Абсолютно Верховний Суд Юлія Гайдай, «Главред» Виступаючи перед журналістами на недавньому розширеному засіданні Президії Верховного Суду, його голова Василь Онопенко заявив, що рішення цього судового органу повинні бути прецедентними, і саме ВСУ має визначати правову позицію, яку враховуватимуть і застосовуватимуть у своїй практиці решта всіх судів.

Одне слово, Верховний Суд має перетворитися на «абсолютного монарха» і стати по-справжньому, а не на папері, вищою судовою інстанцією в країні. Цей месидж був неодноразово повторений і під час самого засідання, його навіть закріпили у відповідній ухвалі. Судячи з усього, ця «заповітна» думка непокоїть голову Верховного Суду вже давно.

Насправді в судовій системі України і справді спостерігається деякий «розгардіяш». За Конституцією, вищою судовою інстанцією в Україні є Верховний Суд. Але окрім нього у нас є Вищий адміністративний суд, Вищий господарський суд, які не цілком «визнають» панування ВСУ. Найчастіше саме вони ставлять останню крапку в справах, які розглядали підвідомчі їм суди. Ось і виходить, що Феміда у нас багатоголова, і кожна голова таємно мріє про незалежність. Що вже говорити про Конституційний суд – це взагалі швидше політичний, а не судовий орган. Така собі держава в державі, яка в судовому сімействі стоїть осібно.

Зрозуміло, що з таким багатовладдям слід щось робити. Останнім часом дедалі частіше почали говорити, що необхідно запровадити цілковиту автономію спеціалізованих судів, щоб за ними було закріплено право остаточного перегляду справ. Певна логіка в цьому є, але тоді у нас буде по суті чотири вищі судові інстанції в країні, і в кожної – своє весілля. Цілком природно, що голові Верховного Суду ця ідея не подобається. Це давно вже «прочитується» в його виступах на цю тему. Василю Васильовичу хочеться «володарювати» в судовому царстві повноправно: «Якщо говорити про Верховний Суд України, то у зв'язку з перерахованими мною недоліками функціонування судів першої і апеляційної інстанцій, існуючим розщепленням касації, недосконалістю процедури касаційного перегляду справ, він із найвищого судового органу країни, яким повинен бути і яким він є практично в усіх країнах, перетворився на суд із виправлення помилок місцевих судів, апеляційних судів і вищих спеціалізованих судів».

На недавньому засіданні Онопенко категорично розкритикував всю судову систему країни – надто вже вона громіздка і складна у взаємодії інстанцій. А судова реформа, після якої в Україні з'явилися три інстанції, – перша, апеляція і касація, нітрохи не полегшила життя пересічних громадян, оскільки жодна з ланок у цьому ланцюзі повноцінно не працює. На думку голови ВСУ, перш за все, необхідно «подолати роз'єднаність судової влади, а також уніфікувати процедури здійснення правосуддя загальними і спеціалізованими судами». Якщо читати між рядків - всі суди в Україні повинні враховувати позицію Верховного.

Сьогодні наші суди (і звичайні, і спеціалізовані, і апеляційні) виносять рішення за принципом «хто на що здатний» - кожен суддя, керуючись «власним переконанням», по-своєму трактує і застосовує одні й ті самі закони. Таким чином, різні суди по одному й тому самому питанню часто виносять суперечливі, а то й зовсім взаємовиключні рішення. І розібратися, яке з них правильне, непросто навіть фахівцеві – тут втрачаються будь-які орієнтири. Про необхідність запровадження якоїсь уніфікації під час ухвалення рішень кажуть і самі судді. Наприклад, у розмові з «Главредом» судді двох столичних районних судів скаржилися на те, що вони не можуть знайти якоїсь логіки в діях апеляційної і касаційної інстанції, і не знають, на що орієнтуватися, ухвалюючи рішення. Оскільки дуже часто вищий суд може по-різному відреагувати на два абсолютно аналогічні рішення, прийняті різними служителями Феміди – одне скасувати, а друге залишити в силі. При цьому досить поширено, коли Апеляційний суд відміняє вирішення районного суду і направляє справу на новий розгляд, а через деякий час Верховний Суд визнає законним вирішення першої інстанції. Якщо врахувати, що наші судді, перш за все, побоюються зовсім не винесення неправосудної ухвали, а того, щоб його, не дай Боже, не притягали до дисциплінарної відповідальності, стає зрозуміло, чому у нас так багато незаконно засуджених людей і відверто незаконних рішень (це навіть без урахування хабарів і політичного тиску). Судді просто, як Чеховський Бєліков найбільше у світі бояться «як би чого не вийшло», ось нічого і не виходить. Тому більшість суддів, принаймні загальних судів, вважають, що якби ВСУ запровадив якусь уніфікацію при ухваленні рішень, забезпечив одноманітність практики – жити стало б набагато простіше.

Що стосується спеціалізованих судів, то, на думку Онопенка, навіть Верховний Суд часто не може зрозуміти, що там відбувається, оскільки розгляд більшості справ закінчується у Вищому господарському і Адміністративному судах. «Я постійно отримую скарги про те, що практика судових рішень у справах різко відрізняється. І диференціація судової практики ще більше розширюється. Фактично на сьогодні у нас (мова йде і про Пленум Верховного Суду, і про його судові палати, і про голову Верховного Суду та його заступників) немає дієвих важелів, щоб відстежувати ці процеси і забезпечувати однакову судову практику», - каже він.

«Мораль» зі всього цього все та ж сама: саме Верховний Суд повинен бути єдиним «керманичем». На спільному засіданні ВСУ президії Ради суддів і колегії Державної судової адміністрації було винесено ухвалу, яка за великим рахунком зводиться саме до цього. Серед пунктів значиться: розробка ВСУ законопроектів, спрямованих на подолання роз'єднаності судової влади, процедур здійснення правосуддя загальними і спеціалізованими судами, і на усунення подвійного касаційного розгляду справ, забезпечення єдності судової практики. Верховному Суду рекомендується надати судам роз'яснення з приводу застосування законодавства в ухвалах Пленуму ВСУ про практику розгляду судами цивільних справ у першій інстанції і в апеляційному порядку, а суддям усіх рівнів враховувати при здійсненні правосуддя правові позиції ВСУ. Вищому Господарському і Вищому адміністративному судам – погоджувати і координувати з ВСУ діяльність щодо надання роз'яснення законодавства спеціалізованим судам.

Зараз Василь Онопенко хоче домогтися того, щоб Верховний Суд і справді став вищою інстанцією. В цьому випадку саме він розглядатиме всі спеціалізовані справи в касаційному порядку. Але тоді, швидше за все, збільшиться і навантаження на суддів ВСУ. І хоча порівняно з суддями місцевих судів, які щомісяця в середньому отримують 160 справ і матеріалів, суддя ВСУ відносно розвантажений – в середньому він розглядає щомісяця 57 справ і матеріалів (для порівняння: суддя апеляційного загального суду – 17,3, апеляційного адміністративного суду – 11,4, вищого адміністративного – 32), можна припустити, що якість розгляду справ в останній інстанції може знизитися.

Сьогодні навіть звичайним людям, яким доводиться стикатися з нашою судовою системою, очевидно, що щось у ній міняти треба. Але чи зміниться якість нашого правосуддя від «зміни місць доданків»? Чи покращає воно від того, що в судовій системі запанує «абсолютна монархія»? Чи все закінчиться просто тим, що вплив на всі ланки судового ланцюга здобуде одна політична сила? Питання залишається відкритим.

До речі, дивно, що в багатьох країнах (зокрема цілком цивілізованих і прогресивних) - не менш хаотичні судові системи, аніж в Україні, і нічого, живуть – і живуть непогано. Скажімо, у Великобританії (у якій, як відомо, прецедентне право, конституції там не існує), судова влада поділена між трьома вищими судовими установами. Приблизно така сама ситуація і у наших найближчих сусідів, у Росії – там рівноправними можна назвати Конституційний, Верховний і Вищий Арбітражний суди. А в США разом з Федеральною системою, на чолі якої стоїть Верховний суд, паралельно в кожному штаті діє ще і свій власний місцевий і навіть Верховний суди. Можливо, вся річ не в системі, а в ментальності?