Атена Пашко: «Родина хоче, аби на державному рівні було сказано, що це було вбивство Чорновола» Тетяна Катриченко, «Главред» Вже дев’ять років вона не може змиритися, що її чоловік загинув у звичайній автокатастрофі. Вона переконана – 25 березня 1999 року було заздалегідь сплановане, добре продумане вбивство, замовників якого будуть шукати довго, але обов’язково знайдуть…

…Зустрілися ми з Атеною Василівною Пашко, дружиною українського політика, журналіста, публіциста В’ячеслава Чорновола у невеличкій кімнаті у приміщенні Народного руху України. Саме тут знаходиться Міжнародний благодійний фонд імені видатного громадського діяча, куди пані Атена приходить на роботу кілька разів на тиждень.

«Можливо, нині час матеріального збагачення, час зради та наживи»

«Коли не стало В’ячеслава Максимовича прийшла така думка – створити фонд, – починає тихо говорити пані Атена. – У цьому приміщенні був Народний Рух, В’ячеслав Максимович мав тут свій кабінет, який тепер перетворено на музей. Після його смерті я звернулася до Руху і до Олександра Омельченка, котрий тоді був мером Києва, і вони надали мені цю кімнату для фонду. Тож з того часу ми мали можливість видавати його праці. Він колись сам запланував десять томів. Ми так і робимо. Але все вдається з великими труднощами, бо немає ніякої допомоги, а перше за все матеріальної.

Проте як би там не було, до першого тому увійшли літературознавчі праці В’ячеслава Максимовича – роботи з його архіву, які раніше не друкувалися (про Тараса Шевченка, Бориса Грінченка, Володимира Самійленка, Павла Грабовського). Другий том містить праці «Правосуддя чи рецидиви терору?» та «Лихо з розуму («Портрети дванадцяти злочинців»)», які Чорновіл написав на захист української інтелігенції, заарештованої радянською владою у 1965 році. Третій том – шість випусків позацензурного журналу «Український вісник», який редагував Чорновіл з кінця 1969 року. «Український вісник», зрозуміло, видавався нелегально, і за нього було засуджено Чорновола з іншими товаришами 12 січня 1972 року. Не дивлячись на страшенну конспірацію – тоді про «Вісник» знали дуже мало людей, В’ячеслава заарештували. Том четвертий – листи. Все, що збереглося з початку 60-х років. «Листи з неволі» впорядкував він, а «До рідних» та «До друзів і знайомих» - редколегія. П’ятий том – публіцистика періоду перебування у таборах. Вони засвідчують, що Чорновіл не просто сидів у тюрмі, а боровся, творив, страждав, голодував, вмирав і протестував... В одній книжці його так і назвали «зековський генерал»… Наразі робота у фонді продовжується.

Мабуть, у четвертому томі багато листів до вас?

Колись я мала всі листи. Зі заслання він мав право писати тільки два на місяць. Він старався писати один лист до мене, інший – до батьків. Але так сталося, що дуже багато листів пропало. І це була для мене величезна трагедія. Я віддала їх на перерахування до знайомих, а вони чи самі віддали комусь, чи побоялися тримати у себе... Розумієте, але і не віддавати я їх не могла – були постійно обшуки...

На які ж гроші сьогодні існує фонд?

Коли ми створили фонд по всім правилам, почали шукати гроші. З самого початку через видавництво «Смолоскип» і його редактора Осипа Зінкевича я звернулася до українства Америки. Написала листи. В 2001 році координаційний комітет допомоги Україні погодився на моє прохання допомогти у зборі коштів на фундаментальне видання наукової і політичної спадщини В’ячеслава Чорновола. Вони створили у себе такий банк, куди збирали кошти, які потім пересилали у «Смолоскип». Ці гроші нам давали окремі люди – хто по п’ятдесят, хто по сто доларів. І ми потім мали той список і всім дякували і надсилали видану книжку. Таким чином ми видали перший том. Один том, по-моєму третій, ми видали за кошти держави. Тоді нам допоміг Іван Чиж. Потім ми ще неодноразово зверталися до державних установ, але більше нічого так і не отримали, та якось справлялися і без того. Але фактично сьогодні Фонд безгрішний. Допомагали Народний Рух, українці Америки.

А що ж українці в Україні?

Ми зверталися до багатьох, але марно. Мають бути меценати. Та, напевне, їх час не прийшов. Говорять, же в Америці, коли тільки з’являлися бізнесмени, меценатів не було. Спочатку вони склали свої капітали, а вже потім – ставали меценатами. А у нас в історії були ж Симиренки. Сьогодні я не знаю, до кого звернутися... У нас взагалі просто так ніхто грошей не дає.

Скільки ж коштує видання одного тому?

Коли ми починали видавати книжки, то перший том накладом три тисячі екземплярів коштував вісім тисяч доларів. Зараз Фонду Чорновола потрібно двадцять тисяч доларів. Для нас це великі гроші!

Не буває, що хтось приходить до фонду і просто дає гроші?

Буває, але це мізер. Ми ж мали придбати ксерокс, постійно купувати папір.

А ще чим займається фонд зараз?

Ми роздаємо надруковані книжки у бібліотеки, школи. Є ж школи імені В’ячеслава Максимовича. А потім лишаємося без нічого. Іноді, дуже рідко, учням шкіл імені Чорновола даємо стипендії, але вони дуже маленькі. Буває, до фонду пишуть, дзвонять, говорять, що у когось хвора дитина або ще щось, просять допомогти. Ми і тут стараємося, але не всі розуміють, що ми видаємо книжки.

На нещодавньому Всеукраїнському форумі інтелігенції зі сцени оперного театру Президент Віктор Ющенко згадав слова Чорновола...

Так, я дуже була приємно вражена. Згадалося, як був у житті В’ячеслава Максимовича такий період, коли на президентських виборах від дістав дуже великий відсоток підтримки. Але тоді не склалося. Хоча й вибори у той час проходили інакше (сміється). Тоді Чорновіл сказав: «Україна починається з тебе». Це ж повторив Віктор Андрійович.

Подивіться тільки, які у нього крилаті вирази: «Дай Боже, нам любити Україну понад усе сьогодні, маючи, щоб не прийшлось гірко любити, втративши» або «Треба мати на українській землі державу українського народу». І ще: «Нам потрібні сьогодні реформи, а не революції, сила закону, а не закон сили, добробут народу, а не всенародні злидні, суспільна злагода, а не ворожнеча, демократія, а не диктатура».

А вам не здається, що зі сцені високі слова згадувати можна, а надалі виконувати обіцянку про розкриття справи Чорновола важко? Наскільки я розумію, всі звернення до нашого Президента про те, щоб хоч якось просувалося розслідування трагічної загибелі, поки марні?

І не тільки до діючого Президента, а і до його попередника. Але Віктор Андрійович поки не розкрив справу свого отруєння. Ось я і не знаю, чому справа Чорновола не просувається. Ми звертаємося постійно, часто та наполегливо. На жаль, поки що ніяка резонансна справа в Україні не розкрита. Але, що то було вбивство, я особисто зовсім не сумніваюся. Ситуація тоді була складна, напружена. Можливо, хтось цим і скористався. Все було дивно: поїздка, розворот КАМАЗу... Отже, нам потрібні конкретні висновки, і конкретні винуватці.

Якось пан Микола Степаненко, голова комісії Народного руху України з розслідування загибелі В’ячеслава Чорновола, сказав, можливо, ще не час...

Так... я ж говорю, чомусь не розкриваються ці справи. Наприклад, справа заступника В’ячеслава Максимовича. Я ж можу сказати, що Чорновіл був дуже талановитою людиною, обраний Богом. Він сьогодні міг бути науковцем (ґрунтовно досліджував Грінченка), відомим поетом (писав дуже гарні вірші)... Але він вибрав правду і чесність. Мав тюрми, голодовки, знущання. Він ніколи не думав про якісь державні підвищення, а лише про Україну. Це була геніальна людина, розумна, віддана.

І у наш час таких людей дуже мало.

Мало.

Чому?

Не знаю. Я теж сама собі задаю такі питання. Пояснюють нам по-всякому. Можливо, нині час якогось матеріального збагачення, час зради та наживи. До того ж Україна дуже довгий час не мала своєї держави, українців дуже довго не виховували у дусі патріотизму. На нашому шляху були страшні випробування: голодомор, арешти, тюрми, переслідування, колгоспи. На щастя, ці часи минули. І, можливо, через те українці такі.

Чи не думаєте ви, що якщо моє покоління, кому зараз 25-30 років, перенести в ті часи, все одно таких як Чорновіл було б дуже і дуже мало?

Ви б були інші. Ваше покоління може висловитися. Можна зараз навіть говорити російською, а бути українцем. Тоді багато хто мовчав. А В’ячеслав Максимович ще у молодшому віці вже почав думати про незалежну Україну. Вже почав сміливо висловлювати свої думки, виступав прилюдно. Але він завжди намагався користуватися Конституцією, законами. Тоді було написано одне, а творилося – зовсім інше. Хоча була Конституція, можна було робити так, що вона не правильно використовувалася, а він так не робив. І вже цим викликав на себе підозріння.

А що ж Чорновола підштовхнуло до боротьби?

Не знаю, чого він став таким. Мабуть, народився. Він був розумний, багато читав, багато знав, аналізував. Колись нас усіх називали «виводком Антоненко-Давидовича». В’ячеслав Максимович мав добитися високої кар’єри. Він від природи постійно шукав правду. Говорив, то не чесно, то не так, там написано так, а насправді інакше. І в результаті він виграв, тому що правда перемогла.

Як ви думаєте, якими очима він би подивився на день сьогоднішній?

Сьогодні - це вже політика (сказала Атена Василівна зовсім тихо). Певно, вірив, що все буде гаразд. І я вірю! Колись, коли хтось показував тризуб дітям - заслонялися, нахилялися, писали його у хаті при закритих вікнах. І якщо хтось дізнавався, що в сім’ї були українські патріоти, в хаті з’являлися скрізь підслушки. А тепер часи змінилися – ховатися не треба, прапор маємо, тризуб маємо. Мені ж колись здавалося, що до цього ще дуже довго та ні. Важливо, коли люди міняють свою ментальність, своє відношення до чогось... Але це вже питання до В’ячеслава Максимовича, він би вам відповів, бо то був політик від Бога.

Вам не страшно було жити у тій країні?

Страшно. Але ми інакше жити не могли. Були підсушки, підглядання, машини весь час стояли біля дому. Коли В’ячеслав Максимович повернувся з заслання, то за всіма нами весь час стежили. І якщо хтось приїздив з закордону – журналісти чи якісь знайомі, все всі знали. Пам’ятаю, до нас якось приїхала знайома молода дівчина з Німеччини. Я їй подарувала звичайну гітару. То коли вона виїжджала додому, то ту гітару всю розбили, бо дивилися, що там всередині. Весь час щось шукали. Жахливі часи були. Але добре, що сьогодні цим хтось цікавиться. Ми завжди маємо надіятися. Тож особисто я маю оптимістичну думку. Кращі часи прийдуть. Вони мусять прийти. Подивіться, як це було в інших країнах. Ми же довгий час не були державою, весь час виникали якісь політичні суперечки. І може, це наша трагедія.

Може, трагедія у тому, що ми по самі вуха у тій політиці?

Головне, що народ може і вміє висловитися. А радянська система – то була страшна система. Але мені тяжко говорити про це – я не політолог, я вважаю себе поетом.

«Добре, що я мала право мовчати, а не писати вірші про Сталіна»

Вам ніколи не хотілося виїхати з України?

Нам? Ні! В’ячеслав сказав, щоб усім оголосили, щоб нам таке навіть і не пропонувати. Він хотів жити тільки в Україні. Хоча колись була дуже складна ситуація. Колись по селах люди не мали паспортів, ні права на виїзд... Це була одна велика зона. І я думаю, сьогодні на такому зруйнованому полі якось важко дуже швидко виростити щось добре. Та хай там як, але треба пам’ятати: «Україна починається з себе». Повторю: сьогоднішня ситуація може когось і розчарувати, але не мене. Не може не хотітися щось робити для України. Ось був Майдан – поклик душі, тоді діялось щось надзвичайне. У моїй останній книжці «Лезо моєї стежки» є такий вірш – «Майдан кличе» (Пані Атена перебирає тоненькі книжки):

… І я біжу, як дівча,

Бо сповнюються мрії –

Я повна нового життя,

Як жінка, що при надії,

Бо родиться світ новий

І я за нього в одвіті,

Це повеління святе

У Божому заповіті.

І на сторожі стою

Жовтогарячого дива,

Що спрагу гасить мою,

Як чиста весняна злива.

Було ж таке, правда. Тоді ж чомусь люди повірили? І у мене народився такий вірш. Правда, я зараз дуже рідко пишу.

Я народилася в сім’ї учителів. У ті часи у совєтської влади був такий стиль роботи: учителі мали йти під церкви, шукати дітей, котрі ходять туди, доносити на них, шукати донощиків. Тоді треба було писати тільки про Сталіна. І знаходилися такі люди! Мої батьки не ходили, а молодші учителі мусили це робити. А я все таке бачила, це було якось дико. Я не розуміла, як гарний поет може писати добрі вірші, а потім раптом починати писати про партію. І все заради того, аби отримати добру вищу освіту. Я так не змогла і нею пожертвувала, пішла на технічний факультет. Тепер сама дивуюсь, що у дитини була така постанова. Я не любила математики, я читала книжки, писала... Але я не хотіла ставати вчителем і робити усе те. Я була сповнена тим, що Україна має бути Україною. Знала, який у нас розумний народ, які багаті княжі землі... Про все це я читала – у мого батька була велика бібліотека, яку він, звичайно, ретельно ховав. Тож я не пішла на філологічний факультет університету, це була для мене велика трагедія. Потім зрозуміла, що багато чого у житті людини залежить від неї самої. Отже, я пішла своїм шляхом. Але були ще інші поети – вони «любили» Сталіна, говорили, що голодомору не було. Я ж не могла говорити одне, а робити – інше. Добре, що мала право мовчати, а не писати вірші про Сталіна.

Спочатку мої вірші були про боротьбу, про повстанців. Були такі поезії, якими була пронизана вся та атмосфера, у якій я тоді жила. Але багато з них знищили при обшуках.

Хто перший оцінив вірші?

Не пам’ятаю... Тато читав... Пізніше В’ячеслав Максимович оцінив їх високо. Потім мої книжки виходили і в Америці (пані Атена розкриває одну з них і показує чорно-білі фото: «Алла Горська – видатна художниця, відомий діяч правозахисного руху 60-х років, це сестра В’ячеслава - Валентина, це моя дочка, це батьки, це я у Львові... це Надія Світлична, Михайлина Коцюбинська…» Потім знову читає вірші, що були написані до дня перепоховання Василя Стуса, у день Чорнобильської катастрофи).

Окрім написання віршів, ви ще створили Союз Українок...

Я створила Союз українок, бо хотіла щось робити. Взагалі, ця організація була створена давно ще в 30-х роках минулого століття. Це була просвітницька жіноча організація. Ми же створювали цю організацію тоді, коли ще не було незалежної України. Незалежну Україну ми зустріли на своєму з’їзді в Чернівцях. Пам’ятаю, як ми йшли по вулицях і співали, а потом стали біля пам’ятника Шевченку і завели гімн. До того ж такого співати не можна було. Говорили всім, що зніміть шапки, станьте і співайте – це ж наш гімн. Я рада, що мені все-таки вдалося створити таку організацію. Спочатку було декілька жінок, потім більше, і в кожній області були Союзи. Я активно їздила в регіони, і після нас почали з’являтися різні жіночі організації.

А чому ви пішли з Союзу?

В організації є статут. Голова обирається на два роки. Мене ж декілька разів переобирали – я очолювала Союз Українок десять років, це забирало багато праці, сил, часу. Тоді майже зовсім не писала вірші. Але відчувався такий підйом! Особливо на початку було відчуття свята, традицій. Ми мали зв’язок з Америкою, з іншими країнами, багато добрих справ робилося. Через наш Союз лікарні отримували обладнання. Зараз жіночі організації якось притихли, бо ситуація для них трохи безнадійна.

«В’ячеслав Максимович – людина мого життя»

Чи колись відчували, що зустрінете таку сильну особистість як В’ячеслав Максимович?

Не знаю, чи відчувала я, але зустріла. Я до того про нього багато чула, читала його праці. І він помітив мене, а я його. І за ним я пішла би всюди!

Яке враження він справив, коли ви його побачили вперше?

Розумний, цікавий, наполегливий, незламний, чесний і дуже сонячний! Коли він усміхався, у нього все обличчя усміхалося. Це була людина мого життя.

Але ж на час зустрічі у обох були родини...

Так стається у людей. Буває…

Ви були знайомі з його дружиною?

Так. Точніше зналися. Тарас, син В’ячеслава, потім до нас приходив. Але про це говорити не дуже хочеться. Пам’ятаєте, як Маруся Чурай Ліни Костенко говорила: «Дiвчаточка, дiвчатонька, дiвчата! Цю не спiвайте, я iще жива».

Мені говорили, що на засланні ви часто розмовляючи про буденне, переписувалися на невеличких папірцях, які потім спалювали.

Було й таке…Спалиш папірець, і доказів як і не було. До того ж на засланні він офіційно жив без нагляду міліції. Інша справа – таємний нагляд. Я знала, що у всіх кімнатах були прослушки, і ніхто не знав, де вони, хоча деякі знаходили. Всі знали, як чоловік спить з жінкою, що робить, що говорить, хто приїздить. І телефони слухалися. У нас взагалі дома він був відключений. А коли Чорновіл вийшов з тюрми, то будинок, у якому ми жили, був оточений машинами. Тож коли нам треба було щось важливе сказати – ми писали і спалювали папірці. Вам, напевно, важко зрозуміти всі ці речі. При обшуках у нас забирали все, що їм не подобалося

Багато разів були обшуки?

Коли були арешти, були й три обшуки. Але ми знаходили можливість все сховати.

Але були й такі речі, які він постійно тримав в голові, і записувати їх не треба було?

Він всього багато тримав в голові. Але з іншого боку – він мусив писати. Стільки запам’ятати нереально. Він писав підпільно, щоб ніхто не бачив. А якщо побачить – палив, аби не забрали. Потім це все передавали аж до Америки. До арештів писав від руки, а потім все це друкувалося на машинці.

Друкарську машинку теж ховав? Якщо будь-кому можна було її тримати, то проти нього це був компромат.

Він ховав її у інших людей. Часто не сам друкував. Машинка переносилася від одних людей до других, треті – друкували. Іноді люди навіть не здогадувалися, що вони допомагали і кому. Якось був обшук у однієї жінки, яка тільки народила дитинку, то жінка кинула друкарську машинку у брудні пелюшки, і її ніхто не побачив. То все свідомі люди були. Передавали і записки – скручували папірці папіросками і так передавали один одному.

В’ячеслав Максимович багато працював?

Так. Наприклад, він завжди писав редакторську колонку в газеті «Час». Він ніколи не мав часу довго писати ці колонки. Завжди їздив до людей, тому часто вставав о п’ятій ранку і до восьмої в нього вже була написана колонка. Я лише ранком вставала і тихо підсувала йому каву. Це була надзвичайно талановита людина. І я так говорю, не тому, що він мій чоловік, а тому що він Чорновіл. І він ще багато міг би зробити для України. Люди до нього йшли. Люди йому вірили. А тепер його нема.

Найстрашніше за все, що я це бачила. Мені показали мертвого В’ячеслава. Розбитого. І до тепер це сниться ночами. Я якось знала, що таке може бути. Бо була тоді така ситуація страшна. Я йому говорила: «Аби тобі нічого не сталося, щоб тебе не знайшли десь...» «Не посміють», – відповів він. Але був час, коли деякі люди не хотіли аби Чорновіл був головою Руху. Якось він прийшов на роботу, а його не пустили до кабінету. З того Руху з ним пішла найбільша частина. Пізніше вони знайшли офіс на вулиці Інститутській. Потім і туди прийшли ті, хто його до того виганяв. І зокрема Володимир Черняк, який говорив: «Якщо Чорновіл є прапором, то переступімо прапор і йдімо далі». Але я хочу сказати, що хто переступить прапор, йому далі дороги нема…

Після вбивства нас з Тарасом пустили до нього. Можна було відмовитися, але я не могла інакше. Розбита машина... Це було жахливо! Потім мені віддали його одяг з кров’ю та піском. Я хотіла відіпрати, але так легко, щоб видно було. Проте, коли я його поклала у ванну і занурила у воду руки аби прати, то вся вода стала червоною і також руки по лікті.

Пізніше на місці страшної аварії ми з Тарасом та сестрою Валентиною засівали поле пшеницею, котра була у тому КАМАЗі, об який вдарилася машина В’ячеслава Максимовича. Ми по зерну збирали її. А коли виросли колосочки, ми їх зібрали і розвезли всій по Україні.

Родина хоче, аби на державному рівні було сказано, що це було вбивство, а замовники були б покарані. І я знаю, відчуваю, що його вбили. Мученик він, страдник за ідею, переконання.