підкреслив, що гуманітарна співпраця є «найбільш системоутворювальним чинником… і додає серйозного додаткового імпульсу всьому процесу реформування СНД». Тоді ж було ухвалено рішення подвоїти поточний бюджет ТРК «Мир», що віщає на території Співдружності, з метою «формування спільного інформаційного простору».

А згідно з Концепцією подальшого розвитку СНД (від 5 жовтня 2007 року), серед основних завдань поглиблення гуманітарної співпраці вказується необхідність активізації народної дипломатії (очевидно, мається на увазі public diplomacy, що дослівно перекладається ще як «публічна дипломатія»), що передбачає залучення до гуманітарної співпраці широкого кола потенційних партнерів, включно з бізнес-колами і неурядовими об'єднаннями. Також підкреслюється важлива роль у вирішенні завдань гуманітарної співпраці російської мови як чинника міжнаціонального спілкування (зазначимо, що українська сторона, підписавши Концепцію подальшого розвитку СНД з рядом зауважень, цей пункт віднесла до їх числа).

Крім того, починаючи з 2006-го, фінансується проведення щорічних форумів інтелігенції країн СНД, наукових конференцій тощо. Хоча такі форми співпраці навряд чи можна вважати якимсь нововведенням, враховуючи, наскільки вони перегукуються з аналогічними заходами, що проводили за радянських часів, нехай і в дещо оновленому комерціалізованому вигляді.

Разом з декларованим економічним зростанням Росія також прагне продемонструвати свої фінансові можливості шляхом збільшення міжнародної допомоги. Так, згідно з затвердженою в червні 2007-го Концепції участі РФ у сприянні міжнародному розвитку (у 2006-му обсяги допомоги досягли 215 млн. дол. США) її одержувачами стануть насамперед такі країни СНД, як Таджикистан, Киргизія і Узбекистан.

При цьому поступово активізується співпраця між представниками громадянського суспільства на території Співдружності. Зокрема, відкриваються російські філії неурядових організацій і аналітичних центрів з метою участі в громадському і інтелектуальному житті країни перебування, а також озвучування позиції російської сторони щодо тих або інших проблемних питань. Також планується відкриття центрів науки і культури (за зразком німецьких філій Інституту імені Гете або Французьких культурних центрів). Наприклад, щодо відкриття такого центру в Україні вже було ухвалено відповідне рішення уряду РФ.

Проте такі зусилля РФ здійснює досить фрагментарно, без належного фінансування, а також в умовах недостатнього усвідомлення з боку політичного керівництва переваг м'якої сили над застосовуваною політикою «батога» (рідше –«пряника»). Також слід зазначити, що ті відкриті методи застосування м'якої сили, які покликані сприятливо вплинути на громадську думку або зацікавити опонента і залучити його до співпраці, часто здійснюють досить грубо (якщо не незграбно), з властивим пострадянській Росії синдромом власної переваги, що суперечить самій суті м'якого впливу. Наприклад, недавні конфронтаційні заяви російського керівництва стосовно альтернативної інтерпретації історичних подій в Україні або загрози через наслідки її євроатлантичного вибору не лише не сприяють зміцненню авторитету РФ, а й підвищують настороженість і відчуття загрози, що виходить від неї.

Як зазначає Дж. Най, привабливість може обернутися відторгненням, якщо ми поводимося зарозуміло і самі ж дискредитуємо ті цінності, до поширення яких прагнемо. Втім, цілком очевидний той факт, що для російських властей внутрішня аудиторія була і залишається значно важливіша за зовнішню. Тому якщо РФ і удається до м'якої сили, то головним чином для зміцнення своєї жорсткої сили і реалізації завдань, далеких від підвищення власної «привабливості».

При цьому зовнішня політика Росії на теренах СНД, де вона претендує на регіональне лідерство, багато в чому нагадує, і навіть є своєрідною проекцією дій США на міжнародній арені.

Натомість сьогодні, в умовах істотного спаду міжнародної привабливості США і їх потенціалу м'якої сили, відомі слова Теодора Рузвельта («говори м'яко, але тримай в руках велику палицю») звучать для Америки вже трохи інакше: «маючи велику палицю, треба вчитися говорити м'яко», що непогано було б узяти на замітку й сучасній Росії.

Автор – науковий співробітник Інституту економічних досліджень і політичних консультацій

Версiя для друку