Росія як Потьомкінське село
День виборів (версія 2008)
Виборів у Росії неначе й не було. Ті самі, там само.
Путін, якщо вірити його словам, нікуди не йде, а просто переходить до іншого кабінету. А сам результат V президентських прогнозувався в точності (хіба що з похибкою в кілька відсотків) і задовго до 2 березня (еліта вже давно вишикувалась у чергу до Медведєва, портрети нового президента надруковані, а бренд горілки «Медведєвка» в різних варіаціях давно запатентований).
Де-юре вибори, що відбулися 2 березня, стали офіційним оформленням Медведєва-наступника, де-факто – механізмом збереження, відтворення і нової легітимації старої єльцинсько-путінської еліти в старій бізнесово-бюрократичній системі.
При цьому – те, що викликає таку стурбованість на Заході (черговий набір «вербувальника» відносно «вербованого»: відсутність демократії, реальної політичної конкуренції, громадянського суспільства, політичних інститутів і так далі й тому подібне), цілком природно і закономірно виглядає всередині самої Росії.
Більш того – конструкція під назвою «зміна влади» і супутні їй процеси в Росії розвиваються за своїми законами жанру.
Закони жанру
Західна громадськість помиляється, говорячи, що народ і опозиція в Росії усунені від політичного процесу, а правляча верхівка всіляко узурпувала владу і порушує демократичні процедури.
Так, дійсно, створено таку політичну систему, за якої геть відсутня публічна політика як спосіб народження і вироблення рішень (а не як імітація публічної дискусії). Натомість – рішення виростають з протистояння декількох груп впливу, а схвалюються/ухвалюються/закріплюються в одному центрі влади – президентському.
У той же час, народ і опозиція не тільки розділяють принципи нинішнього політичного режиму, а й беруть безпосередню участь у підтримці його життєдіяльності.
За великим рахунком:
Народу все «політичне» байдуже. Схоже, він уклав неофіційний пакт із владою про невтручання і ненапад, суть якого коротко така: він, народ, отримує побутову свободу (простір і вибір у приватному, неполітичному житті, типу «палиш, п’єш вино і пиво») і мінімальний рівень упорядкування в обмін на повне невтручання в її, влади, справи. Поєднання запитів-мінімум суспільства і запитів-максимум правлячої верхівки – це і є своєрідна формула стабільності нинішнього політичного режиму.
Правляча еліта зайнята створенням нового фасаду влади, внутрішньоутворюючого політичного розкладу. Визначивши ідеологічну, вірніше іміджеву, позицію наступника Путіна як ліберальну, влада зайнялася вирішенням таких нагальних і дуже конкретних проблем як розподіл ролей при старій-новій владі – хто стане головним силовиком, хто главою «Газпрому», хто формальною опозицією (попри закріплення на виборах позицій Зюганова і Жириновського – лідера КПРФ у ніші «першого після головного» і лідера ЛДПР у ніші «головного серед патріотів-націоналістів» – криза «зюганівщини» і «жириновщини», все-таки, історично назріла), хто керівником особистої охорони президента. І розподілом інших, не менш значущих посад і ніш.
Опозиція хочет бути опозицією. Інакше – вона б давно само організувалася б у щось єдине й цілісне на противагу влади (як це було в Україні в 2004 році). Результатом своєї діяльності опозиція розглядає або іміджеві плюси, протиставлячи себе «кривавому чекістському режиму Путіна», або виторг для себе якихось дрібних у цілій системі влади посад.
Рефлексуюча частина суспільства представлена двома антагоністичними позиціями:
- Росія після довгих років принижень і падіння впевнено рухається до світлого майбутнього, фундамент якого 8 років тому заклав Володимир Путін. Прихід Медведєва – це продовження розвитку, досягнень і успіхів у внутрішній і зовнішній політиці. Наступність влади автоматично означає стабільність, яку, з причини відсутності чи нефункціонування інших інститутів, гарантує національний лідер, він же Путін (поки що).
- Росія неминуче рухається до масштабної кризи. За нинішньої політики та нинішніх лідерів, не здатних протистояти об'єктивним проблемам і викликам, – соціальним, економічним, інфраструктурним, геополітичним, іншим – що стоять перед країною, Росію найближчими роками може спіткати крах. Під крахом переважно розуміється: або подальше стиснення території РФ, що простяглася в 11 часових поясах; або втрата економічної незалежності; або сильний соціальний вибух (як причина чи як результат попередніх двох пунктів).
Фасади Росії
Істина, як завжди, десь посередині.
Так, Росія дійсно знайшла якусь соціально-економічну стабільність. Влада монолітна і народ її любить. Зарплати, пенсії виплачуються, кредити надаються. А те, що ця сама стабільність існує в обмін на багато цінностей 1990-х – на кшталт свободи слова, наявності публічної політики та різних гілок влади – то це й не велика жертва.
Ще одне важливе досягнення – повернення народу гордості за свою країну і почуття відродження, хай і уявного. Росія готується до проведення олімпіади в 2014. Час від часу шантажує своїх «ближніх» і «дальніх» (у сенсі споживачів газу), всіляко акцентуючи і загострюючи увагу світової громадськості на своєму статусі «енергетичної імперії». А якщо треба – то може й «послати» куди подалі (зрозуміло, на словах) Британію (з приводу видачі Лугового), США (з приводу розміщення ПРО) і взагалі налякати всю західну громадськість (мюнхенська промова Путіна).
Але справедлива й інша думка – ці та інші досягнення сильно прикрашені й перебільшені. Головна проблема – вони не є результатом формули або механізму самооздоровлення російської держави та суспільства. Два найбільш розрекламовані досягнення – лідерство Росії, яка відроджується, в регіоні та в світі й побудова енергетичної імперії – далеко не однозначні. Перше досягнення занадто роздуте. Складно визначити, якого курсу дотримується Росія (як у внутрішній, так і в зовнішній політиці). Оскільки жодної моделі розвитку для наслідування, на відміну від тих самих США, Європи чи Китаю, Росія не запропонувала. А стратегія наздоганяючої модернізації апріорі не може вивести країну на лідируючі позиції. Друга сильна сторона – РФ як енергоімперія – недовговічна. Оскільки енергоресурси самі собою – вичерпувані, особливе якщо не вкладати гроші в розробку нових родовищ і модернізацію енергогалузі.
Таким чином, піднесені владою досягнення останніх років – це фасади, потьомкінські села, збудовані всередині Росії самою ж владою для народу і для закордону.
Епоха консервації
Що буде?
Часто доводиться чути здивоване запитання, зокрема в Україні, – мовляв, та що там у Росії незрозумілого? Все ж ясно – Путін, Медведєв (тепер навпаки – Медведєв, Путін).
Дійсно, все, що стосується влади – зрозуміло, більш менш. Найближчими місяцями вона зайнята виробленням формату роботи (спочатку пари Путін-Медведєв, потім – Медведєв і Ко). І, незважаючи на конфлікти між різними групами, влада поки складає єдине ціле. Причому, її об'єднує не так жорстка президентська вертикаль і боязнь опинитись у немилості самодержця, як спільність цілей і принципів у людей, що перебувають при владі чи біля влади, як єдиної корпорації.
У той же час все, що відбувається всередині цієї корпорації (кадрові перестановки, боротьба за посади та власність) не є яким-небудь проявом зміни чи коливання політичного курсу. Прихід на пост представника однієї чи іншої групи за великим рахунком жодним чином не позначається на долі країни. Усі начебто політичні й геополітичні питання перебувають поза сферою політики. Пристосувавшись і паразитуючи на ностальгічних мріях росіян про імперське минуле, нинішня російська еліта (на радість українським націоналістам чи на жаль, оскільки зникне ворог в особі Росії-узурпатора) не будує імперію – ані газову, ані яку-небудь іншу. У неї немає ніякої мотивації працювати над виробленням державного курсу.
По-перше, будь-які зміни – це ризик. Ризик виникнення конкуренції, а, отже, – втрати безконтрольності та невразливості нинішньої правлячої еліти, головне завдання якої – незмінність і самопідтримування.
По-друге, постійний «косметичний ремонт» Росії, за відсутності будь-яких форс-мажорних обставин, дозволяє утримувати країну від повномасштабної кризи.
Експерти виділяють, принаймні, чотири кризи – зростання інфляції, подальше зростання цін на основні продукти харчування (хліб, м'ясо, масло); криза банківської ліквідності; інфраструктурна (різні катастрофи, пов'язані зі зношуванням ще радянської інфраструктури). Проте, навряд чи всі ці кризи стануться відразу. А отже, – їх розв’язуватимуть у міру накопичення.
По-третє, варіант цілісної, але слабкої Росії цілком влаштовує світових гравців, у першу чергу Сполучені Штати. У цьому випадку Росія займає нішу противаги Китаю, який впевнено просувається до статусу другого полюсу в світовій системі. Об'єднання ж Росії з Китаєм нема чого боятися. Оскільки здавен відомо, що союз сильного зі слабким закінчується поглинанням останнього.
Медведєв-президент – це збереження ситуації, що склалася, початок епохи застою. Але застою не як вищої стадії розвитку правлячого режиму і держави. А застою й консервації проблем, піднесених як великі успіхи.
