«Медведєвська» Росія: чого чекати? Володимир Нагірний, для «Главреда» Володимир Путін ще півтора місяця залишатиметься президентом Російської Федерації. Однак і Росія, і світ вже готуються мати справу з новообраним главою держави – Дмитром Медведєвим.

Однажды Владимир Владимирович^™ Путин

сидел в кремлевском кабинете…

…в помещение заглянул первый

заместитель председателя правительства

Дмитрий Анатольевич Медведев,

за которого накануне на президентских

выборах проголосовали семьдесят

процентов избирателей.

- Можно? – ромко [так в оригіналі. Громко? Робко?]

спросил Дмитрий Анатольевич.

- Пока нет! - быть может даже

и грубо ответил Владимир Владимирович^™.

© vladimir.vladimirovich.ru

Дмитро Медведєв отримав дещо меншу «підтримку суспільства», ніж Володимир Путін під час обрання на другий термін (70,28% проти 71,31%). Напередодні виборів Левада-Центр необережно опублікував результати дослідження, згідно з якими за Медведєва готові голосувати 79% росіян. Однак, інші соціологічні контори та медіа-політологи «швидко і переконливо пояснили»: отримати такий результат неможливо, Медведєв матиме показник на рівні путінського результату зразка 2004 року.

Натомість, результат Медведєва виявився вищим, ніж результат очолюваної президентом «Єдиної Росії» на недавніх парламентських виборах (64,3%). Такі результати мають демонструвати: росіяни дають високий аванс майбутньому президентові, але він, все-таки, ще не Путін; при цьому вони більше довіряють лідерам, ніж політичним силам. Все відбулося технологічно, чітко і без збоїв: стабільність є стабільність.

На перший погляд, «проблему-2008» російській еліті вирішити вдалось блискуче. Однак, приведення в Кремль нової фігури – лише одна частина вирішення проблеми.

Ключовим питанням «проблеми-2008» було не так питання про те, хто прийде на посаду президента, як питання про те, куди піде Путін. І на цьому напрямку оптимального розв’язання проблема не отримала. Зазнала провалу ідея «третього терміну». Продовження кремлівської каденції Путіна не відбулося не тому, що воно суперечить конституції. Російські центри ухвалення рішень (перш за все, не публічні) просто не ризикнули дати Путіну можливість для подальшого укріплення особистого режиму.

Не розвинулась у повноцінну модель і концепція «національного лідера». Вона передбачала надання екс-президенту ключової ролі в ухваленні рішень в неформальному статусі – на зразок маршала Пілсуцького або Мао Дзе Дуна. Півроку тому на російському телебаченні Путіна почали називати вже не президентом, а «національним лідером». Однак використання цього словосполучення поступово припинилось.

За великим рахунком, питання про статус і роль Путіна у «медведєвській» Росії до кінця не вирішене. Зараз все виглядає так, ніби є згода еліт, щоб ВВП очолив уряд. В разі реалізації такого сценарію, прем’єрство стане проміжним етапом подальшої кар’єри нинішнього президента. І триватиме воно, наприклад, один рік. Протягом цього періоду Путін має балансувати політику нового президента. Залишаються актуальними й інші альтернативи працевлаштування Путіна: «Газпром», стабілізаційний фонд.

Прогнози щодо подальшої кар’єри Путіна – тема захоплююча. Втім, не менш цікавим є питання про те, що являтиме собою новий президент, яким буде його курс. Буде він простим реалізатором «Плану Путіна», чи ми дуже скоро матимемо нагоду поговорити про «План Медведєва»? Показний лібералізм Дмитра Анатолійовича – це декларація обрисів реального курсу, чи ширма на зразок «демократизму» Путіна в перші роки президентства?

І ключове питання: чи поміняє російське чиновництво дзюдоїстські кімоно на mp-3-плеєри з записами «Black Sabbath» і «Машины времени»? Тобто, чи буде саме Медведєв визнаний керівною елітою реальним лідером країни?

І Путін, і Медведєв є представниками однієї команди. Станіслав Бєлковський пропонує всерйоз ставитись до висловлювань ВВП, в яких той називає себе менеджером. В межах такого концепту Путін був призначений президентом Росії певною «радою директорів» АТ «Держава Росія». Прихід до влади Медведєва – результат такого ж рішення «ради директорів». Питання в тому, що означає зміна президента для цієї ради: зміну курсу, чи лише «освіження» керівного складу? Скоріш за все – друге.

В будь якому разі, політика нового президента протягом першого року перебування на посаді буде вестись в рамках, заданих нині діючим главою держави. Так, як було під час першого року керівництва Росією Путіним. Тоді перші знакові кадрові зміни відбулися лише через рік після виборів. Крім того, Путін просто потрібен для повноцінного виведення Медведєва «на міжнародну орбіту»: новообраний президент поки-що не має ваги, співставної з вагою нинішнього господаря Кремля.

Питання про те, чи відбудуться зміни в структурі власності найбільших російських холдингів, мабуть, найбільше хвилює впливові російські кола. Найбільші російські статки сьогодні мають путінські гарантії. Це – ще один мотив для того, щоб Путін залишався в структурі влади.

З іншого боку, сама російська олігархія навчена досвідом Березовського, Гусинського, Ходорковського. Відтак, в стабільності на цьому напрямку зацікавлені всі. Тому не варто очікувати різких змін. Ті, хто не бачитиме місця в оновленій системі, використають перехідний період для того, щоб надійно приховати капітали в офшорах, а активи в Росії обміняти на аналогічні активи в Європі, Китаї, Індії. Можливо, навіть в Україні.

Сказане жодною мірою не стосується «Газпрому». Роль «сировинного фактора» у російській політиці тільки зростатиме. «Газпром» - структура близька і Медведєву, і Путіну. Російський сировинний монополіст буде серед тих, хто матиме підстави вважати себе лобістом Медведєва. А для Путіна «Газпром» був одним з ключових інструментів політики – як внутрішньої, так і зовнішньої. На посаді прем’єра (якщо все ж піде на неї) Володимир Володимирович зробить все, щоб абсолютизувати роль «Газпрому» як гаранта і символу російської могутності в світі.

Путінський період – це період, коли в правлячій верхівці домінували вихідці зі спецслужб. Відтак, високим був і вміст саме спецслужбівських «правил гри» у внутріелітних стосунках. Медведєв – юрист. Отже, слід очікувати збільшення концентрації «правознавців» у владних кабінетах. Зміниться і матриця стосунків в бюрократичному середовищі. На зміну жорсткій ієрархії в стилі «табелю про ранги» прийде модель, яку можна охарактеризувати російським прислів’ям «Каждый сверчок знай свой шесток». Тобто, на перший план вийде не статус, а посада. Кожен чиновник буде самодостатнішим, ніж при Путіні. Роль бюрократичної машини посилиться.

Значна частина російських критиків нинішнього режиму покладає сподівання на деяку лібералізацію внутрішнього курсу після приходу до влади Медведєва. Зокрема, йдеться про впровадження елементів свободи слова в пресі, появу реального політичного плюралізму, зниження пресингу щодо приватного бізнесу. На нашу думку, сподіватись на це не варто. І справа не в новообраному президенті. Просто процеси «загвинчування гайок» ще не дійшли піку. Життя преси і бізнесу ще не стали нестерпними, а тотальна більшість «політично активних елементів» так чи інакше включена в кремлівські чи навколокремлівські проекти. І, головне, такий стан справ цілком влаштовує суспільство.

Путінський режим впродовж всього періоду існування мав видимі ознаки неосталінізму. Той самий культ особи, той самий тотальний контроль над суспільством, ті самі міфологія змагання з Заходом, апологетика економічного зростання, «вставанія с колєн» і т.ін. За логікою, після «Сталіна» має прийти «Хрущов» і початись «відлига». Однак, до «відлиги» ще далеко. Якщо проводити історичні паралелі, то Путін – це довоєнний Сталін. Медведєв – Сталін післявоєнний. Тоді режим також став дещо м’якшим, всіх підряд вже не садили і не розстрілювали. Однак, сутність режиму від цього не змінилась.

Тема окремої розмови – українська політика оновленої команди Кремля. Демонстративне скорочення поставок газу на другий день після виборів не повинне залишати ілюзій: ніякої лібералізації чекати не варто.

Більше того, всі коментарі російської преси зводяться до того, що курс в українсько-російських стосунках ставатиме жорсткішим. Передумовою для таких прогнозів є впевненість у тому, що сам Медведєв прагне реваншу на українському напрямку за 2004 рік – адже, за повідомленнями преси, саме він тоді вів «український напрямок».

З іншого боку, цілком можливим є сценарій, за якого український напрямок вестиме, переважно, не Кремль, а уряд на чолі з Путіним. Саме Путін нещодавно озвучив жорстку позицію Росії щодо наближення України до НАТО. Останнє може пояснюватись тим, що нинішній президент Росії братиме участь у Бухарестському саміті, де почуватиме себе моральним переможцем в світлі ненадання надання Україні ПДЧ. А може мова йде й про те, що таким чином Путін «привчає» світове співтовариство до того, що саме він відповідатиме за український напрямок – вже в статусі прем’єра.

Сьогодні невиясненим залишається питання про майданчик, на якому розвиватимуться двосторонні стосунки. Комісія Ющенко-Путін, за великим рахунком, так і не запрацювала за три роки. Що буде далі з нею? Вона може залишитись у тому самому персональному вигляді. А може бути переформатована у Ющенко-Медведєв. В першому випадку вона «опустить» статус глави української держави. Втім, приклад подібної нерівноправності вже був – комісія Кучма-Гор. Російську сторону така паралель цілком влаштує. В другому ж випадку починати доведеться все з початку.

З іншого боку, Юлія Тимошенко, якщо залишатиметься на посаді прем’єра, лобіюватиме в якості майданчика для співпраці міжурядову комісію. У Дмитра Анатолійовича і Володимира Володимировича буде приємний вибір. А також – можливість і далі грати на протиріччях між українськими лідерами. Українсько-російські стосунки так і не стали міждержавними. Росія є повноцінним учасником внутріполітичного процесу в Україні. А українські політики залюбки апелюють до Кремля у своїх міжусобицях.

Відтак, можна прогнозувати, що якісних змін українсько-російські стосунки не зазнають. І, слід визнати, головна підстава для такого висновку знаходиться не в Москві, а в Києві.