Нові аспекти зовнішньої політики Росії
Сучасна Росія підтверджує цю тезу. Після хаосу єльцинських часів Росія знову стає потужним фактором міжнародної системи. Які риси має сучасна зовнішня політика Росії? Чому РФ поводить себе саме так, а не інакше? Який формат відносин України з Росією є найбільш оптимальним?
Навколо цих питань точилась суперечка під час публічної доповіді політолога Віктора Шиманського «Зовнішня політика Росії: нові аспекти», який був презентований у «Главреді» 16 квітня. Викладаємо першу частину дискусії.
Шановні пані та панове! Метою цього виступу є представлення інформації та аналізу щодо нових методів та підходів у зовнішньополітичній діяльності Росії. Ставиться завдання показати певне бачення та оцінку такої діяльності та її вплив на міжнародні та українські реалії, подати певні рекомендації та зробити прогноз щодо можливих подальших дій Росії на зовнішньополітичній арені, оцінити їх можливий вплив.
Переходячи конкретно до суті, необхідно відразу підкреслити, що сучасна міжнародна політика Росії залишається важливим фактором міжнародної стабільності та системи підтримки глобальної безпеки, міжрегіональних та регіональних відносин.
Без перебільшення можна стверджувати, що дії Росії на міжнародній арені, сприйняття Росією оточуючого світу впливають не тільки на поточну ситуацію на міжнародній арені, а й визначають основні напрямки розвитку усієї міжнародної дипломатії в таких важливих сферах як боротьба з міжнародним тероризмом, врегулювання регіональних конфліктів, питання нерозповсюдження, регіональної та глобальної безпеки.
Особливої важливості тема нових аспектів в зовнішній політиці Росії набуває на теперішньому етапі становлення нових держав у Східній Європі та розширення НАТО на Схід, багатьох проблемних питань між Росією та Україною, Росією та Заходом.
Отже, на сучасному етапі діяльності Росії на міжнародній арені можна виділити два великі напрямки та методи:
1. Використання енергетичного важеля для досягнення власних цілей
2. Розробка та втілення асиметричних дій для становлення себе в якості регіонального та глобального лідера
Перша із зазначених стратегій, використання енергетичного важеля Росією, вже набула закінчених рис і вже навіть можна говорити про її наслідки. Суть же її полягає у досить швидкому підвищенні вартості енергоносіїв країнам колишнім республікам Радянського Союзу до ринкових з одноосібним визначенням цієї ціни та термінів з боку Росії.
Зовнішні, стосовно Росії джерела, головною причиною створення і розвитку такої енергетичної політики Росії називають її бажання надавити на сусідні країни, для того щоб поставити її у залежність від себе, покарати за співробітництво з Заходом, особливо зі США, а також для того, щоб запобігти «дрейфу» цих країн убік Заходу, особливо убік західних структур безпеки. На наш погляд такий підхід має право на існування, але можна висловити й інші причини появи такої стратегії.
Відомо, що в 1991 році Росія обрала ліберальний шлях розвитку. Однак, як показали результати за 1990-і роки, а також у період після 2000 року, ефект отриманий Росією від розвитку ліберальної економічної моделі в умовах російських зовнішньополітичних і внутрішньополітичних обставин не зміг задовольнити її нагальних потреб.
Це виражалося в слабкому розвитку економіки, зупинці цілих галузей промисловості, появі соціальної напруги, зниженням рівня підготовки армії, національній нетерпимості, зменшенням кількості населення, відсутності чітких і зрозумілих для всіх росіян тенденцій до поліпшення ситуації в країні та чіткої ідеології розвитку країни.
Вирішення цих проблем не могло вже більше чекати і загрожувало Росії структурними проблемами. Тому основою для початку рішення всіх цих задач стала необхідність різкого збільшення надходжень у бюджет, що означало б стабілізацію ситуації і можливість появи нових, практичних сценаріїв розвитку Росії. Найшвидшим, легким і гарантованим був шлях збільшення ціни на експортовані енергоресурси. Цей шлях не вимагав доказів його ефективності і не мав особливих технічних проблем по його реалізації. І Росія пішла по ньому.
Виходячи з того, що Європа завжди платила за російські енергоносії за ринковими цінами, перед Росією постала необхідність підвищення цін для колишніх радянських республік, що усе ще продовжували одержувати енергоресурси за пільговими цінами.
Необхідність різкого збільшення надходжень у бюджет була така, що Росія навіть не зробила ніякого виключення для своєї відданої союзниці – Білорусії. Але ж ніхто не може сказати, що Білорусія прагнула або прагне в НАТО, або мала перспективні відносини з Заходом. Тому підняття цін на енергоносії для Білорусії можна пояснити лише ейфорією в Росії від очікування небаченого ефекту і користі, рішенні багатьох проблем Росії одним махом за допомогою енергетичних грошей.
Перші результати нової енергетичної політики знайшли в Росії позитивні відгуки. Відзначалося різке збільшення надходжень у російський бюджет, корисність переходу на ринкові принципи у стосунках з пострадянськими республіками, декларувався новий етап відходу від постсоціалістичних форм відносин між суб'єктами господарювання на пострадянському просторі.
Але Росія, була здивована несподіваною реакцію Білорусії. Саме радикальні дії Білорусії у відповідь стали для Росії найбільш відчутними і привели до істотного удару по іміджу Росії.
Мова йде про заяву Білорусії про зміну проросійського вектора зовнішньої політики на двовекторний: західний і російський. Заяву Олександра Лукашенка: «Я визнаю помилку і недолік нашої зовнішньої політики, що вона вийшла одновекторною, з вектором убік Росії. І ми фактично втратили Захід», можна назвати найбільшим провалом російської зовнішньої політики за час правління президента Владіміра Путіна.
Таким чином, нова енергетична політика Росії створила загрозу руйнування «інтеграційного вектора» сучасної російської політики, що почав вибудовуватися ще Борисом Єльциним, вектора, що мав серйозне практичне навантаження і значення для Росії, для її зовнішньої політики, її минулого і майбутнього. Адже відносини між Росією і Білорусією розвивалися на основі принципів історичного споріднення двох народів, їхньої дружби протягом багатьох сторіч.
Припинення цього процесу або перевід його в рамки ринкових відносин між двома країнами може серйозно підірвати ідеологічне наповнення всієї російської історії, вигідне для Росії трактування багатьох історичних, культурних, політичних і економічних процесів, негативно вплинути на російську ментальність і національну ідею Росії.
І якщо Україна сама відвертається від Росії і тим самим порушує міцність «братерських зв’язків», то у випадку з Білорусією Росія сама відвернулася від свого «історичного брата» і це треба чесно визнати.
Як показує розвиток подій, Росія також зіштовхнулася із ситуацією, коли її вже запущена нова стратегія виявилася не самодостатньої, тобто такою, яка вимагає ще створення певних умов для забезпечення її роботи, створює проблеми своєму розвиткові в міру її здійснення, а також є залежною від інших непідконтрольних Росії обставин і суб’єктів міжнародних відносин, що раніш не враховувалося або було незрозумілим для Росії. Мова йде про необхідність розробки та будівництва маршрутів обходу транзитних держав за допомогою власних трубопроводів та морських енерготерміналів.
Однак Росія в такий спосіб самостійно уходить в самоізоляцію й обмежує контакти, погіршує відносини із сусідніми країнами. Як приклад, можна навести ситуацію з Польщею, яка украй негативно відреагувала на будівництво Росією трубопроводу в обхід України і Польщі по дну Балтійського моря.
Дуже активно будується нафтопровід Східний Сибір-Тихий океан, що може призвести до можливої нестачі в майбутньому у Росії енергетичних ресурсів для нових потужностей, що призведе до скорочення поставок енергоресурсів до Європи. Поява ж у Росії ще одного великого покупця (Китай і весь Схід у цілому) однозначно призведе до збільшення ціни на енергоносії у світі, тому що це створить ефект аукціону на якому Європа (і частково США) шляхом підняття цін будуть боротися з Китаєм за енергоресурси Росії.
Граючи на цьому, Росія одержить серйозний важіль з підтримки ціни на енергоресурси, що дасть їй певну гарантію стабільного надходження енергогрошей до бюджету країни.
Цікавим, є те, що використовуючи свій енергетичний козир, Росія своїми руками створила ситуацію, коли для її сусідів співробітництво з нею стало менш важливим. Адже раніше низькі ціни на енергоносії були однією з причин, через яку з Росією необхідно було рахуватися. Це був реальний фактор, який враховувався сусідами-споживачами російських енергоресурсів. Особливо добре це розуміли бізнеси-кола. Однак також є очевидним, що в них на цій основі, не зникає зацікавленість у співробітництві та зближенні з Заходом, а тільки підсилюється.
Росія підштовхнула своїх енергозалежних сусідів до удосконалювання і введення енергозберігаючих технологій, що в майбутньому, позитивно позначиться на їхній економіці, чого б без тиску з боку Росії вони напевно не стали б робити. При цьому сама Росія не має такого серйозного стимулу, і відповідно, в сфері енергозберігаючих технологій відстає від своїх сусідів, усе сильніше потрапляючи в залежність від енергоекспорту.
Показовим є і те, що сьогодні Україна і Росія мають близько 6-7 відсотків економічного зростання на рік, тільки Україна імпортує дорогі енергоносії, а Росія продає їх.
Не треба також забувати, що Росія на 60-70 відсотків залежить від імпорту продуктів, це означає, що багато в чому нова енергетична політика Росії направлена на можливість закупівлі продовольства, що є надзвичайно небезпечним фактором, який насправді набагато небезпечніший для держави, для суспільства, аніж, наприклад, залежність від енергоносіїв, як це є в Україні.
Другим новим великим методом Росії у здійсненні своїх цілей на міжнародній арені можна назвати метод «Здійснення асиметричних дій для становлення себе в якості регіонального та глобального лідера». Цей метод Росія тільки оформлює і налаштовує, і вона сама ще до кінця не уявляє собі як він спрацює і якими будуть його наслідки. Метод полягає у тому, що Росія почала формувати та використовувати асиметрічні дії геополітичної направленості, у більшості своїй негативного характеру, для впливу на регіональну систему безпеки з метою просування своїх власних інтересів та для відповіді США, ЄС та Заходу на їх політику проникнення далі в Східну Європу, Азію, на Близький Схід тощо.
Росія це робить у формі ламання, критики та зміни усталених форм організації системи безпеки в регіоні та їх принципів створених західними демократіями самостійно чи разом з Радянським Союзом для підтримки стабільності та безпеки в регіоні.
Обумовлено це тим, що Росія не може на теперішньому етапі зайняти в цій системі безпеки та міжнародних відносин провідну роль. Інша причина цього полягає у тому, що Росія не змогла зупинити такі неприємні для себе процеси як розширення НАТО, створення американської системи ПРО в Європі, розширення поясу демократичних країн навколо себе тощо.
Очевидно, що тут необхідно дати пояснення, що ж таке асиметричні дії геополітичного характеру на рівні взаємин держав та блоків. Такими діями можна назвати свідомі дії держави направлені на досягнення результату великого значення за рахунок великих втрат інших суб’єктів відносин у вигляді втрати ними планованої позитивної перспективи чи вже досягнутих реалій, використовуючи для цього незначні зусилля, як правило, оформлені у вигляді заяв, оцінок, рішень, відмов від раніше прийнятих зобов’язань та критики основ роботи структур в яких держава не має провідної ролі і значення, але які мають глобальну та регіональну вагу і вплив. Серед таких асиметричних дій Росії можна назвати оголошення нею мораторію на виконання Договору про звичайні збройні сили в Європі (ДОВСЕ).
Без сумніву такі заяви Росії не можуть сприяти зміцненню стабільності в Європі, адже договір передбачає собою дотримання та виконання надзвичайно важливих для регіональної безпеки принципів та дій: скорочення звичайних типів озброєнь в Європі на лініях протистояння, відведення військ з «флангів» Європи, взаємні інспекційні перевірки взятих на себе зобов’язань.
Тобто основна мета договору - унеможливити раптовий військовий напад та як можна більше ускладнити підготовку широкомасштабної агресії в Європі через роззброєння, неможливості таємно зібрати сили на флангах для нанесення широких проникаючих ударів з утворенням «котлів», захоплення великих територій та швидкої перемоги над супротивником.
Значення ДОВСЕ для системи безпеки в Європі неможливо переоцінити, його згортання означає повернення не просто до часів «холодної війни», а поверненням до часів початку «холодної війни», до «чистого аркушу».
Сам же вихід Росії з договору був викликаний тим, що країни НАТО відмовилися ратифікувати його наполягаючи на виводі військ Росії з Молдови та Грузії, як вона обіцяла. На сьогодні мораторій вже почав діяти, що не дає, наприклад, Україні можливості представити собі можливі дії Росії щодо України у військовій сфері через відсутність реальної інформації про розташування її військ та кількості озброєння у прикордонних з Україною районах, тобто Україна втратила серйозний важіль впливу на військову політику Росії в регіоні.
Необхідно наголосити на тому, що Україна як раз і знаходиться на флангах Європи і що саме через її територію можуть проходити флангові удари у разі загострення ситуації в регіоні.
Інше питання, яке в подальшому може бути пов’язаним з ДОВСЄ - це перебування Чорноморського флоту Росії на території України. Фактично вихід Росії з ДОВСЄ змінює баланс довіри між Україною та Росією, особливо у питанні потенційних цілей, завдань та намірів перебування Чорноморського Флоту Росії в Севастополі. Теоретично цей флот тепер може стати однією зі складових флангового чи іншого наступу у контексті використання його разом з іншими військовими силами Росії, розташування яких можна вже вважати невідомим. Тому якщо Росія свідомо своїми діями робить свої плани не прозорими, то вона повинна бути готовою до того, що до неї буде виникати відповідна недовіра, яка реально може бути висловлена Росії словами чи діями.
Спрацьовує той самий принцип, як і у випадку коли Росія висловлює недовіру та незадоволення щодо планів розташування ПРО США в Європі, яке, за словами Росії, насправді може бути використане проти Росії. Під час підписання договору з Росією в 1997 році про розміщення ЧФ РФ в Севастополі Україна виходила з реалій того часу, що Росія є учасником ДОВСЄ і тому розташування ЧФ РФ в Севастополі мало для України зовсім інше значення і можливі наслідки, аніж яке воно набуває при дії мораторію Росії на виконання умов ДОВСЄ.
Тому на сучасному етапі Україна отримала можливість ставити перед Росією питання про додаткові гарантії щодо своєї безпеки вже на двосторонній основі для того щоб відновити баланс взаємного розуміння та духу безпеки 1997 року. Більше того, односторонні дії Росії по ДОВСЄ, дають можливість Україні ставити питання про достроковий вивід ЧФ РФ з України. Очевидно, що це також підштовхує Україну до вступу до певного оборонного блоку, яким теоретично може бути чи НАТО, чи ОДКБ. Як один з низки можливих кроків Україна може поставити питання про надання ОДЕР ГУАМ оборонних функції для спроби компенсації зменшення стабільності та безпеки в регіоні.
Іншим асиметричним кроком Росії стала заява начальника генерального штабу Росії Юрія Балуєвського, який в січні 2008 року заявив, що для захисту суверенітету та територіальної цілісності Росії та її союзників, Росія може застосовувати не тільки звичайні збройні сили, а й ядерну зброю, шляхом нанесення превентивного ядерного удару. Таким чином у відносинах між Україною та Росією, зокрема, у питаннях вступу України до НАТО, ситуації навколо навігаційних об’єктів, які сьогодні займає Чорноморський флот Росії, питанні розмежування акваторії Азовського моря, суходільного кордону, транспортуванні енергоносіїв Росії до Європи, ціни на газ тощо з’явилася складова ядерної сили та тиску, адже загострення ситуації у цих питаннях може бути охарактеризоване Росією як небезпечне для свого суверенітету, інтересів чи територіальної цілісності з відповідними висновками...
Такий підхід Росії означає зміну її загальної стратегії від методу ядерного стримування до методу ядерного впливу як засобу міжнародної регіональної та глобальної політики. Це є нова асиметрична відповідь Росії на плани США щодо розташування елементів ПРО в Європі, розширення НАТО, прагнень вступу України до НАТО та на політику окремих країн (Польщі, України, Литви, Естонії тощо). Такі заяви російського воєнного керівництва необхідно розглядати як “обкатку” ядерної превентивної ідеї перед включенням її до основних стратегічних документів Росії (наприклад, Доктрини національної безпеки, Воєнної доктрини) до планів з реформування армії, розвитку напрямів певних видів озброєнь.
Очевидно також, що превентивна ядерна риторика призводить до збільшення ймовірності виходу Росії з договору про заборону ракет малої та середньої дальності та безперечно призведе до розробки і затвердження механізму організації забезпечення нанесення превентивного ядерного удару.
На нещодавній зустрічі президентів Віктора Ющенко та Володимира Путіна президент Росії прямо заявив, що ще одним кроком у відповідь на вступ України до НАТО може стати націлення російських ракет на Україну. Звичайно, сьогодні не можна говорити про те, що Росія використає проти України ядерну зброю у разі її вступу до НАТО. Насправді, превентивно-ядерна риторика Росії є інструментом недопущення вступу України до НАТО, тому вона і була озвучена перед Бухарестським самітом.
Важливою подією міжнародного масштабу став Бухарестський саміт НАТО. Він став віховим пунктом в сфери глобальної та регіональної безпеки, взаємин Росії та Заходу, визначення долі подальших відносин України та Росії. Однак, наперед було очевидно, що присутність Путіна на саміті означала, що ніяких неприємних для Росії рішень не буде ухвалено, і Україна та Грузія не могли розраховувати на утвердження Плану дій щодо членства (ПДЧ). Зрозуміло, що це був би просто виклик Росії, що принизило б Росію і змусило її реагувати ще радикальніше. Тому очікування позитивного рішення питання по ПДЧ України та Грузії на Бухарестському саміті були просто марними.
Однак все рівно Україна змогла отримати надзвичайно позитивне колективне рішення НАТО. Як сказав помічник держсекретаря США у справах Європи та Євразії Деніел Фрід: «Лідери НАТО схвалили недвозначне декларативне твердження про те, що Україна та Грузія будуть членами альянсу». Насправді Україна і Грузія просуваються до НАТО маленькими кроками і цей саміт став кроком направленим на підготовку в першу чергу Росії до того, що ці країни все ж будуть у НАТО, що є надзвичайно важливо.
Активна позиція США направлена на підтримку ПДЧ для України ще до саміту і після нього показала, що ідейний прорив саміту став швидкою реакцією на дії Росії в сфері глобальної, регіональної безпеки та її політики по відношенню до своїх сусідів. Це означає, що питання вступу України та Грузії до НАТО раптово виявилося перезрілим, і це стало зрозумілим США після аналізу дій Росії перед самітом, а саме: вихід з ДОВСЕ, заяви про можливість виходу з договору про ракети малої та середньої дальності, заява про можливість ядерного превентивного удару, претензії до України щодо її внутрішніх процесів, Мюнхенська промова Путіна тощо. Все це показало, що Росія налаштована радикально і що ці її дії ускладнюють прийом до НАТО нових членів з країн колишнього Радянського Союзу, аж до того, що вступ може стати взагалі неможливим, адже ці дії Росії є направленим тиском.
На жаль, треба визнати, що ми зараз є свідками процесу активного підбору великими геополітичними гравцями собі союзників, коли час взаємних компліментів вже минув і почалася прагматична робота. Це також сигнал і «Старій Європі», що Росія підсилюються, що Росія радикалізується. Таким чином Росія сама штовхає країни «Старої Європи» до того, щоб шукати шляхи стримання Росії і вони самі прийдуть до того, що вступ України до НАТО і є тим фактором який буде стримувати Росію у подальшому.
Тому не можна розглядати фактор сучасного спротиву «Старої Європи» вступу України та Грузії як незворотній чинник, необхідно говорити про це як про технічне питання. Ще пройшло дуже мало часу від тоді, коли Україна отримала чітку обіцянку про вступ до НАТО. Але той факт, що Росія після саміту в Бухаресті заявила про готовність зробити все для унеможливлення вступу України до НАТО та застосувати військову силу може стати для «Старої Європи» тим фактом, який змусить її по новому подивитися на необхідність прийому України і Грузії до НАТО.
Тому можна очікувати, що в грудні 2008 року на зустрічі міністрів закордонних справ країн НАТО будуть подані конкретні віхі, які необхідно буде виконати Україні та Грузії для вступу до НАТО. Але необхідно зазначити, що це чудово розуміє і Росія, тому можна очікувати нових дій з її сторони, адже Росія має можливості для перешкоджання цьому і тому сьогодні стоїть питання про те, хто зі сторін першою зможе зробити певну кількість кроків, які зроблять ситуацію незворотньою. Нові перспективи, які відкрилися перед Україною після саміту змушують Росію активізуватися, про що Росія відверто і заявляє.
Підтвердження цьому можна вважати інформацію, коли прозвучали заяви про можливість порушення територіальної цілісності України через її бажання вступу до НАТО, застосування проти неї воєнних заходів та інших заходів. Так стало відомим, що президент Росії Володимир Путін на закритому засіданні ради Росія-НАТО сказав президенту США Джорджу Бушу: «... що Україна - це навіть не держава! Що таке Україна? Частина її територій - це Східна Європа, а частина, і значна, подарована нами!» після чого за словами газети «Комерсант» натякнув, що якщо Україну все-таки приймуть до НАТО, ця держава просто припинить існування. «Тобто фактично він пригрозив, що Росія може почати відторгнення Криму і Східної України», - пояснило джерело газети.
Міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров підтвердив інформацію про те, що російський президент говорив з американським президентом про територію України. Однак він представив суть слів Володимира Путіна як побоювання того, що внутрішні проблеми України можуть призвести до розпаду України в разі вступу її до НАТО. Від себе міністр Лавров заявив, що Росія зробить все, щоб не допустити Україну до НАТО.
Начальник Генерального штабу Балуєвський висловився про те, що у разі вступу України до НАТО Росія може задіяти воєнні заходи та інші заходи. Мер Москви Юрій Лужков, підтвердив необхідність розриву Договору про дружбу та співпрацю з Україною у разі вступу її до НАТО та знову поставити питання про приналежність Криму Україні.
Виникає питання які ж прогнози можна зробити у цій ситуації та які ще Росія має можливості для асиметричних заяв чи дій і якою подальшою може бути реакція Росії?
Аналізуючи сучасну ситуацію можна сказати, що Росія має такі можливості:
1. Чітка пропозиція Росії щодо власного вступу до НАТО зі зміною назви цієї організації з огляду на закінчення «холодної війни».
2. Пропозиція Сполученим Штатам розмістити елементи американської ПРО на російській території для контролю загроз з Близького Сходу.
3. Вихід з Договору про заборону ракет малої та середньої дальності
4. Призупинка участі в Великому договорі про дружбу між Україною та Росією.
Заяви Росії щодо можливої призупинки участі Росії в Великому україно-російському договорі 1997 року не можна не недооцінювати. Договір фактично визнає Україну самостійною й незалежною країною та визначає умови перебування Чорноморському флоту Росії на території України.
Сьогодні звучать коментарі про те, що Росія не зробить цього, що тоді їй довелося б вивести свій флот з України. Насправді все набагато простіше, Росія може заявити, що вона хоче призупинити його дію тимчасово, одностороннє як це вона зробила з ДОВСЄ. Це буде означати, що у України з’являється неврегульована територіальна проблема зі своїм сусідом – Росією. Росії тільки залишається голосно про це сказати в Європі і всі розмови про скорий вступ України до НАТО та про ПДЧ зупиняться. Флот же Росії все рівно буде знаходиться на території України до закінчення консультацій, що може затягнутися на невизначений час аж до 2017 року. Тобто ми бачимо, що знову Росія може використати розвал домовленостей для своєї вигоди не дивлячись на можливе погіршення ситуації в регіоні.
Що стосується Грузії, то Росія також має серйозну можливість для заблокування її вступу до НАТО частково визнавши незалежність Південної Осетії та Абхазії, що буде офіційно означати відсутність територіальної цілісності Грузії, неповноту її суверенітету над своєю територією, що не дозволить їй вступить до НАТО.
Як рекомендації за таких обставин можна запропонувати Україні розпочати діалог з Росією з метою не допущення закріплення ідеї ядерних превентивних ударів в її зовнішньополітичних стратегічних документах та поставити питання про неможливість здійснення дій направлених на злам вже раніше досягнутих домовленостей та використання методу асиметричних загроз як дестабілізуючих ситуацію та таких, що руйнують основи регіональної та глобальної безпеки.
У цьому контексті Україні доцільно поставити перед Росією питання щодо надання коментарів та проведення паралелей між подібними її заявами та сучасними реаліями українсько-російських відносин та відповідності цих заяв підписаному в 1994р. Будапештському меморандуму («Про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї») за яким за відмову від ядерної зброї провідні ядерні країни (і Росія теж) гарантували Україні її безпеку, зокрема., через гарантування відсутності погроз застосування сили, що сьогодні фактично Росія і робить.
Україні доцільно створити робочу групу МЗС України та РНБОУ щодо оцінки можливості звернення в рамках дії Будапештського меморандуму до країн гарантів з метою проведення консультацій у присутності представників Росії.
Україні доцільно видати ноту із закликом до Росії про необхідність більш коректного висловлювання, і зокрема, недопущення з боку Росії заяв загального і конкретного характеру, які стосуються України та загрожують її безпеці без конкретних недружніх дій з боку України.
Як один з подальших можливих варіантів реакції України може стати позов до Міжнародного суду в Гаазі та звернення до ООН, щодо оцінки заяв Росії про територіальну цілісність України та можливості застосування військової сили в регіоні.
В якості економічних важелів тиску на Росію можна назвати питання її вступу до СОТ в контексті її заяв щодо можливих недружніх заходів щодо України, можливості націлювання ракетної зброї на Україну тощо. Адже такі заяви, фактично, є риторикою країн, які реально стоять на краю військової конфронтації, а не угоди про спрощену та вільну торгівлю, як це передбачається основними принципами роботи СОТ.
Як висновок можна зазначити, що після приходу до влади Володимира Путіна, чітко прослідковується бажання Росії мінімізувати втрати, негативні наслідки від розвалу соціалістичного табору та СРСР та відновити свої старі позиції за допомогою активізації зусиль з протистояння проникненню в регіон США та ЄС, переозброєння, використання асиметричних дій та заяв, енергетичної політики тощо.
Росія має власні інтереси на геополітичній арені світу, однак без союзницької Росії не можна очікувати побудови стабільної системи безпеки. Однак Росія демонструє бажання розпочати будівництво нової системи безпеки для початку почавши руйнувати «стару», заяви про що вже пролунали. Це означає неминучість змін у системі безпеки глобального та регіонального рівня, того синтезу з елементів та структур систем безпеки часів «холодної війни» та елементів постсоціалістичного «реформування» часів Бориса Єльцина.
Однак, Росія готова до співпраці з певних питань за певних обставин та подій, серед яких можна назвати: нові можливі резонансні терористичні акти в Європі, Росії чи США, значні коливання курсів основних валют світу, суттєві глобальні чи регіональні економічні кризи, необхідність реакції на несподівані дії регіональної держави в сфері володіння та розповсюдження ядерної, хімічної, бактеріологічної зброї, регіональної анексії чи внутрішніх заворушень у певних країнах світу. На цьому дозвольте закінчити. Дякую за увагу.
Далі буде...
