«Вільний Тибет», самодержавіє, народність Денис Горбач, «Главред» Українські прогресивні сили вже майже місяць займаються безкомпромісною боротьбою за світле майбутнє Тибету, якому перекриває кисень китайська «кривава гебня».

Тобто, ця свята боротьба триває вже багато років – з тих самих пір, як моду на неї в нас перейняли від західних товаришів, творчо поєднавши її з Реріхом, Блаватською, «західним буддизмом» та іншими проявами пострадянської духовності. Між тим, слід було би спочатку відповісти собі на питання, хто, навіщо і як саме повинен «Free Tibet»?

Не секрет, що як у нас, так і в західних країнах «тибетським питанням» переймаються насамперед з культурно-релігійних міркувань. Молоді «буддисти» (їх погляди мають надзвичайно мало спільного зі світоглядом монгольського арата чи сингальського ченця) скандують «ом-мані-падме-хум» і «фрі-тібет», шанують Далай-ламу і зневажають китайців, які «вдерлися» колись на територію вільного Тибету та зруйнували храми. Місцеві монахи мирно будували ступи та пагоди й змітали з-під своїх ніг комах, доки зі сходу не налетіла зловісна комуно-більшовицька орда. Цитуючи білогвардійську пісню, «честь опозорена, храм осквернили», Далай-ламу вигнали, а незаконна окупація триває вже півстоліття – так приблизно в нас уявляють новітню історію цього регіону. Ігноруючи повністю аргументи релігійного характеру (при всій повазі до свободи совісті, релігії не місце в політиці), розглянемо «історичну» та «юридичну» аргументацію прибічників незалежного Тибету.

Духовність з нагайкою

Всупереч поширеним уявленням, Тибет не можна вважати суверенною державою, яку незаконно окупувала сусідня (як, наприклад, Франція, захоплена в 1940 році Німеччиною).  З ХІІІ століття він перебував у складі Китайської імперії; тобто, є всі підстави вважати, що десь так у ХІХ ст. «окупація» вже не дуже сильно шокувала рядових тибетців. Під час «Великої гри» ця провінція відігравала важливу роль в британсько-російських імперіалістичних змаганнях за контроль над регіоном. І британці, і росіяни мали свої плани на Тибет, центральна китайська влада слабшала, а націоналістичні настрої росли. Коли імператорська влада впала й Китай було проголошено республікою, Тибет і Монголія проголосили власну незалежність – приблизно так само в 1917 році на шматки розпадалась і Російська імперія. Британці запропонували розділити Тибет на Зовнішній (широку автономію під китайським протекторатом) і Внутрішній (самоврядний лише в релігійних питаннях). Китайці угоду не підписали, не погодившись із проведеними кордонами, а згодом їм стало зовсім не до того: вони були зайняті громадянською війною та опором японським загарбникам.

Користуючись нагодою, тибетські лами встановили фактично незалежну від китайців, зате маріонеткову щодо британців теократичну диктатуру. З напівголодних селян здирали 1892 податки: на весілля й на народження дитини, на спів і на танці, на право дзвонити в дзвоник і бити в барабани, на право спати на землі. Був і податок на вуха – з нього фінансували армію. Ті, хто втратив вухо в бою, платили вдвічі менше, щасливчики без вух від податку звільнялись. Колодки, тортури, осліплення, публічне шмагання, смертна кара були гідним фоном для вражаючого жебрацтва, забитості й забобонів темного селянства.

Чиновники, аристократи й вище духовенство складали 5% населення, але володіли всією орною землею, пасовиськами, лісами, горами, ріками та значною частиною худоби. Більше 90% населення були кріпаками або рабами. До 80% всіх робіт селянина займала безкоштовна праця на феодала. Щоб не померти з голоду, селяни брали зерно або гроші в кредит під грабіжницькі проценти (наприклад, монастирі давали гроші під 30%). Заборгованість передавалася в спадщину, іноді доводилось розплачуватися дітьми.

Кримінальне законодавство в цій райській країні виходило з поділу населення на три категорії й 9 розрядів: наприклад, за вбивство сина вана, живого будди або іншого представника вищої верстви потрібно було виплатити штраф золотом на вагу трупа вбитого. А штрафу за вбивство жінки чи ремісника не вистачало для купівлі солом’яної мотузки. За будь-який протест (подання петиції чи відмова виплачувати ренту) людину страчували, його майно конфіскували, а дружину віддавали в рабство – не дуже сприятливі умови для сучасних активістів. В цілому, було все те, що ви читали про царську Росію в радянських підручниках, тільки ще гірше.

Перемігши Гоміндан і японців, китайські комуністи згадали про Тибет. Особливого опору з боку обідраної тибетської армії вони не відчули (мабуть, недостатньо було вух у тибетського народу, в НАТО вони вступити не здогадались, а британці були тоді зайняті іншими справами). Злочинні китайці провели обурливі заходи: земельну реформу, скасування рабства та кріпацтва, побудову доріг. Традиційну аристократію й чиновників не чіпали й навіть субсидували з Пекіна. Відносно вільно діяв «незалежницький» рух опору, якому допомагало ЦРУ. Та коли їхній масовий виступ наприкінці 1950-х було придушено, Далай-ламу довелось евакуювати в Індію, а бійці сховались у Непалі. Пара тисяч повстанців, пройшовши тренування в штаті Колорадо, продовжували робити вилазки з території маріонеткового «королівства Мустанг», доки в 1969 році США не припинили фінансувати цю героїчну боротьбу.

Лише після втечі Далай-лами Пекін реформував адміністративну систему в Тибеті, позбавив монастирі власності й відокремив від них школу. Під час Культурної революції монастирям у Тибеті, як і в усьому Китаї, «дісталось» по повній програмі. Втім, «маленький ковбой» Ден Сяопін повернув тибетцям більшість релігійних свобод – за умови, що монахи зберігають політичну лояльність КНР і засуджують діяльність Далай-лами.

Чужі тут не ходять

Здається, очевидно, що якби хоч якась частина поборників відновлення незалежності «окупованого» Тибету звернулась до історії, а не до фільму «7 років у Тибеті» і імпортованого глянцевого буддизму, ентузіазму в них залишилось би істотно менше. Та залишаться ті, хто засудить мракобісся міжвоєнного Тибету, але домагатиметься реалізації права націй на самовизначення – тобто, побудови суверенної ліберально-демократичної тибетської республіки, яка поважатиме права і свободи всіх громадян, незалежно від віросповідання та національної належності.

Приклад реалізації такого підходу ми побачили два місяці тому на іншому боці Євразії. Формально в Косові так усе й відбулося: нація «самовизначилась», сербів пообіцяла не ображати, вибори провести. Що трапилось на практиці – всі ми знаємо. Злиденна територія, яка виживає за рахунок іноземної допомоги та тіньової економіки (в тому числі наркотрафіку), стала протекторатом супердержави у недружньому оточенні, інструментом чужої геополітичної гри.

Найгірше – що ці події реабілітують сам інститут держави, який розгубив сьогодні своє смислове наповнення. Незалежне Косово, незалежний Тибет повертають державі домодерний етнічний смисл: відтепер це не просто застарілий репресивний апарат з ліберально-буржуазною ідеологією, а «держава албанців», «держава сербів», «держава тибетців», «держава китайців». Риторика прав людини й культурних прав, завдяки якій подібні утворення стають можливими, не має місця в логіці їхнього подальшого функціонування. Незадоволені – їдьте в свою Сербію/Росію/Китай! А ми – «на нашій, Богом даній землі»...

Зазвичай, більшість етнокультурних потреб можуть і повинні бути реалізовані в рамках старої державної структури. В умовах панування ліберально-демократичної ідеології «національно-визвольні змагання» просто втрачають сенс, і рішення про надання державності якомусь етносу може прийматися хіба що в екстреній ситуації, після того, як вичерпано всі інші варіанти. Скажімо, створення окремої палестинської держави може бути найкращим з усіх можливих нині розв’язань близькосхідного конфлікту: коли палестинським арабам загрожує геноцид, на це можна й потрібно піти. Створення Боснії і Герцеговини також було адекватною відповіддю на вже створену кризу.

Але коли Далай-лама скаржиться на «культурний геноцид», чи не доцільніше буде боротися за реалізацію культурних потреб у Китаї, не лише для тибетців, а й для всіх 56 національностей? Коли ми визнаємо право тибетців чи чеченців на сепаратизм, посилаючись на недемократичність режимів у КНР та Росії, ми дискримінуємо «благонамірених» китайців і росіян – виходить, їм немає куди діватися від «своєї», «етнічної» диктатури?

Мабуть, ще не всі забули, з чого почалась цьогорічна «боротьба за права тибетців»: у Лхасі демонстранти почали громити магазини, що належать етнічним китайцям-хань і бити самих китайців – незаможних переселенців, менш за все винних у бідах тибетського народу. Коли українські активісти вимагають від китайської влади «припинення насильства в Тибеті», китайці можуть лише приєднатися до цих закликів.

Проти Молоха і Мамони

Говорячи про Тибет, китайське керівництво хвалиться економічними успіхами. Справді, назвати цю провінцію колонією язик не повернеться: протягом півстоліття в холодній і голодній малозаселеній країні, ізольованій в горах, підпорядкованій зграйці служителів культу, побудували інфраструктуру, об’єкти промисловості, ліквідували за рахунок внутрішньої міграції брак робочої сили, налагодили потік туристів, який приносить значні прибутки. Заради туристів відродили буддистські храми, перетворивши їх на релігійні диснейленди на кшталт Києво-Печерської лаври. Відроджена мода на тибетський буддизм навіть породила вже контркультуру серед інших китайців. У Лхасі з’явилися будинки зі скла та бетону, а в тибетських горах видобувають вугілля та уран. Логіка капіталістичного розвитку витіснила логіку феодалізму. Добре це чи погано? Правовірний марксист назве це прогресом; деякі анархісти, натомість, демонізують капіталізм, вважаючи його гіршим за всі попередні устрої.

Багато які активісти «тибетського» руху виходять саме з таких міркувань: їм не подобається залізниця, яку побудували для заповнення відсталого Тибету трудовими мігрантами-китайцями, не подобаються всі прояви модернізації цієї провінції та їх наслідки (посилена експлуатація, екологічна криза, розмивання тієї ж культурної ідентичності тощо).

Складно щось відповісти на ці закиди, складно знайти конструктивну альтернативу цим процесам, не виходячи за рамки капіталістичного ладу. (Тому, до речі, більшість прихильників «вільного Тибету» з законсервованим культурним обличчям, будучи щирими лібералами за переконаннями, об’єктивно виступають за відродження феодальної дикості. Інший варіант – банальний фашизм, до якого дуже легко і часто скочуються «анархо-примітивісти», екологісти та інші консерватори.)

Між іншим, аналіз соціально-економічного розвитку КНР говорить, що якщо ця країна й розвалиться найближчим часом, то зовсім за іншими лініями. Ключовим буде не етнічний сепаратизм тибетців, уйгурів чи монголів, а нерівномірність економічного розвитку багатого Сходу і бідних «континентальних» провінцій. 400 мільйонів жителів приморських регіонів цілком готові «самостійно розвиватися».

Можна лише нагадати, що однозначно негативні процеси культурного, соціального та екологічного руйнування як наслідки капіталістичної модернізації не зводяться до одного Тибету. І, наприклад, пострадянським лівим значно доцільніше було би вболівати за долю народності водь, яку знищують побудовою величезного Усть-Лужського порту; за евенків, які перестануть існувати після побудови ГЕС на Нижній Тунгусці; за природу та населення гирла Дунаю, де в заповіднику будують судноплавний канал; за караїмів і кримчаків, яких залишились лічені десятки; за грецьку, вірменську та інші общини в Україні. Протистояти експансії капіталістичної раціональності можна й треба там, де це має практичний смисл: у себе вдома. Вкладати ресурси треба туди, де вони принесуть віддачу (пікетування проти того ж каналу або Ташлицької ГАЕС, яка зруйнує природу Південного Бугу), а не в порожні «акції солідарності» за незрозумілий Тибет.

Якщо все ж хочеться глобального масштабу, то й тут можна знайти більш благородні об’єкти устремлінь. Ті ж таки протести проти Пекінської Олімпіади можна мотивувати порушеннями прав людини та свободи слова (в усій цій країні, не в одному тільки Тибеті). Можна (і потрібно) протестувати проти самого олімпійського руху, який став концентрованим проявом капіталістичної раціональності, руйнівної логіки прогресу та фінансової наживи. В 2006 році саме цими міркуваннями керувались італійці, протестуючи проти проведення Олімпіади в Турині; схожі мотиви озвучують ті, хто вже зараз виступає проти перетворення Сочі на олімпійський диснейленд. Тверезо осмислювати кожну власну соціальну дію – краще, ніж бездумно вестися на медіавіруси на кшталт тибетського.