Слідами дискусії Гарань-Толпиго
Гарань вирішив дискусію продовжити і я, в очікуванні кваліфікованого інтелектуального обміну думками, приступив до читання нового тексту О. Гараня
На жаль! Мене чекало серйозне розчарування.
Спершу Гарань пропонує перейти на «експертний рівень обговорення», і я вже почав, було, йому аплодувати. Ну, думаю, нарешті з’являться аргументи.
Та де там. О. Гарань не для того пише, щоб якісь аргументи висувати. Йому важливо спершу поставити свого співрозмовника «на місце», не гидуючи в полемічній старанності більш ніж сумнівними з погляду професійної моралі засобами. Для цього він буквально «в перших рядках свого листа» ставить питання: «Чому майже всі (80%) експерти-міжнародники – за НАТО, а люди – проти?» І одразу ж дає відповідь – тому що вони експерти. А як же решта 20%? У мене є й зовсім інша відповідь, можливо, навіть образлива для більшості з тих 80%, але я утримаюся.
Мене взагалі розчулює звичка наших політологів самих себе називати «експертами» і багатозначно міркувати про недоліки «дискурсу», аніскільки не піклуючись про те, як виглядає їхній власний «дискурс».
Вже скільки разів звертали увагу (я зокрема) проНАТОвски орієнтовані «експерти» на недоцільність посилання на ст. 8 Закону про основи національної безпеки – з тієї простої причини, що вона в міжнародній ситуації, що склалася сьогодні, позбавлена будь-якого змісту, оскільки припускає досягнення двох взаємовиключних цілей – членства в НАТО «за збереження добросусідських відносин і стратегічного партнерства з Російською Федерацією, іншими країнами Співдружності Незалежних Держав, а також з іншими державами світу».
Але ж ні, із завзятістю, що заслуговує на краще застосування, з одного пропагандистського тексту в іншій кочує обірвана цитата ст. 8 згаданого закону. Я вже не кажу про те, що її постійно використовує Президент, проте він не «експерт», йому – можна. А експертам – не можна, якщо Ви, звичайно, хочете, щоб Вас сприймали як експертів, а не як пропагандистів.
У своїй статті О. Толпиго звернув увагу на, м'яко кажучи, неспроможність одного з аргументів О. Гараня (часто повторюваного його колегами по пронатовському лобі). Мовляв, посилання на те, що Росія була проти розширення НАТО на схід, неістотне, НАТО розширилося і… нічого, все нормально. Що ж нормально? Невже Гарань-експерт не знає, що рівень недовіри між Заходом і Росією відтоді досяг таких значних розмірів, що саме час говорити про нову «холодну війну». І говорять. Та знає про це Гарань чудово! Проте повторює цей пропагандистський штамп. При цьому жодного змістовного аргументу в дискусії з колегою!
Що не тема – то штамп! Ну не подобається Гараню вираз «агресія НАТО проти Югославії». Гаразд, назвемо цю операцію «гуманітарною інтервенцією» із застосуванням бомбардувальної авіації. Але що понад усе турбує Гараня – експерти, мовляв, кажучи про трагедію косовських сербів, повинні не забувати «першопричину». А першопричина, те, з чого все, на думку Гараня починалося, це, звичайно, злочинна політика Мілошевіча. Що, історія багатостраждального краю починалася з етнічних чищень? У жодному разі, конфлікт має щонайменше півстолітню історію, і оголошувати «першопричиною» політику Мілошевіча – просто непрофесійно. І ще, коли вже про це зайшла мова. Можливо, Гарань висловить якусь власну, незапозичену думку? Наприклад, може, професор Гарань знає секрет, у який спосіб повинен був зберігати територіальну цілісність своєї країни Мілошевіч за ситуації, коли на бік косоварських албанських сепаратистів стала суперсила – ЄС+США. Безсумнівно – до неприйнятних, злочинних засобів удався сербський лідер, але розмови на рівні: першопричина – злочинна політика Мілошевіча явно не відповідає стандартам експертного обговорення. До речі, цікаво було б почути від Гараня, чим політика Мілошевіча у боротьбі з сепаратизмом косовських албанців відрізняється від політики Туреччини (країни НАТО) по відношенню до курдів? А якщо не відрізняється (на мій погляд – не відрізняється!), то чом би НАТО не вчинити «гуманітарну інтервенцію» проти одного зі своїх членів?
Хочу звернути увагу ще на одну характерну особливість нашого «експертного дискурсу». Мова йде про схильність апелювати до міфів, створених власними зусиллями. Хто розколов Україну – ви ще не знаєте? Ну, звичайно, Медведчук, Павловський (мене не називають, але мають на увазі) та ін.. Ви що, не пам'ятаєте листівку з трьома сортами українців? Якщо таку дурню повторюють некомпетентні люди, що стали жертвами пропаганди, то тут усе зрозуміло. Але якщо це повторює експерт, який багато років займається українською політикою, читає лекції в RAND тощо, то це, даруйте, вже зовсім непристойно. Він що, не чув про 90-відсоткову кореляцію електорального вибору з мовою спілкування, зафіксовану задовго до горезвісних листівок? Облиште, аргументувати наявність глибокого розколу України має стільки ж сенсу, скільки доводити, що Земля обертається навколо Сонця. Висунення в 2004-му кандидатом В. Ющенка в президенти неминуче вело до поглиблення розколу, навіть зважаючи на те, що Ющенко і його команда всіляко приховували базові основи своєї політичної філософії. Адже зрозуміло, що якби в програму Ющенка були включені положення про героїзацію ОУН-УПА, членство в НАТО тощо, він би не став президентом. І я пишаюся тим, що в 2004-му мав рацію, коли попереджав, що, голосуючи за Ющенка, ви голосуєте за хаос у системі держуправління, форсовану інтеграцію в НАТО, за Героя України Шухевича, за 100-відсоткову українізацію ефіру тощо. У вас ще є питання, хто розколює Україну – регулярно читайте вислови В. Ющенка та підписувані ним укази.
Є ще один нюанс, який бажано було б засвоїти політологам, які бажають, щоб їх сприймали як експертів, а не пропагандистів. Цей нюанс – інформованість, яку досить складно знайти, читаючи лекції в НАУКМА або RAND. Потрібно, більш-менш регулярно, спілкуватися з тими, хто «робить політику»1. Так вже влаштована сьогодні українська політика. Безліч людей, так або інакше причетних до політичного процесу, знають, що ні Медведчук, ні, тим більше, Павловський або Погребинський не керували виборчою кампанією Януковича в 2004-му, і вже точно не можуть відповідати за технологію, листівки та інше. Стверджувати таке - все одно що звинувачувати всіх причетних до виборчої кампанії Ющенка – а там було багато гідних людей – в підготовці провокації з вибухом штабу Ющенка на вул. Боричів Тік. Цю історію переможці зам'яли.2 До речі, про горезвісну листівку та решту схожих прийомів, розкрию секрет – через них у мене особисто, як одного з багатьох не дуже впливових консультантів кампанії, виник жорсткий конфлікт із авторами цих ідей (Павловського серед них не було).
Оскільки значна частина тексту Гараня присвячена Медведчуку, багаторічну співпрацю з яким вважаю для себе честю, дозволю собі декілька слів, які професійна етика не дозволяла мені вимовити раніше.
Перш за все, хотів би нагадати, що В. Медведчук був главою адміністрації президента Кучми, а не канцлером при президентові Ющенку. І всі принципові рішення ухвалював сам Кучма. Іноді Медведчуку вдавалося переконати Кучму в тому або іншому рішенні. Як це було, наприклад, із політреформою, за що експертне співтовариство має до скону дякувати Віктору Володимировичу і, трішки, – вашому покірному слузі. Сьогодні важко знайти експерта, який підтримував би спроби Ющенка переписати конституцію під себе. А коли б не політреформа – не було б і потреби переписувати, всі вже строєм би під Балогою ходили! Іноді рішення Кучми не збігалися з рекомендаціями Медведчука. Тому всі міркування Гараня про «технологічні ходи Медведчука, щоб виправити в очах США імідж Кучми» – наслідок некомпетентності. Є, щоправда, питання, що стосується відносин України з США, в якому вирішальну роль зіграв Медведчук. Саме його зусиллями вдалося розвінчати провокацію про нібито продаж українських «Кольчуг» до Іраку. Але це – тема окремої публікації. Можу лише цілком компетентно стверджувати, що пронатовським лобістом Медведчук на посаді голови адміністрації ніколи не був, і ту боротьбу з пронатовським лобі в оточенні Кучми він тоді звів «у нічию». Розкрию ще один невеличкий секрет: редакція ст. 8 Закону про основи національної безпеки належить В. Медведчуку. Спробуйте виконати цю статтю, але в повному обсязі, а не лише її першу частину!
Хай пробачать мені професіонали, але за безперечної ерудиції автора, стаття Гараня викликає відчуття сорому за колегу. Насамперед своїм запобігливо-виправдувальним підходом до нинішніх можновладців. Не думаю, що у професора О. Гараня погано з логікою або пам'яттю. Просто є таке поняття – заангажованість. Звідси подив із приводу розбіжності оцінок колег-експертів і даних опитувань. Звідси звеличення Ющенка до об'єднувача країни, що сьогодні виглядає і зовсім смішно. Звідси зовсім вже неприпустимі для "чистого експерта" і людини науки прокурорські нотки на завершення статті.
Отже, пане Гарань, якщо у Вас є аргументи – ласкаво просимо, ми готові до експертної дискусії, а якщо, як Ви бажали висловитися, «переходити на особистості», то можна нарватися на дуже жорстку відповідь.
1 Усвідомлюю те, що для цього потрібно, щоб не лише Вам були цікаві політики, треба, щоб ще й Ви були їм цікаві.
2 Ще в кінці 2004-го справу було розкрито, і двох громадян заарештовано (один із них іноземець), суд засудив провокаторів до 14 і 7 років. Проте не минуло й півроку, як найсправедливіший у світі Верховний суд, той самий, що призначив 3-й тур президентських виборів, виправдав одного із засуджених, після чого він безслідно зник. Експерти говорять про вуха збіглого російського олігарха, що стирчать з цієї справи, як, втім, і зі справи про викрадання Рибкіна і, можливо, ще з однієї суперрезонансної справи.
P.S.: После публикации мнения Михаила Погребинского, к нам в редакцию пришел ответ Алексея Гараня. Собственно, этим мы и завершаем данную дискуссию, поскольку переход на личности уводит читателя от сути темы.
«Шановна редакціє! Дискусія, яка почалася з мого аналізу німецьких аргументів проти ПДЧ для України, перейшла в таку площину і, головне, тональність, що далі продовжувати її немає сенсу. Не я задав таку тональність. Відповідати на прямі приниження і особисті образи з боку опонента не буду. Так дискусія не ведеться. А про мою фаховість говорять з кінця 80-х рр. прогнози і публікації (у тому числі в багатьох країнах світу). І за жодне слово мені не соромно.
І головне. Виходячи з аргументації Погребинського, не було в 2004 р. ні планів і спроб втілення «контрольованого хаосу», ні провокаційних листівок, ні бруду, який виливався із ЗМІ - російських і українських, ні «темників», ні фальсифікацій під час виборів. Про що далі казати… Але так швидко забувати недавнє минуле – небезпечно.
Ви пишаєтесь співробітництвом з Медведчуком, а я пишаюсь тим, що намагався прорвати інформаційну блокаду «темників». Щиро, Олексій Гарань».
