Сергій Тігіпко: Нам усім треба вклонитися Кучмі Юлія Лимар, Віктор Шлінчак, «Главред» «Тігіпко повертається у велику політику». «Тігіпко став членом команди Тимошенко». «Тігіпко піде на вибори Київради за списком БЮТ». Це лише невелика частина із заголовків стрічок інформагентств, що найчастіше траплялися упродовж минулого місяця.

Справді, чи став Сергій Леонідович «людиною ЮВТ», отримавши посаду співголови Ради інвесторів при уряді Тимошенко? Як він оцінює економічні та політичні кроки уряду? І, нарешті, найголовніше: чи збирається він покинути банківський бізнес і знову повернутися в політику? Про це – в ексклюзивному інтерв’ю «Главреду».

«Не зважаючи на зростання цін, люди все одно отримали певне покращення якості життя»

Сергію Леонідовичу, на «годині уряду» в парламенті Юлія Тимошенко повідомила, що з українською економікою все добре, і що інфляційні процеси, які нібито залишилися від попереднього уряду, вона зможе припинити протягом п’яти-шести місяців. Скажіть, якби ви були на місці Юлії Володимирівни Тимошенко, ви б дали такий оптимістичний прогноз?

Будь-якому уряду залишається певна спадщина – як позитивна, так і негативна. Про позитиви не згадують, а негативи підкреслюють усі. Для зростання інфляції були причини. Слід бути об’єктивним: останнім часом ціни зросли, і їх «розігнали» перш за все через ціни виробника, ріст яких становив 23%. Це цінове навантаження одразу ж відчули споживачі. Крім того, на зростання цін на споживчі товари суттєво впливає боротьба з контрабандою. Зараз усуваються тіньові схеми завезення «сірого товару», що теж відображається на цінниках. Плюс – світові тенденції.

Ситуація складна і я не вірю, що за п’ять-шість місяців з цією проблемою можна буде впоратися. Не вірю через одну просту причину: інфляція дуже легко запускається, але дуже важко стискається. Оскільки вартість нашої продовольчої корзини, яка визначає інфляцію в Україні, залежить переважно від продуктів харчування, то є надія на добрий урожай. Думаю, впродовж літніх місяців можна суттєво знизити інфляцію. За сприятливих обставин протягом червня-серпня зможемо мати навіть дефляцію. У цілому, якщо річна інфляція становитиме 12-15%, то це буде великим успіхом.

Але Світовий банк, наприклад, прогнозує 18-20%.

Світовий банк завжди перестраховується. Якщо проаналізувати, то він в основному дає занижені прогнози щодо економічного зростання і завищені - щодо інфляції. На мій погляд, успішним в ситуації, що склалася, був би рівень 12-15%. А вдасться це зробити уряду чи ні - не знаю.

Є думка, що це буде важко зробити, тому що БЮТ демонструє не лише політичний, а й економічний популізм. Одночасно виплачуються вклади Ощадбанку, підвищуються пенсії, збільшуються соціальні виплати… Всі ці факти свідчать про те, що члени уряду відчувають себе тимчасовцями?

Не треба узагальнювати. Щодо повернення, скажімо, вкладів населенню, то я однозначно підтримую такі виплати. А якщо б політики не прищеплювали своїми заявами негативного мислення людям, то ми б взагалі цього не відчули. Були б тільки великі плюси від повернення вкладів, тому що, по-перше, зросла б довіра до державної політики. По-друге, гроші залишилися б на депозитах, в основному – Ощадбанку. Спочатку так і було: на першому етапі виплат 60% коштів зостались на рахунках. Але коли почали говорити про ріст цін і банкрутство банку в зв’язку з виплатами, люди почали досить активно знімати депозити. Як фінансист розумію, що шість мільярдів гривень (саме така сума виплат) взагалі тонуть в цифрах, якими апелює сьогодні економіка. Повернути вклади Ощадбанку – це не страшно, а правильно. Так зробили майже в усіх країнах колишнього СРСР, у тому числі в Росії та Білорусі. Так, в них був менший мультиплікатор і виплачувались значно менші суми, втім крапку в цій справі треба було поставити. Я завжди ставлю себе на місце вкладника. Мене б зсередини мучило, якби я працював усе життя, наскладав би кілька тисяч, а мені заморозили гроші й сказали: «Дякую тобі за чесну роботу, але грошей у нас нема». Це ж жах!

Інша річ, що збільшувати пенсії, зарплати й соціальні виплати треба лише відповідно до продуктивності праці. Тобто якщо в нас продуктивність праці росте, скажімо, на 10–15% у середньому, то це збільшення ми заробили. Якщо за цих же показників соціальні виплати збільшуватимуться на 20%, то все це з’їдатиметься інфляцією.

При тому, що виплати збільшуються, споживча корзина дедалі пустішає. Для цього не треба проводити якісь обрахунки, можна просто піти на ринок і подивитись.

Минулого року реальна заробітна плата збільшилась, якщо не помиляюсь, на 13%. Тому, незважаючи на зростання цін, рівень життя людей все одно покращився. І це – не популізм, а заслуга уряду і Януковича, і Тимошенко.

Повертаючись до теми повернення внесків, як банкір, ви можете оцінити дії «Ощадбанку»? Наскільки вони були професійними?

Може, щось і не було бездоганно організовано, але ідеальних ситуацій не буває. «Ощадбанку» поставили дуже короткі терміни, хоча до повернення внесків банк готувався давно, та й доручення отримував не від одного прем'єра проаналізувати склад вкладників тощо. Звичайно, були зауваження щодо організації, але в порівнянні з тим, що гроші все-таки виплачувалися, це другорядно. Втім, якщо хтось робив реальний бізнес, то розуміє, що в будь-який проект, як ти його не продумуєш і не передбачаєш, все одно на перших етапах треба вносити певні корективи. Нічого теоретичного не буває.

Те, що відбувається довкола особи глави «Ощадбанку» може відбитися на виплатах?

Ні. Йде звичайне перетягування кадрових позицій між політиками. На цьому місці всі хочуть бачити свою людину (і Секретаріат Президента, і близька до прем'єр-міністра фракція, й інші сили). Але на виплатах це не позначиться.

А в чому взагалі сенс мати «свою» людину на посту глави «Ощадбанку»? Це для того, щоб акумулювати кошти, зокрема, на виборчу кампанію?

Та ні, на виборчу кампанію там особливо не акумулюєш, а от політично заробити можна. Крім того, ця посада дозволяє впливати на те, яким бізнесменам і бізнесам видавати кредити. Сьогодні на ринку дефіцит ресурсів, якісних позичальників небагато і перспектива тут не дуже райдужна: зовнішні ринки закриті, а внутрішні будуть дуже жорсткими. Йде боротьба з інфляцією, гривнева ліквідність стискається. І якщо відповідати на запитання, звідки брати гроші «Ощадбанку», то можливий тільки один варіант: профіцит бюджету, який повинен бути забезпечений не за рахунок приватизації.

Не за рахунок приватизації? Ви згодні тут із Президентом?

Я згоден, що гроші від приватизації ми повинні пускати на розвиток державної інфраструктури. Наприклад, потрібно вкладати в Євро-2012, дороги і мости, якщо ми не йдемо в державний промисловий сектор. Та й деякі державні монополії можна було б інвестувати і посилювати. А все те, що залишається від приватизації, що ми отримали від додаткового збору податків, від прозорих митних процедур і так далі, - це можна пускати на різні цілі. Навіть на виплату вкладникам.

Економічні експерти діляться на два табори. Одні кажуть, що все дуже погано, уряд постійно гасить якісь пожежі. Інші стверджують, що, незважаючи на те, що відбувається в політиці, і те, що парламент де-факто не працює, а Секретаріат Президента постійно свариться з урядом, країна розвивається нормально. До якої групи експертів ви належите? Ви оптиміст чи песиміст?

Я не експерт, я практик. Виходячи з цього, я дуже великий оптиміст. Тому що, по-перше, хочу сказати (не знаю, напишете ви це чи ні), нам усім треба вклонитися Леоніду Даниловичу Кучмі. Поясню чому. Він, хоч і вигріб дуже багато критики, але зробив колосально важливу для країни річ, провівши непопулярну реформу – приватизацію. Кричали, що він роздавав олігархам усі ці підприємства, що торги були непрозорими, але нікому не вдавалось провести приватизацію справедливо. Завжди були нарікання в усіх країнах, у західних, в перехідних економіках. У Польщі були скандали, у Чехії були скандали, в Угорщині були скандали. Але, як кажуть, політики б’ються, а бізнес свою справу робить. Завжди власний інтерес заставляє справу добре крутитися і додає живучості бізнесу. Тому я впевнений, що в Україні наступними роками в економічному плані все буде добре.

Не зважаючи ні на що, Україна викликає колосальний інтерес з боку інвесторів. Це не теорія, це практика. Ось, наприклад, днями я повернувся з Копенгагена, де «Сведбанк» аналізував проблематику на зовнішніх ринках, пов'язаних з іпотечною кризою в США, і європейські перспективи. І, знаєте, там чітко були видні дві країни як дві зірочки на небі, до яких всі тягнуться, — Росію і Україну. Всі хочуть працювати з нами і всі сюди тягнуться. Тому в даному плані у нас все буде добре.

«В бізнесі, а в державних справах тим більше, треба дуже серйозно займатися стратегіями»

Сергію Леонідовичу, дозвольте нагадати вам про кілька термінів, які мали місце за часів Леоніда Даниловича. Тоді велася дискусія, хто є реформатором, а хто ні. Реформаторами називали Ющенка, Тігіпка та кількох інших політиків. Чому, на вашу думку, зараз дискусія припинилася? Країні непотрібні реформатори, чи немає грошей на реформи?

Сьогодні просто трохи змінилися терміни: кажуть про конкурентоспроможність країни. Хочеш бути конкурентоспроможним – змінюйся, прилаштовуйся, випереджай час, будь завжди більш цікавим для інвесторів, ніж інші країни. Розмови насправді ведуться, але мало стратегій і пріоритетів.

Коли я був віце-прем’єром з економічних питань, у мої обов’язки входили не якісь загальні теми, а проведення економічних реформ. Мої пріоритети були абсолютно чіткими: адміністративна реформа, дерегуляція, приватизація, дві секторні реформи в енергетиці та сільському господарстві, тоді почали пенсійну реформу тощо. І бюджет тоді був більш залежним від підтримки Міжнародного валютного фонду. Він тримав руку на горлі так сильно, що коли цих реформ реально не було, то гроші просто не надходили. Я розумію, що реформи проводити важко і часом не популярно, проте, деякі політики часто недооцінюють той фактор, що більшість перетворень дуже потрібні. Та ж дерегуляція – дуже популярна річ. Було б бажання.

Але проведення будь-якої реформи – це стратегічне планування, а в нас його не може бути, хоча б тому, що всі уряди працюють недовго.

Справді, фокус від стратегії трохи збивається. У бізнесі, а в державних справах тим паче, треба дуже серйозно займатися стратегіями, переписувати їх, накладати пріоритети, вибудовувати організаційну структуру. І ось коли ти це зробиш, то зрозумієш, що має бути один віце-прем’єр, який одержує від уряду дуже жорсткі, сильні повноваження та впливає на проведення реформ.

Проте тут як раз дивна ситуація виходить. Президент у нас ліберал, а прем’єр-міністр керувався, у першу чергу, такими поняттями, як ручне управління. Як може це поєднуватися у масштабах країни?

Стереотипи заважають об’єктивності. Можу сказати, що прем’єр-міністр порівняно з її першим приходом змінилася. Це все старі емоції, а від ярликів слід відмовлятися. Треба бути коректним і віддати Юлії Тимошенко належне за те, що вона трохи менше зараз втручається в економіку. Такі кроки треба заохочувати, адже ручне управління ринкової економіки ефекту не дає. Це чистий популізм. Є ринкові механізми: якщо ціни вищі – відкривайте ринок і пускайте туди тих, хто може виробляти дешевше. Не влаштовує таке – робіть реформу сільського господарства, допустіть наших бізнесменів до землі сільськогосподарського призначення. І, повірте мені, результати будуть не гіршими, ніж у тієї ж Польщі.

Можливо, когось непокоїть, що великі латифундисти з’являться, але все ж нехай політики більше думають про те, що ціни на ринку будуть нижчими. Адже таких ландфундистів буде не двоє і не троє, і навіть не десять і не сто, їх буде тисячі, і вони боротимуться за кожний процентик і кожну соту відсотка долі ринку. Необхідно використовувати ринкові механізми. Я впевнений, що перспектива за нами, оскільки в усьому світі ринкова економіка довела, що вона сьогодні набагато сильніша від планової. Елементи плановості вводити можна, особливо в державному секторі. Тому чудово, що Президент –ліберал. Мене, приміром, це дуже радує. І команда у Президента така ж. Той же Шлапак, наприклад…

І Віктор Іванович Балога, знову ж таки, «ліберал»…

Віктор Іванович до економіки практично не має відношення. Про святе всує не будемо (сміється)…

«Сегодня самий корумпований і непрозорий сектор — энергетика»

Юлія Володимирівна сказала, що перед Кабінетом міністрів ставила, в першу чергу, стратегічні задачі. Проте, все, що ми бачимо, це гасіння пожеж. Ви побачили ці стратегічні ініціативи? Де, в яких галузях закладені стратегічні програми, про які вона говорить? За винятком, звичайно, створення Ради інвесторів.

Про які «пожежі» ви говорите? Газ, що ще?

Виплати боргів Ощадбанку, тепер інфляцію стримують, ну, і щоденна переписка з Секретаріатом Президента…

Те, що відбувається між прем’єр-міністром і Президентом, – це затяжна українська хвороба. І доки політична реформа не пройде і не зазначать усі повноваження, то нічого не зміниться. Ми це вже проходили неодноразово. Я сам свого часу був очевидцем того, як на засідання Кабміну не приїжджали всі голови адміністрацій. Злі язики говорили, що напередодні їм дзвонили з Адміністрації Президента Кучми й радили не їхати. Все це було. І причина такої ситуації – нечітко сформульовані повноваження Кабінету міністрів на чолі з прем’єром і Секретаріату Президента на чолі з Президентом. Нічого нового тут немає.

Стосовно інших питань, то мені подобається критичний погляд журналістів на всі ці речі, це правильно. Але подивімося на проблеми з іншого боку. Коли ми говоримо про газ, то робота напряму без посередників – це стратегія? Вважаю, що так. Мені не подобається, коли газ постачає якась непрозора компанія. І якщо ми говоримо про прозорість, про боротьбу з корупцією, – то це дуже серйозна стратегія. На сьогодні найбільш корумпований і найбільш непрозорий сектор – енергетика. Він напряму впливає на всіх виробників: від найдрібніших сфер, до таких, як вагонобудування, літакобудування, суднобудування тощо. Тому я не погодився б з вами щодо пожеж.

Але Тимошенко стратегічно програла. «РосУкрЕнерго» лишилося на ринку. І тепер є дві компанії, які постачають газ.

Якби все вирішувалось з першого разу, то, мабуть, було б чудово і просто. Насправді все складніше. Є контрпартнери, з якими потрібно домовлятися, і це треба враховувати. Стосовно самого сектора, то головною проблемою є корупція. І корупція в енергетиці, про яку ми всі говоримо, пишемо, розуміємо, знаємо про неї тощо, для нас дуже болюча тема.

Щодо інших компаній, то треба говорити про системний підхід і стратегічні спрямування. Наприклад, у бізнесі я займаюся стратегією мінімум чотири місяці. Запрошую західних консультантів, залучаю своїх топ-менеджерів, і вони готують стратегію на чотири місяці. Потім починаю її впроваджувати. На реалізацію основних елементів стратегії в бізнесі мені потрібно рік. Скільки Тимошенко в уряді?

Трохи більше ста днів.

Ось і всі питання. Виходить, що ми весь час вимагаємо термінових результатів від уряду, до яких необхідний стратегічний підхід. Реально такі заходи можна здійснити за три–чотири роки. А в нас міняється уряд: одні, другі, треті, четверті тощо…І знову, все-таки ключова причина – стратегічна реформа. Необхідно визначитися, президентська у нас буде республіка чи парламентська. Ось тоді мінімум на чотири роки можна буде затвердити стабільний уряд.

А вам ближче парламентська чи президентська республіка?

Я почав говорити про парламентську республіку дуже давно. Мені вона набагато привабливіша. Я просто боюся впливу на країну однієї людини.

Вы вважаєте, що потрібно вносити зміни до діючої Конституції чи приймати нову?

Тут я точно не експерт.

«Інвесторам можна сподобатися тільки діями»

Якщо ми заговорили про стратегію, ви можете сказати, що саме ви як співголова Ради інвесторів готуєте для Тимошенко?

Нам поставлено досить просте завдання: уряд просить підготувати максимальну кількість рішень, необхідних бізнесу. Ми зустрічалися після проведення ради з прем’єр-міністром і домовились періодично обговорювати проблемні питання. Разом з віце-прем’єром Олександром Турчиновим розподілили всі напрямки роботи на дванадцять блоків, які очолюють перші заступники міністра. На сьогодні залучаємо у ці блоки підприємців та інвесторів. Буде спільна робота. Під час наступної ради ми вже заслухаємо роботу одного з блоків. Це перший підхід. Другий підказав досвід Світового банку: створення при Раді інвесторів секретаріату, який координував би його діяльність. На посаду керівника я вже запропонував Третьякова Сергія Івановича, і прем’єр погодилася з його кандидатурою. Він дуже цікава людина і грамотний спеціаліст, раніше працював у Держпідприємництві. Сергій Іванович уже почав свою роботу. Підхід буде системним.

Як ви відчуваєте, все, що відбувається у відносини уряду та інвесторів, це така гра «Як сподобатися», чи Юлія Тимошенко все-таки серйозно налаштована на реальну співпрацю?

Інвесторам можна сподобатися тільки діями.

Вы відчули, що є реальне до цього прагнення?

На сто відсотків Уряд готовий до дій, оце прагнення мені подобається. Хай воно сподобається інвесторам, хай воно сподобається простим людям і так далі, але я тільки до одного закликаю всіх: дивитися на дії влади.

Є стратегічна програма «Український прорив». Ви, до речі, знайомі з цим текстом?

Так, колись його дивився.

Ви як економіст, до нього ставитеся як до фантастики, чи як до реальності?

Знаєте, у програмі, як на мене, мають бути лозунги, які визначають спрямування. Свого часу ми підготували таку програму в міністерстві економіки для Віктора Андрійовича Ющенка. Дуже коротку й чітку, яка визначала, куди ми рухатимемося. Програма – це стратегія. Проте якщо ви хочете прописати бізнес-план чи майстер-план, який супроводжує стратегію, то це інший підхід – більш детальний і конкретний (приміром, необхідно стільки-то комбайнів і жаток тощо). Тому зараз я б не дуже вникав у такі подробиці, а більше говорив про стратегічні моменти.

Дуже стратегічний момент: слово «націоналізація». Це ідея Юлії Тимошенко, з якою вона дуже довго носилась під час свого першого прем’єрства. На сьогодні Юлія Володимирівна про неї не говорить, проте, включила її у програму «Український прорив». Як ви ставитеся до можливості другого етапу приватизації, який називається «націоналізація»?

Негативно. Дуже негативно. Звісно, є якісь знакові об’єкти. Наприклад, я ніколи не погоджусь з приватизацією «Луганськтепловозу». Перепрошую, але тут ні конкуренції, ні

прозорості. Таке враження, що зараз дев’яносто третій рік, коли зовсім не було досвіду. Просто взяли й нікого не допустили. Одна компанія прийшла, сама з собою попрацювала й виграла, незважаючи на те, що на черзі стояли ще дві, які були готові платити мінімум удвічі більше. От, коли проходить така приватизація, то я за реприватизацію, тому що все має бути публічно, без порушень. Я не дуже схвалюю збільшення статутних фондів, адже це прихована приватизація і це нечесно відносно інших. Проте таких інвесторів можна змусити доплатити, не націоналізуючи підприємство. Тобто, треба знаходити варіанти. Якщо інвестори нормально працюють та інвестують, але були якісь порушення, – змусьте їх доплатити, в решті решт. Саме ж слово «реприватизація» у великих масштабах – дуже погане. І не тому, що постраждають багаті, а тому, що постраждають бідні.

Тому що «Криворіжсталь» вдруге не продаси, а кіоски можна забирати раз на тиждень.

Так, це захочуть робити усі, і саме на це буде багато охочих.

Скажіть, ви досі жодного разу не відповіли, чому так сталося тоді 2004 року, і чому ваша кандидатура не була висунута на посаду президента від влади? Ви можете про це говорити зараз?

Дуже обтічно. Про це Леонід Данилович добре сказав, тому я промовчу. Були певні умови, про які я сьогодні не хотів би говорити. Нічого там такого страшного й надзвичайного не було. Мені поставили певне поточне завдання, яку треба було вирішити. Я відверто сказав, що не можу цього зробити. І завдання вирішено не було.

Справді, дуже обтічно…

Так, дуже. Поки що рано говорити про такі речі, та…й не хочеться особливо чомусь…

Для вас виявилося особистою трагедією те, що ви були, можливо, найперспективнішим наступником від влади і не стали ним?

Жодних трагедій не було. Я ніколи не літав у хмарах ілюзій. Те, про що ви говорите, далеко не всі розуміли. Лише потім якось почали говорити, що, мовляв, от «якби та якби». Це завжди спрацьовує, що ми сильні заднім розумом. Але мені легко, я людина самодостатня і легко чимось захоплююся. І зараз я займаюся дуже цікавою справою: сьогодні я - реальний підприємець. Ви не почуєте про мене в якихось великих приватизаційних проектах, зате я за останні сім місяців створив двох фінансових посередників, колекторну компанію, лізингову компанію, компанію з управління активами, посилив свої страхові компанії. Зараз купую невелику мережу аптек, йду в переробку і купую одне з підприємств-лідерів з переробки. Це все практично нульові проекти, і я називаю це — з асфальту. Набираю потенційно сильних хлоп'ят, навіть не фахівців цієї справи, просто таких, які добре себе зарекомендували на ринку або працюють у мене в бізнесі, - і ми починаємо разом з ними виробляти стратегію, будувати нові підприємства. Мені це подобається, тому що я займаюся різними напрямами, а це дуже пізнавально.

Я спілкуюся з багатьма людьми і можу сказати, що я від цього балдію. Все це дуже індивідуально. Деяких людей, які випадали з політичної обойми, я запрошував до себе і пропонував: керуй компанією, ось тобі кабінет, машина, зарплата не менше колишньої. Але я бачу, що вони просто хворі після політики, вони не можуть бізнесом займатися, їм хочеться знову у владу. І коли вони повертаються туди, у них аж плечі розправляються. А в мене жодної залежності немає. Можу сказати, що не дуже й переживаю з цього приводу. Більш того, я набагато більше почав цінувати свою внутрішню свободу. Я багато працюю. От і в суботу, як бачите, в офісі: у мене ще три зустрічі сьогодні, а потім треба ще об'їжджати деякі об'єкти, які необхідно подивитися. Але у будь-який момент я можу повісити замок і поїхати відпочити. Не на довго, щоправда.

«Якщо я сьогодні займаюся своїм бізнесом, то стараюся все робити так, щоб нічого не купувати у держави і нічого їй не продавати»

Вам політика набридла тому, що вона стала неглибокою? Чи так склалися обставини.

Я не можу сказати, що політика стала неглибокою. Вона просто недостатньо конструктивна, від неї дуже маленький ККД, і від цього втомлюєшся.

Ви розумієте, в чому справа. Ось ми стоїмо на порозі 2010 року, і навряд чи парламент скасує пост президента.

Не буде такого. Повноваження якісь, можливо, і переглянуть, але не більше.

Швидше за все, будуть президентські вибори. І от країна в дуже непростій ситуації. У нас є Віктор Федорович Янукович, який має величезний електорат. Та ж історія з Віктором Андрійовичем Ющенком, який став Президентом всієї країни, але все одно не став Президентом для південно-східної частини України. Є Юлія Володимирівна Тимошенко, яка, як всі правильно зауважують, змінилася, але інерція сприйняття її і риторика говорять про те, що далеко не кожен готовий жити в країні, де вона буде першою особою. Нові особи не з'явилися, повертаються в політику старі люди, і от, вам не здається, що якраз напередодні таких моментів, люди вашого рівня, власне кажучи, можуть себе спробувати?

А я теж старий, не новий. (Сміється) Вашу думку підтримує лише невеликий відсоток населення України. Більшості людей подобаються Віктор Федорович, Юлія Володимирівна, Віктор Андрійович. І вони із задоволенням підуть за них голосувати. Пробувати я точно не буду: добре знаю і пам'ятаю свої рейтинги.

Але ж ви технологічна людина, ви розумієте, що потрібно вийти на площі, пообіцяти завтра комунізм і все.

У мене завжди було погано з розмовами з трибуни, які вимагають обіцянок. Найбільший популізм, який я собі міг дозволити, - реклама гривні. Це був максимум, на який я міг піти, враховуючи досвід рекламування євро Європейським центробанком. Все решта – не для мене. І якби я хотів йти на вибори, то говорив би дуже непопулярні і, мабуть, дуже навіть безсторонні всім речі. А так рейтинг не заробиш.

На сьогодні де-факто, що ви стали співголовою Ради інвесторів, ви опинилися в команді Тимошенко, хочете ви цього чи ні. І вас вже так сприйматимуть.

Та мені все одно, як мене сприймають. Я достатньо спокійний і ні від чого не знепритомнію впаду, це точно. Але я точно знаю, що якби така Рада була створена при Кабміні раніше і мене запросили б туди працювати, - ніколи не відмовився б. Тому що, в моєму розумінні, я працюю не на Тимошенко, не на уряд чи на партію якусь: я працюю на бізнес, а опосередковано, - на всю країну. І я не заграю, розумієте, мені це не потрібно. Якщо я сьогодні займаюся своїм бізнесом, то стараюся все робити так, щоб нічого не купувати у держави і нічого їй не продавати. У мене абсолютно ринкові умови. Я не граю.

Перед тим, як ви погоджувалися на цю посаду, у вас була розмова з Тимошенко?

Ні, чесно кажучи, не було з нею жодної розмови. Розмова вже була після того, коли за мене проголосували. Це було таке... спонтанне обрання, тому що до цього ніхто не обговорював питання співголовування. Ідею запропонували прямо перед інвесторами і журналістами на самій зустрічі. А потім, коли Юлія Володимирівна назвала моє прізвище, я ледве із стільця не впав: чому я?.. Останній раз ми з нею бачилися на прямому ефірі під час виборів, коли вона мені помаранчеву стрічку вручила на «5 каналі».

У вас особисто немає страху жити в країні, де буде неподільна влада у Тимошенко?

Мені буде страшно жити в країні, де буде чия-небудь неподільна влада. Я не вірю в доброго царя, це точно. І якщо ми вже говоримо про європеїзацію, то нам вже теж пора дивитися в ту сторону. У більшості країн дуже сильні парламентські республіки. У них, мені здається, і потрібно вчитися.

Давайте уточнимо. Виходить, що Юлія Володимирівна не запрошувала вас спеціально? Це ставить хрест на міфі про те, що Тимошенко зараз збирає команду з тих, що були: Медведчук, Тігіпко, Зінченко і так далі.

Я не знаю, хто кого збирав. Може, і збирала, тільки я про це не знав. Тому, як то кажуть, можливо...

Зіграла з вами партію навмання?..

Та ні, не думаю. Вона просто ініціює зміни. У неї сильна інтуїція, тому вона багато речей інтуїтивно робить правильно.

Раз вже ми про інтуїцію, то вона не підказує вам, що Турчинов стане мером Києва, а Тимошенко – Президентом?

Пана Турчинова я знаю з часів, коли він працював майстром на «Криворіжсталі», він тоді ще був і позаштатним інструктором в одному з райкомів комсомолу. І якщо він стане мером, то мені здається, що Київ від цього виграє. Кажу це відверто. Я дуже добре його знаю, краще, ніж решту всіх кандидатів, які висуваються туди. Йому складно буде це зробити, тому що його не знають, тому що він весь час прагнув бути більш закритим, ніж є насправді.

Президентські вибори прогнозувати ще рано. Те, що є сьогодні, і те, що буде розкручено до 2009 року, - це дві великі різниці, як кажуть в Одесі. Все буде проектами. Може з'явитися ще й абсолютно нова людина, яка матиме дуже великі шанси для того, щоб стати Президентом України. Політика - це проекти, і до неї я ставлюся як до дуже професійної проектної роботи. Все може дуже сильно помінятися, тому сьогодні робити ставки я б нікому не рекомендував. Програти можна, якщо хтось хоче справді робити якісь серйозні ставки.

А наскільки можна говорити, що Президент Ющенко, виконавши свою місію, може виявитися перехідним Президентом?

Я б так не оцінював Президента. Наприклад, Леонід Макарович здійснив головне — він країну зробив країною. Леонід Данилович відвів цю країну від всякого тиску і все-таки залишив її самостійною, такою, що має можливість певного маневру. Він провів головні економічні реформи, які (мабуть, на жаль для нього) почали давати віддачу пізніше. Віктор Андрійович робить великий внесок саме в демократизацію країни. Тому, мені здається, що всі працюють в такому, в праведному напрямі.

На своєму місці.

Так. Тому не можна говорити, що хтось перехідний президент, хтось закріплюючий і так далі. Президент — це дуже багато що і дуже важливо для країни.

А ви бачите стратегію у команди Президента?

На мій погляд, у команд Президента і прем'єра стратегія все-таки повинна бути одна. І найбільша проблема, що цього немає зараз. От якби сьогодні, маючи парламентську більшість, ми б мали єдність Президента і прем'єра, - то це була б сильна команда. Оточення наших політиків рано думає про вибори. На вибори потрібно йти за рік, а до цього треба максимально попрацювати на зміни, на ось цю конкурентоспроможність країни, про яку ми говорили. Розуміння цього до нас прийде трохи пізніше. Є час, коли необхідно консолідуватися і за півроку зробити стільки, скільки за п'ятирічку до цього не могли. Треба проводити ці зміни, закріплювати їх жорстко, а потім, за бажання, можна вже лаятися і збирати свій електорат перед самими виборами. На жаль, от такої технології у наших політиків ще немає.

Леонід Кучма в своїй книзі «Після Майдану» написав, що Україна як країна, закріпиться і сформується, коли ми почнемо купувати газ за ринковими цінами, і коли ми вступимо в НАТО». Це його слова, але він насправді максимум зробив для цього — перші кроки вступу до Альянсу. Як ви вважаєте, нам потрібно в НАТО, чи Україні потрібно максимально довго зберігати позаблоковий статус?

Я б сьогодні дуже мало говорив про НАТО, як не дивно. Вважаю, що ми всі повинні більше говорити про те, що нас об'єднує. А НАТО — явно роз'єднуючий чинник для країни.

Але це стратегічний чинник.

Так, але сьогодні я не бачу якоїсь величезної стратегії в НАТО. Я бачу стратегію в зоні вільної торгівлі з Європейським Союзом. У Європейський Союз нас приймати ще не готові, це перспектива десяти-п'ятнадцяти років. Хто нам загрожує до такої міри, що обов'язково потрібно входити в НАТО? По роботі я часто буваю в Швеції, яка не є членом НАТО, але за рівнем життя і станом економіки вважається однією з найпривабливіших країн світу. От до цього ми і повинні прагнути.

Якщо судити за останніми заявами Росії, то Росія нам загрожує.

Не треба педалювати якісь напрями, які, на мій погляд, можна обійти. Потрібно думати про зону вільної торгівлі з Європейським Союзом, про зону вільної торгівлі з Росією. Ось це, я вважаю, сильна стратегія. Для мене незалежність — це, перш за все, все-таки економічна категорія. Створіть сильну економіку, станьте цікавими для інвесторів, приведіть сюди капітал - і ось це буде найбільша незалежність для країни. І причина проста: інвестори, що працюють в Україні, нашу країну захищатимуть більше, ніж хто-небудь. Мабуть, сьогодні для України членство в НАТО і стане великим плюсом, але, по-перше, про це мало говорили або ж говорили неграмотно. І, по-друге, ми явно забиваємо клин між людьми в одній країні. Навіщо це треба? Робіть це м'яко, робіть це більш компромісно. Поясніть людям, проводьте читання, викупіть сторінки в газетах і подавайте цю інформацію, підготуйте десять спікерів, які зможуть говорити про це тямущо. Коли ви відчуєте у замірюваннях, що там буде хоч би сімдесят п'ять відсотків, от тоді ви можете робити якісь кроки. Організовуйте референдум, і якщо буде підтримка значної частини громадян, то проведіть це все через парламент. Розумієте, ми дуже ще молода країна для того, щоб подібні питання вирішувати через коліно. Я не політик сьогодні і не експерт у цій галузі, але я знаю одне: що через коліно — це завжди погано.

Мабуть, найгірше, що трапилося з країною за останні роки, це вихід з правового поля. Тому що насправді проблеми, які ми спостерігали з переобранням парламенту, з призначенням судді Конституційного суду Сюзанни Станік, і з відкликанням її підписів під усіма рішеннями Конституційного суду, з тим, що твориться в судах щодо бізнесу, - такого не було ніколи. І як повернути все це, насправді, в рамки і в правове русло? Без сильної руки, мабуть, не обійдешся. Чи вважаєте ви, що єдиний шлях, який повинна пройти Україна, це якась форма з сильним президентом.

Мені здається, що це все-таки неправильно. Ми виходили за рамки правового поля, тому що законодавство погано прописане. І коли ми говоримо про якісь зміни, то реформа судової влади — це, напевно, тема номер один сьогодні. І інвестори це теж дуже добре відчувають і розуміють, їм наша бюрократія знайома не за чутками. Сьогодні багато чим править корупція, але за бажання все можна вирішити. Тому, якби ми все це добре прописали законодавчо і в політиків на це справді був би попит, то все можна було б зробити достатньо швидко. І не було б все так драматично. Просто дірки в законодавстві треба підлатати. Країна починається із закону. Підлатаємо там, в економіці, - дивись, то й оптимістів додасться (сміється).

Довідка «Главреда»

Тігіпко Сергій Леонідович народився 13 лютого 1960 року в селі Драгонешти Лазовського району Молдови.

У 1982 році закінчив Дніпропетровський металургійний інститут. За специальністю – інженер-металург. Свою кар'єру почав у комсомолі. Працював секретарем комітету комсомолу, завідуючим відділом і заступником директора з навчально-виховної роботи Дніпропетровського механіко-металургійного технікуму; з 1986 р. - завідувач відділом пропаганди й агітації обласного комітету ЛКСМУ.

З серпня 1989 по жовтень 1991 р. - перший секретар Дніпропетровського обласного комітету ЛКСМУ. З жовтня 1991 по лютий 1992 року працював заступником голови правління комерційного банку „Дніпро”, а в березні 1992 року стає головою правління створеного дніпропетровського Приватбанку.

У 1997 році за рекомендацією тодішнього першого помічника президента Олександра Разумкова Сергій Тігіпко був призначений віце-прем'єром з питань економіки в уряді Павла Лазаренка.

1999-2000 рр. Сергій Тігіпко – міністр економіки в уряді Віктора Ющенка.

25 червня 2000 р. на довиборах у Верховну Раду вибраний народним депутатом України по Павлоградському виборчому округу № 36.

18 листопада 2000 р. на 2-му позачерговому з'їзді партії "Трудова Україна" Сергій Тігіпко був обраний головою партії. З 2000 р. активно розкручується публічно, в травні 2001 р. пропонувався «Трудовою Україною» на пост прем'єр-міністра України. На парламентських виборах в березні 2002 року партія «Трудова Україна» увійшла до блоку «За єдину Україну». С.Тігіпко зайняв 7-е місце в списку блоку. "ЗаЄдУ!" у багатомандатному загальнодержавному окрузі набрав 12,05% голосів виборців.

17 грудня 2002 р. більшість Верховної Ради, всупереч опозиції, вибрала Сергія Тігіпка головою Національного банку України.

З липня 2004 р. Сергій Леонідович – керівник виборчого штабу Віктора Януковича. Після програшу Януковича пішов з політики і активно зайнявся бізнесом. ( за матеріалами інформаційних агентств).

Фото: Владислав Мусієнко