Україна, зброя, Ірак Сергій Александров, для «Главреда» Українські та зарубіжні ЗМІ із задоволенням і не без злорадства «проковтнули» звіт Стокгольмського міжнародного інституту досліджень проблем миру за 2007 рік, згідно з яким наша країна на торішньому продажі зброї і військової техніки заробила всього лише 109 мільйонів доларів і опустилася на 16-те місце в рейтингу.

У нас немає можливості офіційно підтвердити або спростувати інформацію про зниження у декілька разів протягом минулого року обсягів українського збройового експорту, оскільки згідно з законодавством країни вся конкретика, що стосується сфери військово-технічної співпраці, формально належить до державної таємниці. Але, дивлячись на те, як ми фактично втрачаємо колосальний і довгостроковий ринок військово-технічної співпраці з Іраком, що фактично наново створює свої силові структури, з'являється логічне бажання вступити в дискусію.

Майже неосяжний рынок

На можливості Іраку бути серйозним замовником озброєння і військової техніки позитивно впливає його потенціал з експорту нафти. І якщо протягом багатьох років після вторгнення американців і їхніх союзників зруйнована інфраструктура країни не дозволяла видобувати і експортувати нафту, то зараз видобуток досяг 2,4 мільйона барелів на день порівняно з 2 мільйонами в 2007 році та 1,3 мільйона на початку 2003-го. Бюджет країни в 2008 році становив приблизно 46,8 мільярда доларів (виходячи з ціни в 57 доларів за барель, що становить половину сьогоднішнього ринкового курсу). Деякі експерти оцінюють дохід від нафти Іраку ще вище - до 60 мільярдів доларів.

Іншим чинником того, що військово-технічна співпраця з Іраком може бути вигідна нашій країні, є інтенсивний розвиток і чисельність іракських силових структур. Згідно з офіційною інформацією іракських властей, вона вже перевищила 540 тисяч осіб, причому триває процес їх активного розвитку. А що стосується потреб, то тільки в 2006-2007 рр. «силовики» Іраку отримали зброї, військової техніки та різноманітного спорядження на суму 2,819 млрд. доларів. До кінця цього року планується «поставити в стрій» ще додаткові 50 тисяч людей у збройних силах і 23 тисячі осіб у складі поліцейських формувань. Природно, що це витратний процес, тому тільки цього року іракський уряд планує витрати у сфері безпеки в 8 млрд. доларів і близько 11 млрд. наступного року.

Враховуючи те, що США не поспішають озброювати іракську армію сучасними видами озброєння і військової техніки, на цьому можна непогано зіграти нашим спецекспортерам. Адже на сьогоднішній день ЗС і МВС Іраку отримують від США переважно стрілецьку зброю, засоби зв'язку і транспорту, спорядження, обмундирування тощо. У жовтні 2007 року Пентагон повідомив Конгрес про намір поставити Іраку озброєння і техніки на суму 2,3 млрд. дол. І знову мова йде лише про стрілецьку зброю, вибухові речовини, засоби зв'язку і транспорту, транспортні вертольоти тощо.

У колі «друзів» ловити ґав не варто

Іракські власті добре розуміють, що США не бажають створювати повноцінні ЗС та інші силові структури Іраку. Адже за згаданої вище «проамериканської» зовнішності іракських ЗС забезпечуються умови для постачання їм застарілих зразків ОВТ західного, перш за все американського, виробництва - на перших порах під виглядом безвідплатної допомоги, а потім і за гроші. Платити доведеться і за ремонт, обслуговування, підготовку фахівців з експлуатації. Для США і деяких інших західних країн це вирішує проблему утилізації надлишків "б/у" озброєнь, дозволяє залучати певні виробничі потужності і персонал для виготовлення комплектуючих запасних частин, а з часом і модернізації. Мало хто ставить під сумнів, що плата з іракського боку здійснюватиметься переважно нафтою або правом доступу до розробки родовищ. Тому цілком доречно ставити питання, що іракська сторона не виключає питання диверсифікації джерел надання військової допомоги і військово-технічної співпраці.

Версію про те, що іракські держструктури далеко не в усьому дотримуються порад своїх американських наставників, підтверджує скандал, що вибухнув з приводу закупівель озброєнь у Сербії. Нещодавно Багдад уклав із Сербією угоду про постачання зброї, показавши «зуби» адміністрації Буша. У відповідь на звинувачення в корупції міністр оборони Іраку поскаржився, що Білий дім навмисно затягує озброєння іракської армії. Тему непростих відносин між американською адміністрацією і погано контрольованим нею урядом Іраку виставила на огляд «New York Times» — у розпал боротьби республіканської партії за черговий термін на Капітолійському пагорбі. Газета піднесла тему таким чином, що іракські військові на американські кошти проводять операції в обхід США, які відписують мільярди зі свого бюджету «на демократизацію Іраку». Американці й самі планували купити зброю у Сербії. Проте операція не відбулася, оскільки товар не був поставлений вчасно. Тоді в Багдаді вирішили діяти самостійно, дещо втамувавши власні апетити. Сума контракту становила 236 млн. доларів, а не 833, як планувалося раніше. Було вирішено пожертвувати деякою кількістю вертольотів і бронетранспортерів. У кінцевому списку значаться міномети, автомати, бронежилети і військові однострої. Переговори, які відбулися ще в березні, провели міністр оборони Іраку Абдель Кадер і міністр планування Алі Бабан. На своє виправдання іракські чиновники поскаржилися: «Проблема в тому, що американці не постачають зброю вчасно». Причому іракський уряд вже не вперше діє в обхід „бюрократизованої“ системи закупівель у рамках установленої американцями програми «Foreighn Military Sails». Так, у 2004-2005 роках багдадські чиновники витратили з казни понад 1,3 млрд. доларів на закупівлю бракованої, другорозрядної або зовсім неіснуючої зброї і устаткування, не забувши при цьому себе.

Скромний список досягнень

Україна до війни 2003 року підтримувала тісні відносини з Іраком, перш за все в питаннях торгівлі, причому річний товарообіг становив понад 300 млн. Початок військових дій був небажаним для української сторони, перш за все з економічних міркувань. Але в 2003 році були й вагомі причини, що змусили українське керівництво взяти участь в іракських подіях. Розуміючи, що сама війна неминуча, з'явилася надія отримати частину контрактів і фінансових коштів на відновлення зруйнованого війною Іраку, а також освоїти частину іракського ринку.

Незадовго до виведення нашого військового контингенту з Іраку відбулися візити в цю країну перших осіб держави і військового відомства. В Іраку за короткий проміжок часу побували президент Віктор Ющенко, Петро Порошенко (який на той час обіймав пост секретаря Радбезу,), Анатолій Гриценко та ін. Тоді з прем'єр-міністром і міністром оборони Іраку обговорювали питання участі України у відновних процесах в Іраку, зокрема можливості нашої держави з підготовки фахівців для силових структур Іраку, оснащення їх зброєю і військовою технікою, відновлення матеріально-технічної бази обслуговування і ремонту військової техніки. Також під час виведення українських миротворців іракські військові отримали безкоштовно 526 одиниць легкої зброї, близько півтора мільйона боєприпасів, 17 одиниць бронетанкової техніки, серед яких 13 БРДМ-2, 56 автомобілів різноманітних марок, 225 комплектів засобів зв'язку, 176 комплектів інженерної техніки та всіляке майно. «Подарунок» у вигляді такої кількості зброї і техніки був вимушеним заходом. Очевидно, що вивезення озброєння і техніки вимагало значних фінансових витрат. При цьому майже все це озброєння потребувало ремонту, відновлення і вирішення питання подальшого використання. Щодо більшості позицій ці матеріальні цінності були для української армії надлишковими, що рано чи пізно підлягали утилізації і також вимагало витрат. Тому в українському уряді було вирішено питання щодо безкоштовної передачі частини військової техніки і озброєння українського миротворчого контингенту.

Але вже в листопаді 2006 року прес-служба Генеральної прокуратури повідомила, що військова прокуратура Західного регіону України порушила кримінальну справу за фактом неповернення військового майна з Іраку на суму 9 млн. гривень за підсумками відповідної перевірки. Хоча безкоштовна передача була регламентована спеціальною ухвалою Кабінету Міністрів України. Але об'єктивні причини для питань з боку прокуратури все ж таки були, оскільки, наприклад, серед залишених в Іраку машин числиться автомобільна техніка 2001-2003 років випуску. Їх не багато, але вони все ж таки є. Це не зовсім логічно, оскільки останніми роками нова техніка в українську армію практично не надходила. Причому у військовому відомстві навіть проводилося внутрішнє розслідування доцільності передачі Іраку нових машин. Але справу було зам'ято. Навряд чи таке управлінське рішення могли готувати і приймати без відома Анатолія Гриценка.

Заради справедливості слід зазначити, що присутність українського військового контингенту в Іраку все ж таки дозволила привернути певну увагу до техніки українського виробництва. У 2004 році Україна виграла тендер на суму 78 млн. дол. на переоснащення новостворюваної іракської армії. Холдингова Компанія «АвтоКрАЗ» спільно із Спеціалізованою зовнішньоторговельною фірмою «Прогрес» упродовж двох років поставила до Іраку близько 2000 великовантажних автомобілів «КрАЗ». Також в Іраку опинилися приблизно 50 українських бронетранспортерів БТР-94, раніше поставлених нами Йорданії. Але це постачання стало результатом рішення йорданського керівництва після надання допомоги Іраку. Дещо пізніше до Іраку почала надходити чергова партія бронетранспортерів, польський контракт на постачання яких був безпосередньо пов'язаний з Україною, згідно з яким у нашій країні здійснювався ремонт і дообладнання цієї техніки.

Але, як ми бачимо, нечисленні зразки бронетанкової і автомобільної техніки українського походження в переважній більшості опинилися в Іраку в основному завдяки «пробивним» можливостям зарубіжних посередників, а не діяльності тих, хто в нашій країні безпосередньо відповідає за військову і військово-технічну співпрацю.

Одвічні питання: хто винен і що робити?

Нещодавно Президент Віктор Ющенко підписав указ про чергове відправлення 15 українських військовослужбовців для участі в діяльності місії ООН із надання допомоги Іраку як миротворчий персонал. Це рішення було ухвалене на додаток до раніше узятих зобов'язань, згідно з якими група українських офіцерів кількістю кількох десятків осіб вже виконує завдання у складі різноманітних підрозділів коаліційних сил, а також місії НАТО в Іраку. В указі Президента не сказано про те, яких саме фахівців направляють до Іраку. Можна зрозуміти і погодитися з ситуацією, коли мова йде про людей, здатних за своїм особистим потенціалом і посадами істотно впливати на виконання завдань місії, не забуваючи при цьому просувати інтереси власної країни. Але з тих відомостей, які просочуються за межі ООН, можна стверджувати, що мова йде переважно про допоміжний персонал, покликаний займатися забезпеченням діяльності одного з офісів місії ООН у Багдаді. Як бачимо, в рамках резолюцій Радбезу ООН українським військовим дійсно просто ніде буде докласти своїх зусиль як зі зміцнення безпеки самого Іраку, так і в просуванні інтересів власної країни.

Аналіз інформації, що періодично розміщується на сайті Міноборони, дозволяє скласти досить повну картину, чим наразі займаються українські військові в Іраку. Сьогодні цей миротворчий персонал розбито на групи - із надання допомоги місцевим органам влади і підготовки особового складу правоохоронних структур, для роботи в складі штабів багатонаціональної дивізії і корпусу коаліційних сил, а також у тренувальній місії НАТО. Якщо врахувати те, що найголовніший український військовий у складі нашого миротворчого персоналу в Іраку обіймає скромну посаду заступника начальника штабу багатонаціональної дивізії, то в наявності факт реальної присутності наших військових без можливості реально впливати на ситуацію в контексті інтересів своєї країни. Натомість американські та інші західні радники чисельністю декілька сотень людей представлені при всіх керівниках органів державного і військового управління Іраку на всіх рівнях.

Але ми забуваємо про один важливий момент. Як би західні країни не демонстрували своє бажання «допомагати» будувати «новий» Ірак, у будь-якому разі на рівні підсвідомості населення країни вони назавжди залишаться агресорами і окупантами. Тим часом іракські військові, зокрема ті, хто обіймають високі пости, ще добре пам'ятають роль Радянського Союзу в розвитку «колишніх» збройних сил, особливо в питаннях діяльності радників і постачань озброєння і військової техніки. І далеко не в усіх із них це пов'язано лише з негативними спогадами. До того ж на Сході дуже багато що вирішують особисті контакти, пов'язані з можливістю дістати особисту вигоду в тих аспектах, які у нас заведено називати «корупцією».

Можна довго сперечатися про допустимість «тіньових» схем у питаннях військово-технічної співпраці, якими чомусь не «соромляться» займатися західні виробники озброєння зі світовим ім'ям. Але на звинувачення, що періодично з'являються, на адресу нашої країни про порушення міжнародного права в питаннях постачання озброєнь особливої уваги звертати не варто. Адже не секрет, що інформація про «факти» незаконної торгівлі зброєю у багатьох випадках пов'язана з «чорним» PR-ом у ході конкурентної боротьби на цьому надзвичайно прибутковому ринку. Як правило, такі компрометуючі матеріали, опубліковані в західній або російській пресі, залишаються без відповіді, що, безумовно, заохочує світові ЗМІ вважати Україну недобросовісним постачальником військових послуг. І хоча потім Україна і намагається спростовувати звинувачувальні повідомлення преси, але вони виглядають як виправдання. Нашій країні давно варто змінити ставлення до таких «інформаційних приводів». Також українським зацікавленим структурам (державі, ЗМІ, спецекспортерам, розробникам озброєнь) час проводити більш агресивну і упереджувальну інформаційну політику у сфері військового експорту.

Згадані вище візити вищих посадових осіб країни до Іраку не мали свого розвитку, оскільки після виборів до іракського парламенту розклад політичних сил у цій країні дуже змінився. Але, мабуть, наші власні постійні політичні «психози» просто не дають часу посадовим особам займатися питаннями просування інтересів України на зарубіжних ринках. Є також приклади, коли ми самі даємо привід вважати нас недобросовісними партнерами. Так, наприклад, представники іракського Міноборони неодноразово публічно озвучували своє незадоволення зривами нами термінів постачань озброєння і навіть ставили питання до якості робіт із ремонту і відновлення техніки, в яких задіяні українські фахівці.

Якщо говорити про ніші на цьому збройовому ринку, то не потрібно бути великим фахівцем, щоб зрозуміти їх очевидність. Ірак, як і раніше, потребує недорогих вертольотів і літаків військово-транспортної авіації, стрілецької зброї і боєприпасів, бронетанкової і автомобільної техніки, інженерної і будівельної техніки і всього решти, що необхідно для відновлення інфраструктури країни. Не варто забувати і про підготовку кадрів. Якщо немає можливості перемогти в тендерах, то можна спробувати надавати «безвідплатну» допомогу, особливо тими зразками зброї, техніки і боєприпасів, які нам самим потрібно утилізувати. Все одно до нас потім звернуться по допомогу в їх модернізації і ремонті, але вже за плату. Або, наприклад, дивлячись на яких літаках (фактично жалюгідних залишках минулого авіапарку) іракська авіакомпанія виконує рейси до Аммана та інших міст Близького Сходу, починаєш розуміти, що українські Ан-140 або Ан-148 за співвідношенням ціна-якість стали б оптимальним рішенням, особливо за гнучкого підходу з нашої сторони у вигляді лізингу, довгострокового кредиту тощо. Але, на жаль, над усім цим потрібно працювати.

Ключ до успіху дуже простий. За великим рахунком, немає необхідності «влізати» в ту або іншу коаліцію або союз сумнівної спрямованості. Багато країн знайшли можливість направити своїх представників до Іраку не на допоміжні посади, а на ключові позиції радників при високопоставлених іракських посадових особах. Низка країн, наприклад Данія або Південна Корея, реалізують дуже багато проектів, працюючи у форматі двосторонньої співпраці з іракськими властями. Наприклад, південнокорейська бригада розгорнена і оперує за «випадковим» збігом у районі неподалік від нафтових родовищ в іракському Курдистані. Вони справді допомагають іракцям, але при цьому не забувають і про власні інтереси.