Переддень Святослав Хоменко, «Главред» Минулорічні відкриті бойові дії між Віктором Ющенком та «антикризовою коаліцією» Віктора Януковича були пов’язані «всього-на-всього» з перетягуванням між ними повноважень, можливостей впливу на поточну ситуацію в державі. Зараз – Тимошенко та Ющенко борються не за теперішнє, вони борються за своє місце у майбутньому держави.

Нинішнє «листування» Банкової з прем’єром, конституційні процеси, шантаж розвалом коаліції та достроковими виборами й підготовка окремих політичних сил до виборчих кампаній, які можуть стартувати уже цьогоріч, – це лише шматки мозаїки, з яких складається стратегічна мета кожного з великих гравців. А цією метою є здобуття і утримання максимальної повноти влади у державі. Великодні канікули стали для супротивників нагодою востаннє оглянути свої лави й перевести подих, а після свят – почнеться вирішальний бій.

Його учасниками, очевидно, стануть лише Ющенко та Тимошенко. Третій «великий лідер» – Віктор Янукович – відстав від них безнадійно. Номінальний лідер опозиції вже давно перетворився на найзручнішого спаринг-партнера й для нинішнього прем’єра, і для нинішнього Президента. А спаринг-партнери тим більше, зручні, ніколи не стають чемпіонами – неважливо, на всенародних виборах вони визначаються чи у парламентській залі.

Стартують у «великій грі» її учасники з різних позицій, і язик не повертається назвати якусь з них кращою, а іншу – гіршою. Так, Тимошенко починає з набагато вищими електоральними показниками та монолітною політичною силою за спиною. Зате Ющенків актив – це його посада глави держави й можливість приймати рішення без остраху, що вони будуть заветованими або зупиненими. А ще – Президент тримає в руках ключі від демократичної коаліції і, за бажання, може фактично паралізувати роботу більшості, а отже, й Кабміну. Інструментів же, аби завадити працювати главі держави, ні в кого немає...

Саме виходячи зі своїх реальних можливостей, воєначальники протягом Великодніх свят спланували подальші бойові дії і тепер лише чекають відмашки своїх верховних головнокомандувачів. Гуркоту гармат ми, можливо, і не почуємо – адже історія свідчить: війна може бути тихою, холодною, прихованою. Як розвиватимуться події на Першому українському фронті далі – побачимо вже, можливо, найближчими днями...

Якщо завтра війна

Прикметою початку відкритої війни на верхівці української влади може стати відставка прем’єр-міністра і, як наслідок, перехід Юлії Тимошенко в опозицію до глави держави.

Цей сценарій – найбільш бажаний для самої лідерки уряду. Часом складається враження, що всі дії Тимошенко у кінцевому підсумку зводяться до заклику, спрямованого на Банкову: «Вікторе Андрійовичу, звільніть мене, будь ласка!». Терпінню Президента варто позаздрити – звинувачення у антиукраїнській діяльності він витримав, натяк на можливість отримати «червону картку від народу» проковтнув, ескалацію конфлікту навколо Фонду держмайна стерпів. Але ж вода камінь точить, – впевнена Тимошенко і – продовжує наполегливо «діставати» главу держави.

Відставка Тимошенко – ризикований хід для Віктора Ющенка, але ситуація може скластися таким чином, що інших варіантів у нього не залишиться. Зміна глави уряду стане для Президента черговою спробою «об’єднати країну», шансом переформатувати парламентську більшість і можливістю працювати на збільшення власного рейтингу у зв’язці з більш-менш лояльним прем’єром. Хай навіть і родом з Донецька: наявність спільного сильного ворога дуже зближує.

Ключовою різницею між нинішньою ситуацією та війною між «помаранчевими» 2005 року, яка, до речі, теж закінчилась вигнанням з влади лідерки БЮТ, є те, що тоді Конституція ще дозволяла Президентові звільняти прем’єра у будь-який момент. Зараз же для цієї процедури потрібна обов’язкова згода парламенту. Втім, якщо Ющенко справді поставить собі за мету позбутися Юлії Володимирівни, то знайти 226 її недругів у Раді буде не дуже складно.

Основою для антиурядової більшості стане найчисельніша парламентська фракція регіоналів. Так, зараз її представники заявляють, що Тимошенко повинна сповна відповісти за свої прорахунки та невиконані передвиборні обіцянки. Але чомусь здається, що на останньому закритому з’їзді регіоналів Віктор Янукович говорив однопартійцям про можливість скорого повернення у владу не просто так, тож якщо такий шанс йому випаде – він ним скористається. Не плекають теплих почуттів до чинної глави уряду й чимало «нашоукраїнців» – цілком лояльними до прем’єра є тільки представники луценківської «Самооборони». А підібрати ключики до голосів комуністів і «литвинівців» – це вже, за бажання, справа техніки.

Звичайно, – скажуть скептики, – але ж нового прем’єра повинна буде призначити нова коаліція, яку силами нині існуючих в парламенті фракцій сформувати неможливо! Так-то воно так, але не виключено, що дуже скоро у Раді з’явиться ще одна фракція, яка називатиметься, скажімо, «Єдиний центр». Вона радо ініціює формування «широкої», «прагматичної» – називайте її, як хочете – коаліції з Партією регіонів та інших небайдужих попутників, які теж забажають рятувати країну. Помітимо, про фракцію комуністів не йдеться: їхню участь у новій більшості, напевно, не сприйме ані Президент, ані його електорат.

Нардепам, які покинуть лоно «Нашої України», боятися нічого – процедуру застосування імперативного мандата досі не формалізовано, а регламент Ради, який забороняв утворення у ВР нових фракцій, визнано неконституційним.

Голосів для реалізації цього сценарію у «Нашій Україні» поки що не вистачає, але ж своє вагоме слово на його підтримку ще не сказав Президент. Утім, його вето на закон про організацію і порядок діяльності ВР, який тимчасово замінює регламент парламенту, свідчить про те, що таке «брунькування» фракції НУНС є цілком реальним.

Ризики цього плану для Президента очевидні. Відставка Тимошенко спровокує масштабну політичну кризу, яка може закінчитись, наприклад, і достроковими парламентськими виборами (якщо «тимошенківці» не пошкодують покласти свої мандати на вівтар «Батьківщини») – а Ющенко до такого розвитку подій абсолютно не готовий. А ще розпад демократичної коаліції зробить нереальним досягнення стратегічної зовнішньополітичної мети глави держави – здобуття ПДЧ: такого «ходу конем», як альянс з затятими «антинатовцями», на Заході не зрозуміють.

Ситуація для Віктора Андрійовича ускладнюється тим, що відставці свого лідера навряд чи будуть чинити активний спротив самі «тимошенківці». Навпаки, для них відступ з влади – заповітна мрія, спосіб уникнути відповідальності за ту ж інфляцію, яка починає помітно дратувати навіть беззастережних прихильників глави уряду. А імідж «гнаної войовниці за всезагальну справедливість» – чудовий плацдарм для розгортання будь-якої виборчої кампанії. Тимошенко переконливо довела це у 2006-му і сповнена рішучості повторити та примножити свій успіх на наступних виборах, неважливо – президентських чи парламентських. Строкових чи позачергових, до речі, теж неважливо.

Тож якщо у повітрі запахне виборами – шукайте Юлію Володимирівну на опозиційних барикадах. Тим більше, суспільство, яке у 2005-му було не готове сприймати лідерів «Помаранчевої революції» окремо одне від одного, сьогодні вже цілком готове зробити вибір між ними.

Якщо ж на відставку Тимошенко не вдасться спровокувати Президента й Верховну Раду – не біда. Вона може піти з влади і без їхньої допомоги – наприклад, просто переставши виходити на роботу. І дійсно, скаже вона, чого туди приходити, якщо «Президент та його оточення» не дають нормально працювати, боротися з інфляцією, видавати ощадбанківські борги, відміняти призов?..

Стратеги Банкової вважають, що добровільна здача позиції прем’єра лідеркою БЮТ піде їй на шкоду: таким чином вона, мовляв, розпишеться у власній некомпетентності та безвідповідальності. Однак тим, хто збирається звинувачувати у цих гріхах Тимошенко, варто було б спочатку порівняти свої рейтинги довіри та її аналогічні показники, а тоді задуматись, кому електорат повірить швидше.

«Мені не дали зробити вас щасливими», – хто залишиться байдужим, почувши таку заяву з вуст Юлії Володимирівни? А тим більше, якщо вона відверне увагу від свого демаршу, скажімо, надзвичайно активною участю у київських виборах – часу для того, щоб розкрутити цю тему до рівня «важливої та актуальної», достатньо.

А київська кампанія плавно переросте для Тимошенко та її команди у наступну. Переможну, не сумнівається вона. Не дочекається, – кажуть, тримаючи дулі в кишенях, її опоненти. Щоправда, без особливої впевненості у голосі: поки що крити її карти у них немає чим.

Миру – мир?

Бойові дії між стовпами української влади можуть точитись і у відносній тиші. Як, скажімо, до останнього часу – поодинокі постріли чутно, але хай тільки хтось з високопосадовців спробує піддати сумніву стійкість і монолітність демократичної коаліції!

Для того, щоб максимально відтягнути у часі момент початку агресивних бойових дій між Президентом і прем’єром, їм потрібно принаймні налагодити нормальну комунікацію між собою. Іншими словами, на зміну задерикуватим листам з Банкової і не менш нахабним відповідям на них з Турівської повинні прийти політичні торги, які, як відомо, люблять тишу.

Юліє Володимирівно, що ви хочете отримати за те, щоб залишитись у кріслі прем’єра і не псувати своїми демаршами ідилічної картини злагодженої роботи всіх гілок влади? Затвердження програми уряду? Голову голови Фонду держмайна? Підпис під змінами до бюджету?

А ви, Вікторе Андрійовичу, що вимагаєте за те, щоб дозволити Кабміну і далі працювати під ручним керівництвом нинішнього глави, проте без постійного чуйного контролю з боку вашого Секретаріату? Відмови уряду від планів приватизації Одеського припортового? Врахування ваших побажань при підготовці бюджетних змін? Затвердження ваших висуванців як повноправних губернаторів? Чи, може, відмови БЮТ від форсування конституційних змін, спрямованих на зменшення повноважень глави держави?..

Одним словом, прем’єру й Президенту насправді є, про що поговорити. І, щойно діалог на ці наболілі теми між ними розпочнеться, – ми відразу про це дізнаємось: у повітрі вляжеться запах пороху.

У ході цих переговорів головне для обох сторін – не продешевити. Президент після їхнього закінчення повинен бути впевнений, що назавтра не вибухне якийсь новий «корупційний скандал» або у Раді «раптом» не сформується конституційна більшість без участі у ній «Нашої України». Глава уряду мусить у результаті компенсувати той очевидний факт, що час зараз працює проти неї – сьогодні Тимошенко ще знаходиться на піку популярності, а до кінця року інфляція та провал урядових соціальних програм цілком можуть підточити її «ідеальні» рейтинги...

Наслідки домовленостей між главою держави та керівником уряду цілком може відчути на собі керівник президентського Секретаріату. Іншими словами, він може втратити своє крісло. За останні місяці Віктор Балога довів, що його політичний стиль підходить тільки для агресивних, наступальних бойових дій, на кшталт минулорічних, проти Януковича. Там же, де потрібно діяти стратегічно, тонко розраховуючи силу натиску, віртуозно використовуючи лакуни чинного законодавства, – покладатися на нинішнього главу СП не варто. Замість того, щоб відводити критику від Президента, своїми діями він тільки притягує до нього негатив і зв’язує йому руки.

Звільнення Балоги, на перший погляд, стало б визнанням поразки Ющенка у тактичній сутичці з БЮТ і частиною НУНС, які відкрито вимагають відставки головного президентського канцеляриста. Однак насправді цим кроком глава держави, по-перше, міг би одним махом звільнитися від усього негативу, що супроводжує його діяльність останнім часом, а, по-друге, міцно прив’язати до себе Юлію Тимошенко. Зараз вона називає саме главу СП коренем усіх українських бід і причиною неефективності свого Кабміну. А якщо Балоги раптом не стане, то що главі уряду залишиться, крім як обійнятись з Президентом і пообіцяти взаємодіяти з ним якнайтісніше? Тоді про таку бажану для Тимошенко відставку годі було б і мріяти, зате у Ющенка з’явилося б поле для маневру.

Конституція як рояль у кущах

Час, протягом якого Тимошенко шукала б нові слабкі місця в оборонних порядках Президента, Віктор Ющенко міг би використати для того, аби якось «розрулити» загрозливу для себе ситуацію, що виникла навколо процесу внесення змін до Конституції.

Саме конституційний процес, який став провідною темою ЗМІ лише нещодавно, стримує великих політичних гравців від того, аби почати власні виборчі кампанії негайно. Всі чекають, чим закінчиться ця каламутна історія. Який сенс починати свою ходу в Президенти, якщо Юлія Тимошенко доведе до кінця власний план по перетворенню України на парламентську республіку? Або чи варто переживати за результат ймовірних позачергових парламентських виборів у світлі можливого «розширення і поглиблення» повноважень Президента, яке може «виринути» з напрацювань Національної конституційної ради?

Зараз ініціатива у конституційному процесі вислизнула з рук глави держави. Наміри Банкової провести власний варіант Основного Закону через референдум були перекреслені, і тепер труди НКР доведеться підлаштовувати під вимоги Верховної Ради.

А бачення нової Конституції парламентарями зовсім необов’язково збігатиметься з позицією «нацрадівців». Зайвий доказ тому – те саме рішення Конституційного суду про неможливість за чинного стану законодавства ухвалити Основний Закон на референдумі, поява якого, подейкують, стала можливою завдяки об’єднанню зусиль Партії регіонів і Блоку Юлії Тимошенко. Такий альянс не обіцяє нічого доброго главі держави – адже тепер ці дві політсили могли б продовжити свою співпрацю і в стінах парламенту, змінивши Конституцію без урахування президентської думки з цього приводу.

Правда, станом на сьогодні здається, що знайти порозуміння «бютівцям» і «регіоналам» буде не так вже й просто. У інтерв’ю «Главреду» (читайте на ст. 10) заступниця глави Партії регіонів Олена Лукаш заявила, що її політсила виступає за розвиток в Україні парламентсько-президентської форми правління. Отож пошук спільного знаменника з прихильниками чистої парламентської республіками для «регіоналів» буде складним, а, можливо, і безрезультатним процесом.

Втім, надміру сподіватися на це Президентові не варто. У будь-якому разі, Ющенко приречений грати в Конституцію мало того, що на чужому полі, так ще й за правилами, які можуть змінитися у будь-який момент. Ключова стратегія Банкової у цій ситуації – «розвести» БЮТ та Партію регіонів, запропонувати комусь з них вигідніші умови співпраці.

Якщо ж нічого цікавого для потенційних партнерів емісари від Ющенка запропонувати не зможуть або їхні пропозиції переб’ють візаві, главі держави потрібно буде вирішувати принципово нове для представників українського політикуму питання – яким чином йому «продовжити себе» в українській політичній системі.

Чи брати участь у боях за головну посаду країни, як би вона не називалася, особисто, зі зв’язаними президентською посадою і низьким електоральним рейтингом руками? Чи, може, вже зараз зробити ставку на свою реінкарнацію в особі... наступника? Вибір, який зробить Ющенко, – ще одна інтрига, яка напевно повпливає на хід бойових дій, які чекають верхівку українського владного Олімпу найближчим часом.

Спрогнозувати, коли ця війна закінчиться, назвати її переможця вже зараз – практично неможливо. Цей конфлікт починає втомлювати вже навіть найзатятіших прихильників політичних мильних опер. А тим часом, можливо, найнесподіванішим і найбажанішим для них обох закінченням «великої війни» став би «великий мир». Якби «велика гра» закінчилася б «великою нічиєю» – з детально розписаними умовами подальшого співжиття бодай на кілька найближчих років. Причому треба говорити не про механічний розподіл повноважень між главою держави та керівником уряду, а про те, як вони, допомагаючи одне одному, могли б разом розбудовувати спільну державу. І – це зовсім не утопія – до їхнього альянсу могли б приєднатися й опозиціонери, яким перманентна війна теж давно остогидла.

Проте запах крові став для наших національних героїв аж надто звичним, планувати руйнування бастіону суперника для них цікавіше, ніж творити план власного дому. Та й Універсали в Україні ніколи не працювали. Тож нам нічого не залишається, як спостерігати за великим боєм. Який цілком може нарешті виявитись «останнім і вирішальним».