Чи врятує приватизація замки України? Ірина Пустинникова, для «Главреда» Якщо незабаром майже безгосподарні, покинуті та напівзруйновані замки не знайдуть своїх господарів, вони зникнуть із туристичної карти України, так і не встигнувши на ній з'явиться.

…Головне – широко і безтурботно посміхатися. Охоронець у камуфляжі підозріло свердлить мене і фотоапарат поглядом, набираючи по мобілці начальника караулу. Для створення образу божевільного, але безпечного туриста ще б солдатську шапку-вушанку на голову і матрьошку в руку – тоді точно пропустять на територію маєтку Даховських (Монастирищенський район Черкащини). Хоча і без матрьошки у мене козир у рукаві: про Леськове і його замок мені розповів голова сусідньої сільради. Саме аргумент: «Так голова ж запрошував!» і відкриє ворота закритого для туристів об'єкту. Я в центрі України, і переді мною справжнісінький замок, але заборонений, а тому й невідомий.

Англійський замок у серці України

Те, що така махина в стилі Тюдоровської готики (Даховські, попри те, що поляки, були ревними англоманами) змогла пережити дві світові війни і революцію, здається дивом. Не меншим, щоправда, за те, що про таку красу не знають мандрівники і турбюро. Ні, звичайно, палац Даховських, побудований у другій половині ХІХ століття, всього лише стилізація під Середньовіччя. Але яка! Олександр Даховський купив маєток у 1801 році. А по-справжньому узялися за нього його син Казимир і внук Тадеуш. Дружина останнього, Марія Володкович-Романовська, успадкувала колекцію античних і ренесансних витворів мистецтва, тож свого часу погляд вражали не лише екстер'єр, але й інтер'єри палацу в Леськовому.

Легенда приписує появу замку банальним заздрощам, які Даховські нібито відчували до сусідів, – Потоцьких із Умані. Та щось у це не віриться. Чи можуть англомани заздрити «грецькій» Софіївці? У Леськовому будується іподром для англійських рисаків, жокеї Даховських привозять з численних турнірів призи, навколо замку розкинувся ландшафтний (англійський!) парк з рукотворним Островом Кохання в центрі ставка, а самі поміщики в селі замість корчми будують… чайну.

Кажуть, саме любов селян до своїх господарів, дивакуватих, але добрих, і врятувала маєток у роки революції. У 1934 році тут влаштували піонерський табір, після війни розмістили санаторій. З 1970-х років у замку, під готичними склепіннями, влаштували склад медикаментів. З 1992-го маєток дістався Маньковській військової частини. Військові тут щось зберігають. Що – краще не знати, якщо хочеться потрапити всередину. З 2007 року замок офіційно передали на баланс сільради, але рішення мало зацікавило військових. Вони й досі тут, а з місцевими властями ведуть тиху, майже партизанську, саботажну війну. Кілька років тому в Леськове приїжджали тележурналісти, зняли дерево, що росте просто в залі замку. Зрештою зчинився страшний скандал – і пресу туди пускати взагалі перестали. І навіть коли в листопаді 2006 року туди приїхав Федір Гонца, людина, що отримала грант Президента на дослідження садиб Черкащини, його разом з директором Монастирищенського краєзнавчого музею охорона не пропустила.

Припустімо, сільрада все-таки виграє в цій сутичці. Що тоді? Замок занедбаний, по одній із веж змією в’ється тріщина, за чутками (які відчайдушно спростовував начальник караулу), обвалилися перекриття поверхів, сильно протікає дах. Сходи, які вели від балюстради замку в парк, поросли зеленню. Природа сильніша за архітектуру. Відобразити панораму палацу, як на старих фотографіях, вже неможливо: замість парку джунглі. Від статуй, що прикрашали доріжки, залишилися розбиті постаменти. Вази з античними мотивами все ще стоять, але їм, схоже, залишилося недовго. Хтось серйозно вірить, що сільрада подужає такий об'єкт?

У Леськове вже років десять тягнуться «на оглядини» навколишні й не дуже грошові мішки: мати таку дачку в мальовничій місцевості, та із ставком, та з хвойним лісом, хотів би кожний. Поки що гості від’їжджали ні з чим. Але це тільки поки що. Ризикну припустити, що незабаром у село вестиме не розбита брущатка, а новенький асфальт, а пройти через кордон з приватних охоронців чиїхось майбутніх приватних володінь не допоможе вже знайомство з головою сільради… Адже найбільше шкода, що альтернатива цьому варіанту – лише смерть замку!

Хто господар старих резиденцій?

Леськовський маєток не потрапив до державного реєстру національної спадщини, але фігурує в обласному. Для закону обидва варіанти однакові: поки що такі об'єкти приватизовувати і купувати не можна. Тому й руйнуються палаци: Потоцьких у Тартакові під Сокалем, Шидловських у Старому Мерчику на Харківщині, Коморовських у Судовій Вишні на Львівщині… Всі – в реєстрах. Всі – в руїнах. А купівля ренесансного замку в Свіржі – вже притча во язицех. Місцеві власті не раз їздили до Києва бити чолом, щоб пам'ятник такого масштабу віддали в приватні руки. Свого добилися. Пам'ятаєте Бетюнський монастир в епопеї про Д’Артаньяна-Боярского? Так от це він, Свірзький замок. І хоч як його нинішній директор, пан Микола, не стверджує, що поняття не має, що буде в старій фортеці за нових господарів, віри йому нема.

Заборона на купівлю пам'ятників архітектури не означає, що маєтків «з історією» на продаж немає. Є. Та тільки вигляд у них іще той… Ось у Новоушицькому районі Хмельницької області, в Хребтіїві, продається садибний будинок Патонів (ХІХ століття), родичів знаменитого академіка. Це вже не палац — це привид палацу, носферату від архітектури якийсь. Ну то й що, що там великі та прохолодні підвали, а внизу мальовнича річка: у колонному залі імпровізований туалет місцевих алкашів, ліпнина із стелі повідлітала, замість каміна – задрипаний остов. Ось і «немає» покупців: дешевше збудувати нові хороми.

Та що палаци ХІХ століття! У державний реєстр не потрапило чимало стародавніх руїн. Де, скажімо, руїни замку в Мурованому в Старосамбірському районі Львівщини? Нехай залишився від фортеці тільки щербатий тризубець однієї зі стін, але ж він перед очима. А для чиновників від архітектури ні його, ні величезних валів навколо й немає, виходить. Замок XVI століття в 1914 році зруйнувала російська артилерія: так наші північні сусіди помстилися резиденції Мнішеків за те, що 26 травня 1604 року, на другий день свого перебування в цих стінах, Дмитро Самозванець ліг на коліна перед чорноокою Мариною Мнішек, благаючи її віддати йому руку і серце. Щоправда, полякам вдалося зберегти дубову, в орнаментах підлогу, по якій повзав перед майбутньою царицею майбутній цар. Її ще в ХІХ столітті перевезли в польські Угерци. Реліквія!

Нам би так про свою спадщину дбати.

Справа Мархоцького живе й перемагає!

То що, просвіту немає? Є. Найсвіжіша історія: у березні 2008 року львівський бізнесмен Ігор Скальський купив кілька колишніх ферм і розвалену школу в Отрокові (Хмельницька область). Незважаючи на вельми солідну вежу «під Середні віки», гроти в парку і тріумфальну арку по дорозі в сусіднє село Притулівку, отроківські пам'ятки в жодних реєстрах не значилися.

Саме в Отрокові була літня, найцікавіша, резиденція великого дивака початку ХІХ століття Ігнація Сцибора-Мархоцького, який встановив у межах Російської імперії свою власну Миньковецьку державу. Її межі оточували прикордонні стовпи, тут у власній друкарні друкували свої гроші і вперше був перекладений польською мовою «Гамлет» Шекспіра. І свята у Сцибора-Мархоцького були свої, оригінальні, з сильним замісом грецької міфології. Скажімо, замість традиційних обжинок відзначався день богині Церери, а пам'ятники ставили Вольтеру, Вільгельму Телю і Телемаку. Від рабства Мархоцький звільнив своїх підданих ще в 1795 році (!), дарував їм самоврядування, встановив суд присяжних.

Ось вона, колиска свободи в Україні! Саме особа пана Ігнація робить непримітні руїни в Отрокові (на території колишнього палацу тримали свиней) привабливими для бізнесмена. В середині серпня Отроків прийме гостей етно-фестивалю. Тут змагатимуться парапланеристи, показуватимуть свої вироби народні майстри, а на мальовничих пагорбах над Ушицею влаштують джампінг. У селі планується відкрити музей архітектурної спадщини України. Музей Мархоцького в столиці його «держави», Миньківцях, вже давно планує влаштувати дунаєвецький краєзнавець Володимир Захарьєв, і чомусь віриться, що його справи зараз підуть активніше.

Тож робимо висновок: порятунок потопаючих за наших реалій - завжди справа рук самих потопаючих. І поки держава лежить собакою на сіні, не підпускаючи до пам'яток приватний капітал, замки і палаци руйнуються, ідуть у небуття. А з ними і величезний пласт української культури та історії.

Фото – Ірини Пустинникової та Ігоря Скальського

Ірина Пустинникаова – краєзнавець, автор сайту «Замки і храми України»