За усиновлення – 12,5 тисячі гривень Тетяна Катриченко, «Главред» Нинішній 2008 рік указом Президента оголошено Роком усиновлення і розвитку сімейних форм виховання. Це означає, що на державному рівні було заявлено, що наша країна зацікавлена в тому, щоб громадяни України усиновлювали дітей.

Імовірно, відтоді політика з усиновлення, направлення сиріт у прийомні сім'ї, дитячі будинки сімейного типу в державі мала б дуже змінитися. Принаймні останні соціологічні дослідження свідчать, що 19% сімей готові розглядати питання про усиновлення, а 21% припускають, що можуть узяти в свою сім'ю дитину під опіку. Але треба розуміти, що ця майже кожна п'ята сім'я в Україні орієнтована не просто на усиновлення, а на усиновлення маленьких і здорових дітей. А це свідчить про те, що насправді в свідомості людей досі безліч стереотипів. Українці поки що не готові просто допомагати 30 тисячам дітей-сиріт (за даними Державного департаменту з усиновлення та захисту прав дітей), які мають на те юридичні права.

І далеко не багатьом таланить так, як маленькому Руслану, якого усиновила молода українська сім'я.

«…Привіт Руслане! Ну, давай одягатися і підемо додому, – сказала кілька років тому мама Таня, приїхавши за малюком у лікарню. – Дивися, який я тобі одяг гарний принесла! Ой, яке пальтечко, м'якенька шапочка, тепленькі штанці – не буде холодно. Ну ж бо, одягайся! Ну от, добре. Тепер поїдемо додому. Ой, ти чого плачеш? Як не хочеш додому? А де ж ти хочеш бути? Ну, в лікарні ж дітки не живуть. Адже ти додому хотів, тебе там всі вже заждалися – бабуся, дідусь, тітка Катя і маленький Сашко. І я без тебе там нудьгуватиму! Що ж робити, коли гірко плаче маленький чоловічок, який боїться змін у своєму житті...»

В полоні таємниць і стереотипів

В Україні поширена думка, що коли вже усиновляти дитину, то тільки маленьку, майже новонароджену. І це при тому, що Сімейним кодексом заборонено усиновлення дітей до двомісячного віку, а статистика говорить, що з тих 30 тисяч дітей, що підлягають усиновленню, 60% - старші за десять років, і лише 5% - віком до п'яти.

Фахівці департаменту з усиновлення малюють дві можливі схеми усиновлення. Згідно з першою, сім'я орієнтована на маленьку дитину. Такі громадяни України, як правило, приймають рішення про усиновлення, не бачачи малюка. За другою схемою, батьки зустрічаються з дитиною в різних ситуаціях (притулках, лікарнях) і після не можуть відмовитися від бажання її усиновити. Виходить, у першому випадку люди, як правило, хочуть вирішити свої власні проблеми через усиновлення – «бути такими батьками, як усі», а в другому – вони приймають рішення допомогти конкретному малюкові.

Але якщо усиновляти доросліших дітей, розкривається таємниця усиновлення, яку у нас поки що ніхто не відміняв (вона визначається статтями 228-331 Сімейного кодексу і статтею 168 Кримінального кодексу). У рагсі досі за бажанням батьків змінюють дитині ім'я, прізвище і по батькові, місце і навіть день народження (в межах шести місяців). Але, як показує практика, часто знаходяться якісь «доброзичливці», які «розплющують очі» на походження дитині, що вже підросла. Ось тому деякі психологи вважають, що знання дитиною, що її прийняли в сім'ї, з самого дитинства допоможе уникнути розчарувань у старшому віці. Тим більше забезпечення таємниці усиновлення не відповідає конвенції ООН про права людини, де сказано, що дитина має право на збереження своєї індивідуальності, включно з ім'ям і сімейними зв'язками.

Інший стереотип – багато хто хоче усиновити не просто маленьку, але й здорову дитину. Насправді, якщо таким чином мислити, то лише одиниці українських сиріт знайдуть свої сім'ї. Адже з тих 5% дітей віком до п'яти років тільки кожну двадцяту дитину можна прирахувати до відносно здорових дітей, решта малюків має ті або інші психічні захворювання.

Таким чином, деякі вважають, що коли нашим дітям не знаходиться місця в українських сім'ях, їх можна віддавати на міждержавне усиновлення. Хоча кількість і таких випадків зменшується.

«У 2004 році громадяни України усиновили 1492 дитини, іноземні – 2081, в 2005-му відповідно 1419 і 2160, в 2006 році – 1477 і 1092 дитину», – каже Катерина Лук’янова, народний депутат, член комітету з питань сім'ї, молодіжної політики, спорту і туризму.

Міфи про міжнародне усиновлення

Хибно вважати, що іноземці усиновляють всіх українських дітей підряд, і вони готові лікувати самих хворих і виховувати найважчих, але їм часто ставлять палиці в колеса. Отже, міф перший – сьогодні багато розмов про те, що в Україні складна система усиновлення. Але з юридичної точки зору – це неправда. Процедура усиновлення складна психологічно. Можна тільки уявити собі стан людини, коли перед нею лежить декілька фотографій дітей, і з них треба вибрати ту єдину, яка стане тобі завтра рідною.

Що стосується іноземців, то з тієї миті, як у них з'явилося бажання усиновити дитину, потенційні батьки повинні пройти близько п'ятнадцяти етапів, серед яких збір документів, їх легалізація в посольстві України, ознайомлення з банком даних дітей тощо. Будь-який іноземний громадянин зобов'язаний дістати згоду Державного департаменту на усиновлення. При цьому в Україні процедура міждержавного усиновлення майже найпростіша з усіх країн світу.

Міф другий – іноземці усиновляють хворих дітей.

«Я нещодавно розписала анкети дітей, яких ми вивели з банку даних, – каже Людмила Волинець, директор Департаменту з усиновлення і захисту прав дитини. – Я також проглянула заяви іноземців, які просять про повторний прийом у Департаменті у зв'язку з вибором дитини. За анкетами дітей видно, що серед сьогоднішніх кандидатів немає жодної здорової дитини. Серед діагнозів малюків: перинатальне пошкодження центральної нервової системи, пуповинна грижа, гепатит С, гіпертрофія першого ступеня, синдром рухомих порушень, психічні відхилення. У кожної дитини мінімум три діагнози, а максимум – дев'ять-одинадцять. Розумієте, є про що думати, дивлячись в очі цим дітям. З іншого боку, є ось ті заяви іноземних громадян про повторний прийом. У них написано: «Просимо призначити повторну зустріч, щоб знайти дитину, яка відповідала б нашим побажанням», «Нам показали шість анкет дітей з важкими проблемами, які невиліковні. Дуже хочемо стати батьками дівчинки двох з половиною років, у якої виліковні хвороби», «Зустрілися з дитиною, провели додаткове обстеження і з'ясувалося, що її медичні вади такі великі, що ми не можемо удочерити її, оскільки у нас немає грошей на її лікування», «Ми не можемо усиновити дитину, оскільки лікування, необхідне дитині, складніше і дорожче, ніж ми припускали спочатку». І подібних заяв багато. А це означає, що люди, проглянувши анкети і познайомившись з дитиною, сказали, що вони не братимуть в сім'ї хворої дитини».

При цьому у нас страшенна черга іноземців на усиновлення. Але виходить, що того, що вони шукають, у нас в Україні немає. Статистика говорить про інше: тільки 1% іноземців усиновили дитину з серйозною патологією в розвитку. І це швидше виключення, ніж правило.

Ще один міф – іноземці бажають усиновити дорослих дітей. Випадків, коли громадяни інших країн спеціально виходять на дорослу дитину, мало. Це швидше наслідок оздоровлення дітей за кордоном.

До того ж в Україні діти часто сиротіють не поодинці. І з цим пов'язаний ще один міф – іноземці беруть у сім'ї всіх братів і сестер. Але насправді, за словами Людмили Волинець, у кожному другому випадку виникає проблема розлучення братів і сестер. Адже 85% із 30 тисяч мають братів і сестер, і швидше трьох або чотирьох.

Законодавчі суперечності

Згідно з конвенцією ООН та іншими міжнародними документами, будь-яка держава налаштована, щоб сироти залишалися на вихованні в своїй країні. По-перше, це по-людськи. По-друге, патріотично по відношенню до демографічного розвитку України. Інакше тема всіх заходів на підтримку народжуваності за таких божевільних темпів усиновлення за кордон виявиться більш ніж дискусійною. Ми стимулюємо народжуваність, виплачуємо всю велику допомогу при народженні малюка, і при цьому не можемо захистити сиріт.

«Система національного усиновлення потребує підтримки. Сьогодні у Верховній Раді зареєстровано понад десять законопроектів, що стосуються усиновлення, – каже директор Департаменту з усиновлення та захисту прав дитини. – Сам Президент цього року подав два законопроекти. Один з них пропонує запровадити новий вид соціальної допомоги сім'ям, які усиновили дітей, незалежно від віку дитини (нехай йому кілька місяців або 13-14 років). Всі вони мають право на допомогу в тому ж розмірі, як і сім'ї при народженні першої дитини (на сьогоднішній день це 12,5 тисячі гривень. – Авт.). Крім того, законопроектом передбачені щомісячні виплати у розмірі одного прожиткового мінімуму. Але грошові питання – привід для дебатів. Ми вважаємо, що, з одного боку – це гуманно по відношенню до дитини, з іншого – якщо ми всі закони вимірюємо в грошовому еквіваленті, то підтримка сім'ї з усиновленою дитиною – програма економії державного бюджету. Якщо прийняти відповідні закони, то на одну усиновлену дитину держава витрачатиме дванадцять прожиткових мінімумів на рік – 6 тисяч гривень. А якщо вона виховуватиметься в інтернаті, то сума становитиме 28-30 тисяч щорічно. Також з ухваленням цього законопроекту ми розраховуємо і на збільшення випадків національного усиновлення з двох тисяч до трьох з половиною».

Гаазькій конвенції – табу?

І якщо зростатиме кількість усиновлень, то з погляду світової громадськості Україна виглядатиме як країна, яка навчилася захищати своїх дітей у межах своєї держави. І поки що суто теоретично може відпасти необхідність у міждержавному усиновленні. Хоча ніхто не виключає таку практику, але й тут існують проблеми із законами.

Мабуть, найважливіше питання під час міждержавного усиновлення – наявність або відсутність посередників між українською стороною і іноземними громадянами. Наочна суперечність: у статті 216 Сімейного кодексу говориться, що в усиновленні іноземцями не може бути посередницької, комерційної діяльності, тобто вона фактично заборонена, а в статті 244 Цивільного кодексу говориться про те, що якщо іноземець довіряє якомусь громадянинові України, то він може представляти його інтереси в будь-якому органі виконавчої гілки влади.

Сьогодні біля держдепартаменту з усиновлення з довіреністю від іноземців стоїть приблизно триста громадян України. Це люди, які повинні допомагати усиновляти в Україні, забезпечувати якісні юридичні послуги, послуги перекладів, орієнтувати, куди підійти і де підібрати дитину, перекладати складні діагнози дітей, давати коментарі про спадковість. У 2006 році Департамент провів опитування серед цих «посередників». Виявилось, тільки 15% з них мають юридичну освіту, решта – шкільні педагоги, перекладачі, викладачі вузів, стоматологи, навіть майстри манікюру. І на всіх цих людей на підставі статті 244 держава не має ніякого впливу.

Продовжуються дискусіїї і довкола питання про ратифікацію Гаазької конвенції «Про захист дітей і співпрацю в галузі міждержавного усиновлення». Суперечки швидше схоластичні, ніж конструктивні. Ситуація парадоксальна. У 1993-94 роках Україна переживала мораторій на міждержавне усиновлення, після чого деякі механізми Гаазької конвенції були імплантовані в національне законодавство. Виник центр з усиновлення, і питання про усиновлення з місцевого рівня були перенесені на державний. І на тлі всіх цих змін впродовж 1998-2002 років і в 2006-му Кабмін тричі подавав законопроект про ратифікацію конвенції, але все безрезультатно. Тим часом Комітет ООН з прав дитини вже зробив нам третє зауваження про нератифікацію документа.

«Найпоширеніша теза щодо Гаазької конвенції – в Україну прийдуть агентства, які займаються міждержавним усиновленням, – продовжує пані Волинець. – Я розчарую всіх тих, хто не сприймає роботу цих агентств. В той час, коли ми дізнавалися, хто ті люди, що стоять під департаментом, ми вивчили і документи тих агентств, з якими вони пов'язані. І зрозуміли, що на той момент в Україні не в легітимному полі вже працювали 153 іноземних агентства із США, Італії, Іспанії, Канади, Ізраїлю, Німеччини, Бельгії, Швейцарії. Деякі сумніваються, а чи не кримінальні вони. Поки що можна сказати, що тільки три з 153-х працюють на одному місці понад п'ятдесят років. Решта – молодші».

Як правило, до нас приїжджають іноземці, які не знайомі з умовами і правилами усиновлення в Україні. І часто вони помилково думають, що самі можуть знайти у нас того малюка, якого шукають, – здорового. У нас просто на всіх таких дітей не вистачає. А якби робота агентств була легалізована в Україні, то через департамент проходили б не якісь українські перекладачі і масажисти, а представники агентств. Тоді можна було б оцінити і їхню надійність, і відстежити перебування дитини за кордоном, і надати допомогу нашим сиротам. А також поінформувати іноземних громадян, які діти-сироти є в Україні.

«Зараз в Україні немає жодного впливу на іноземні агентства. І ми наполягаємо – нам необхідна співпраця з цими агентствами, – упевнена Людмила Волинець. – Вони кваліфіковано проводять консультації, курси підготовки кандидатів на усиновлення, повідомляють, яких дітей можна реально усиновити в тій або іншій країні, готують документи, контролюють перебування. Сьогодні контролем за життям дітей за кордоном займаються консульства. Але, наприклад, зараз у США близько восьми тисяч дітей, і консульства з такою роботою не справляються. Наша система недосконала: люди, які усиновили, самі направляють в Україну звіт, що дітям у них добре».

Тим часом за участю департаменту було розроблено проект ухвали про діяльність цих міжнародних організацій. Зрозуміло, що Україна повинна висунути якісь вимоги до іноземних агентств: солідний стаж роботи в світі, ведення суворої звітності, надання гуманітарній допомоги урядовим програмам тощо. Понад те, якщо за допомогою якогось агентства усиновлюється одна українська дитина, то ще п'ятьом дітям воно зобов'язане знайти сім'ї. «І якщо поки що не в Україні, то за кордоном», – вважають у Департаменті з усиновлення та захисту прав дитини.