Юлин дрейф Святослав Хоменко, журнал «Главред» Один з найімовірніших кандидатів у Президенти-2010 несподівано виступає на захист парламентської форми правління. Навіщо це їй?

Погляди Юлії Тимошенко на ідеальну для України форму правління минулого тижня зазнали разючої зміни. Раніше лідерка БЮТ говорила, що сам народ обиратиме на референдумі, у президентській чи парламентській республіці йому більше хочеться жити, а вона та її політична сила лише слухняно реалізуватимуть його бажання. Минулої середи у Страсбурзі Тимошенко приголомшила український політикум заявою: «Нам потрібно зробити Україну традиційною парламентською республікою, як це сповідує досвід Європи».

Офіційно страсбурзькі одкровення Тимошенко ніхто з вищої ліги української політики ще не прокоментував. Однак занепокоєння у стані її конкурентів, опонентів та суперників (а до цього табору сьогодні належать всі, крім блоку її ж імені) вони викликали серйозне.

З одного боку, що поганого в тому, що Юлія Володимирівна нарешті зробила вибір, та ще й на користь ціком демократичної і досить популярної на європейському континенті моделі політсистеми? З іншого – весь український політикум вже настільки звик до думки, що Тимошенко «йде у Президенти», що її намір посилити уряд (а, значить, і його главу) видався усім якоюсь черговою пасткою, «обманкою», сприймати яку всерйоз немає сенсу.

Так чи інакше – Тимошенко щось задумала. Що саме – знає тільки вона сама, усім іншим залишається тільки будувати припущення...

Звільни мене!

Найзатятіші недруги лідерки БЮТ помітили, що поки Юлія Володимирівна дивувала змінами у своєму світогляді страсбурзький  бомонд, її парламентська фракція теж не нудьгувала. У середу світ побачила радикальна заява парламентського загону БЮТ, у якій главу держави звинувачували в «тотальній руйнації всіх починань та ініціатив демократичного уряду», «систематичному ганьбленні Української держави» і, зрештою,  «АНТИУКРАЇНСЬКІЙ (так в оригіналі. – Авт.) діяльності».

У комплексі зі страсбурзькими заявами Тимошенко позиція БЮТ начебто виглядає доволі зрозуміло. Президент – поганий, він не справляється зі своїми обов’язками, тож місце йому – на задвірках великої політики, там, де проводять вільний від підписування вірчих грамот і святкових промов час президенти тієї ж Італії чи Німеччини.

Як мав би відреагувати на подібне ставлення до себе Віктор Ющенко? «Наїхати» на Тимошенко у відповідь? Нічого нового. «Проковтнути образу» і зробити вигляд, наче справи у коаліціантів й справді йдуть чудово? Якось це не по-президентському. Задіяти усі важелі, які глава держави має у своїх руках, аби відправити уряд у відставку?..

Не виключено, що саме цього і чекали від нього «тимошенківці». Голосними і, по суті, нічим не підкріпленими звинуваченнями вони провокували главу держави на нервову реакцію, наслідком якої стало б друге вигнання «бідної Юлі» з поста глави уряду.

Адже все, що Тимошенко справді хотіла зробити на посаді прем’єра, вона вже зробила. Показала своєму електоратові, що вона – не невдаха, обійнявши крісло глави уряду, почала роздавати «вкрадені» ощадбанківські вклади, одним словом, «почала відновлювати справедливість».

Тому якби Тимошенко зараз «збили на зльоті» – то розгрібати такі «успіхи» її уряду, як, приміром, галопуюча інфляція, довелося б її наступнику. А сама Юлія Володимирівна отримала б такий майданчик для старту в президентській кампанії, про який годі й мріяти, – імідж найрейтинговішого опозиціонера, який до того ж ще й постраждав за народ. А згодом, здобувши таку жадану «посаду №1», про страсбурзькі заяви можна було б і забути...

Все по-чесному?

Самі БЮТівці будь-який кон’юнктурний підтекст заяви їхньої лідерки відкидають. Вони нагадують: Тимошенко вже давно говорить про те, що змішана форма правління для України не підходить, і контролювати виконавчу владу мусить хтось один – або Президент, або парламент.

І справді, корінь чи не усіх політичних криз останніх років полягав у тому, що нашим владоможцям ніяк не вдавалося поділити між собою владні повноваження та відповідальність за їхнє здійснення. Спосіб вийти з безкінечної кризи очевидний – визначити, хто в країні «головний», – всенародно обраний Президент, як в США, чи призначений парламентом прем’єр (канцлер), як, наприклад, у Німеччині, – і віддати всю повноту виконавчої влади в його руки. Тоді, незалежно від того, хто виявиться у виграші від такої реформи, політична система збалансується, і влада принаймні матиме змогу здійснювати свою політику без огляду на партнерів-конкурентів.

На чий би бік не хитнулись терези повноважень, відповідні зміни до Конституції треба буде провести через Верховну Раду, – міркують БЮТівці, – а парламент власними руками свої ж крила навряд чи підріже. От і виходить, що парламентська республіка – єдино можливий варіант оптимізувати вітчизняну політичну систему.

У БЮТ кажуть, що концепція конституційних змін у цьому напрямку вже розроблена і що її підтримають принаймні чотири з половиною фракції ВР – крім тих «нашоукраїнців», які «за інерцією» орієнтуються на сильного Президента.

З Банкової відповідають: автор БЮТівської Конституції – не хто інший, як Віктор Медведчук, а голосування за цей проект БЮТівці вже погодили з регіоналами, для чого у Раді й створюється конституційна комісія! Насправді ж Тимошенко хоче тільки саботувати, довівши до фарсу, «справжній» конституційний процес, який у рамках Національної конституційної ради ініціював Віктор Ющенко. Проте після кількох місяців безперервних нарікань на уряд з боку Банкової нічого іншого від неї вже і не чекають. Навіть якщо все це правда, нікому це не цікаво...

Парламентська республіка – чи не найпоширеніша форма правління у демократичних країнах Євросоюзу, і це – ще один потенційний аргумент на користь «тимошенківців». Мовляв, модель, яка працює у Європі, не може не «спрацювати» в Україні.

Проте прихильники чистої парламентської форми правління забувають, що в країнах ЄС ця модель – це не причина загального благоденства, а результат функціонування розвинутої партійної системи (з партіями, зовсім не схожими на вітчизняні бізнес-холдинги) і високої політичної культури населення (яке важко зачарувати черговому національному лідерові). Чи впевнені ми у тому, що наш хворий державний організм не відторгне цілком здорову форму правління, як до цього не сприйняв президентсько-парламентську та парламентсько-президентську моделі?

Адже якщо вибір форми правління стає не вирішальним чинником розвитку держави, а предметом торгу між найпотужнішими політичними силами країни, якщо цей вибір робиться у момент критичної нестабільності правлячої коаліції, якщо згодом цей вибір цілком може виявитись всього-на-всього одним з мотивів чиєїсь виборчої кампанії – то такій державі жодна парламентська республіка не допоможе. І неважливо, у Страсбурзі про «парламентський вибір» говорять чи у Києві – міняти треба не Конституцію і не форму правління – міняти треба в першу чергу себе.

Вся виконавча влада зосереджена в руках уряду.

Глава держави не обирається всенародно і виконує функції переважно представницького характеру.

Парламентські республіки у Європі: Німеччина, Італія, Греція та ін.