Як ділили Чорноморський флот
Здійснити цей напевно недружній з погляду Кремля акт доручили міністрові закордонних справ України Володимиру Огризку, який передав документ своєму російському колезі Сергію Лаврову під час візиту української делегації до Москви 15 квітня. Тепер Меморандум вивчать у Кремлі і, у разі згоди, сторони підпишуть його. Документ передбачає, що з 1 червня 2008 року мають розпочатися консультації щодо порядку та етапів виведення військових формувань ЧФ РФ з території України.
Щоправда, міністерство закордонних справ Російської Федерації оптимізму української сторони з приводу термінів розгляду Меморандуму не поділяє. «Українській стороні було сказано, що в Москві розглянуть документ, проте обговорення цієї теми не є для нас актуальним», – говориться в заяві МЗС РФ. І далі, за старою доброю традицією, слідує туманний погрозливий натяк: «Позицію української сторони у питанні про терміни перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України ми взяли до відома, і вона враховуватиметься при вибудовуванні всього комплексу відносин між двома державами».
Уже навіть якось набридло, що за будь-якої спроби Києва «обмежити права» російських моряків, що гостюють у Криму (а точніше – нагадати Кремлю, що 2017 рік не за горами, а перебазувати цілий флот не так вже просто, базу для нього в Новоросійську треба готувати не лише на словах), Москва вибухає вулканом звинувачень у відповідь – і доречно, і, прямо кажучи, не зовсім. Але цікаво, що, звинувачуючи Київ у всіляких порушеннях двосторонніх угод, у Кремля виявляється щонайповніша амнезія з приводу тих нюансів, якими супроводжувався сам процес розподілу флоту. Але якщо ми зараз чуємо, що вимагати виконання угод – «не по-братськи», то давайте заразом пригадаємо, як «по-братськи» ці угоди укладали.
Арифметика угоди щодо ЧФ СРСР відома. Вона приводиться «до останнього набою» в угодах про параметри розподілу ЧФ від 28 травня 1997 року, що витікають із Договору про дружбу, співпрацю і партнерство між Україною і РФ від 31 травня того ж року (цей документ став базою для підписання договорів «Про статус і умови перебування ЧФ РФ на території України», «Про параметри розподілу ЧФ», «Про взаєморозрахунки, пов'язані з розподілом ЧФ і перебуванням його на території України»). Флот поділили абсолютно дружньо: після розвалу СРСР до складу Чорноморського флоту входило 45 надводних кораблів, 28 підводних човнів, 300 середніх і дрібних суден, 151 літак і 85 вертольотів палубної авіації. Київ спочатку пропонував поділити все 50/50. У підсумку, після довгих мук, Росії відійшло 87,7% Чорноморського флоту, а Україні – кораблі, що залишилися. Врешті-решт українським ВМС дісталося всього лише трохи більше 12% ЧФ СРСР, та й то ВСІ кораблі вимагали докового ремонту, а на відновлення переданих Україні суден спочатку знадобилося не менш як 500 млн гривень (їх не знайшли досі).
Аби зрозуміти, звідки узялася цифра 12%, а точніше – чому вона не така вже й «братська», варто пригадати, як взагалі ділили радянські озброєння між колишніми республіками СРСР. Так от, розподіл армійських і флотських сил і засобів Радянського Союзу мав визначатися Договором про звичайні збройні сили в Європі зразка 1987 року. Саме на підставі цього документа, адаптованого вже після розвалу Союзу до нових умов, і повинно було визначатися, чого скільки кожна з колишніх радянських республік мала отримати. Ось тут і починаються чудеса, які й стали зрештою причиною таких довгих «розбірок» у розподілі радянського Чорноморського флоту. На переговорах у Москві в 1992 році, де були присутні представники Росії, України, Вірменії, Азербайджану, Грузії, Молдови, Казахстану і Білорусії, з'ясувалося, що Росія згідно з адаптованою угодою повинна отримати 20% від усіх озброєнь, що перебувають у колишній європейській частині СРСР. Москва категорично виступила проти такого її «обділення». Українська сторона запропонувала компромісний варіант: виходити з географічного положення, території, населення кожної сторони. У результаті Росії перепадало 35% озброєнь, а Україні – 16%. Усіх це задовольнило. Поки не дійшло до конкретних переговорів щодо ЧФ. Адже весь склад Чорноморського флоту «вкладався» в 16% від загального обсягу Військово-Морського флоту СРСР (якраз ліміт України). Тобто, за досягнутими заздалегідь у Москві домовленостями, Київ мав повне право повністю забрати всі кораблі та об'єкти інфраструктури в Криму. І тут Київ продемонстрував унікальну здатність «домовлятися», яку показував потім неодноразово.
Атмосфера цих дискусій у Севастополі попервах навряд чи спонукала до цивілізованого діалогу. Ось що розповів про ті події авторові цих рядків генерал Юрій Прокоф’єв, який починав переговори від Міноборони України щодо розподілу інфраструктури флоту:
«Робота в Севастополі тоді, в 1992 році, відбувалася під постійним пресингом, переслідуваннями. За чотири місяці перебування тут на моє життя було скоєно два замахи. Жодної охорони я не мав, хоча мені й пропонували в супровід прапорщика з пістолетом. Жив у Бельбеку – в українському місті Севастополі українському генералові жити було небезпечно. Щодня приїздив до Севастополя різними машинами та маршрутками. І в той час, коли я та генерал Анатолій Лопата (перший начальник Головного, а потім Генерального штабу Збройних сил (України. – Авт.) пересувалися без охорони, адмірала Касатонова (командуючого ЧФ СРСР. – Авт.) завжди супроводжував взвод морської піхоти. Адмірал Касатонов бачив свою «концепцію» розподілу об'єктів. Зрештою, вивчивши ситуацію, я запропонував йому зустрітися за «круглим столом» на севастопольському телебаченні. Я говорив сорок хвилин. На тридцятій хвилині Касатонов, гуркнувши дверима, пішов зі студії. Того ж дня він вилетів із Криму, а наступного ранку президент Єльцин «заднім числом» підписав указ про його відкликання. Моя аргументація з приводу того, що коїться на ЧФ, була підкріплена всіма необхідними документами. Наприклад, у Севастопольському військово-морському училищі, де готували фахівців з обслуговування ядерних реакторів підводних човнів, працював ядерний реактор, що діяв. Довгий час звідти не вивозили ядерних відходів, що було грубим порушенням інструкцій. А в самому приміщенні, де він містився... протікала стеля! Начальник училища бив на сполох і в Москві, і в Києві. Російське Міноборони проігнорувало, а українське виділило 1,5 млн гривень (тоді курс гривні до долара був 1 до 1). Училище їх не отримало. Так само, як і гроші, що їх Київ виділяв на зарплату своїм морякам у Севастополі (тоді українські моряки отримували більше за росіян, але гроші все одно йшли через ЧФ). Ці гроші кудись зникали! Або такий факт. У районі Байдарських воріт був розташований унікальний стратегічний командний пункт ЧФ. Це величезна підземна споруда з потужною інфраструктурою. Ми встановили, що за два місяці перед моїм приїздом цю споруду ЧФ продав приватній фірмі… для вирощування шампіньйонів! Причому за кілька мільйонів доларів, хоча коштувала вона мільярди. Коли я повідомив про все це в прямому телеефірі, Касатонов залишив студію».
А ось свідчення генерала Вадима Гречанінова, на той час – начальника Центру оперативно-стратегічних досліджень Міноборони України, що брав участь у безпосередніх переговорах про долю кораблів ЧФ:
«Під час переговорів відносини сторін симпатіями не вирізнялися. Пам'ятаю черговий раунд переговорів у квітні 1994 року. Нашу делегацію МО України очолював Віталій Радецький, російську – їхній міністр Павло Грачов. Після прильоту росіян домовилися зустрітися в Севастополі о 15.00. Але в призначений час Грачов не з'явився, і переговори перенесли на наступний день на 10.00. Що цікаво: тоді, на третьому році незалежності України, в українському Севастополі місця для нашої делегації (а це менш як 20 осіб) не знайшлося, їздили ночувати за 100 км у Партеніт, у наш військовий санаторій. На наступний ранок Грачов з'явився в зал засідань, і неозброєним оком було видно, що ніч він провів… скажімо так, весело. Ми були шоковані поведінкою російського генерала – він всім «тикав», зокрема нашому міністрові оборони, врешті-решт, панським тоном сказав: «Гаразд, готуйте документи, о 15.00 я їх підпишу». І ось о 15.00 ми сидимо, чекаємо російського міністра. Чекаємо, коли раптом входить російський офіцер і повідомляє, що Павло Грачов… вилетів із Бельбека до Москви. Ось таке було ставлення і така дипломатія…»
Втім, причиною того, що Київ зазнав цілковитої невдачі під час розподілу ЧФ, було зовсім не лише «цікаве» ставлення росіян до українських колег, хоча й це мало серйозне значення. З українського боку причиною вважається відсутність політичної волі Києва у дипломатичних баталіях з приводу долі флоту. Проте менше відомо, що відіграла свою роль і елементарна дурість, або як там її ще назвати. Судіть самі. У 1992 році, коли тільки-но починався розподіл, «царем і богом» у Севастополі був згаданий командуючий ЧФ СРСР адмірал Касатонов. Від нього величезною мірою залежало, яку присягу складатимуть моряки, і які накази виконає флот. Зараз не дискутуватимемо про «комерційні здібності» адмірала, тут мова про велику політику.
Так от, за свідченням тих же українських генералів, Касатонов зі здобуттям Україною незалежності дуже розраховував на посаду заступника міністра оборони України. Більш того – приїздив у Київ, але в нашому Міноборони його просто проігнорували. І він, повештавшись коридорами та приймальнями українського МО і не втрапивши ні до кого з керівництва, повернувся до Криму ні з чим. Сталося це з простої причини. Не лише росіяни вирізнялися «імперськими амбіціями». У той час в українському МО величезну вагу мали вчорашні замполіти, а нині – представники соціально-психологічної служби, що перейнялися «ідеєю національного відродження» і не забули продемонструвати своє «фе» «імперському» адміралові. Адже коли б тоді Касатонову пішли назустріч, можна було б і відвоювати весь ЧФ, як згадані законні 16% України від розподілу всього радянського Військово-Морського флоту. І не було б ні ялтинських маяків, ні «незаконної експлуатації» росіянами об'єктів гідрографії, ні всього того безладу навколо ЧФ взагалі.
ДОВІДКА (дані на кінець 2007 року)
У складі ВМС України перебувають:
1 підводний човен (пр.641 «Запоріжжя», виведений з бойового складу)
1 фрегат (пр.1135.1 «Гетьман Сагайдачний», флагман флоту)
7 корветів (пр.1124М «Луцьк» і «Тернопіль», пр.1124П «Вінниця», пр.1241.1 «Придніпров'я» і «Кременчук», пр.1241.2 «Хмельницький» і «Ужгород»)
1 великий десантний корабель (пр.775 «К. Ольшанський»)
3 десантні кораблі на повітряній подушці (пр.1232.2 «Донецьк», пр.266М «Чернігів» і «Черкаси»)
крім того, 1 базовий і 1 рейдовий тралер, 2 ракетні катери, 5 патрульних катерів, 2 десантні катери.
Допоміжний флот - 37 суден (кораблі розвідки, танкери, буксири, водолазні судна, навчальні, протипожежні, санітарні катери тощо).
Загалом 61 судно (якщо рахувати ПЧ «Запоріжжя»)
У бойовому складі ЧФ Російської Федерації перебувають:
1 ракетний крейсер «Москва»
2 підводні човни
7 великих десантних кораблів
2 великих протичовнових кораблі
7 малих протичовнових кораблів
2 базові тралери
6 малих тралерів
3 сторожових кораблі (один з них зараз на ремонті в Новоросійську)
А також бойові патрульні катери, судна забезпечення.
Загалом 1236 суден (включно з тими, що перебувають на ремонті в Новоросійську)
