Скільки часу лишилося Україні?
Чому?
З огляду на події в Косові міжнародне співтовариство розподілилося на два табори – «унікалістів» і «прецедентників». Перші розглядають інцидент як унікальний випадок у світовій практиці, повторення якого світова спільнота не допустить. Другі – як типовий сценарій, який ще неодноразово реалізуватиметься в майбутньому.
Щоправда, говорити про унікальність косовського епізоду щонайменше неправильно. Він теж має прецедентну основу. В історії Європи ХХ століття питання про самовизначення населенням спірних територій вирішувалося в двох ключах:
Саарський прецедент 1955-1957 років, коли населення Саарської області (на межі Франції і Німеччини) на референдумі відхилило французький протекторат і проголосувало за возз'єднання з Німеччиною. 1 січня 1957 року Саар увійшов до складу ФРН як федеральна земля.
Аландський прецедент 1917-1921 років, коли населення Аландських островів (архіпелаг у Балтійському морі на вході в Ботничеську затоку) виступило за вихід зі складу Фінляндії і об'єднання з Швецією. Але 24 червня 1921 року Ліга Націй підтвердила суверенітет Фінляндії над Аландськими островами.
У наявності прецеденти альтернативних рішень з ідентичних питань. Косовський епізод вирішився за Саарською моделлю. І порушив принцип, який забезпечував неконфліктний європейський розвиток протягом чверті століття. «Держави-учасники розглядають як непорушні всі кордони між собою, як і межі всіх держав у Європі, тому вони стримуватимуться зараз і в майбутньому від будь-яких посягань на ці кордони. Вони будуть, відповідно, утримуватися також від будь-яких вимог або дій, спрямованих на захоплення і узурпацію частини або всієї території будь-якої держави-учасниці». Це із Завершального Акту Наради з безпеки та співпраці в Європі (Хельсінкі, 1 серпня 1975 року).
Причому заперечення, що, мовляв, кордони вже порушено з розпадом СРСР, не проходить. Під час розпаду країн соціалістичного табору (СРСР, Чехословакії та Югославії) суверенітет здобували саме союзні республіки. А їхнє право на «самовизначення, аж до відділення» було зафіксовано у відповідних конституціях. А Косово, за югославською Конституцією 1974 року, було автономним краєм Сербії, і права на вихід, як із Федерації, так і з Сербії, не мало. Отже, його вихід є порушенням Завершального Акту, що перетворює цю домовленість тридцяти п'яти європейських країн (включно з США і Канадою) у чистий лист паперу.
Крім того, косовський прецедент дискредитував і ідею «найвищого судді» міжнародного права – ООН. У Резолюції Радбезу ООН № 1244, в другому застосуванні, присутні дві імперативні умови: «Створення тимчасової адміністрації в Косові як частині міжнародної громадської присутності, під управлінням якої населення Косова зможе мати істотну автономію в рамках Союзної Республіки Югославії згідно з рішенням Ради Безпеки ООН» (пункт 5). І «Політичний процес у напрямі досягнення тимчасової політичної рамкової угоди… за всебічного урахування принципів суверенітету і територіальної цілісності Союзної Республіки Югославії» (пункт 8). І де вона, та цілісність? І на що перетворюються відтепер резолюції Радбезу? На той самий чистий папір…
А в сухому залишку результат такий. Якщо ще недавно всі країни планети принаймні були суб'єктами міжнародного права, тобто тими, хто бере участь у міжнародних відносинах, то від післякосовського часу багато хто з них має шанс стати не більш ніж його об'єктами. Тобто тими, з приводу кого вступають у правовідносини. Не «гравцем», а «полем гри», певним комплексом матеріальних і нематеріальних благ. Сербія вже такою стала.
А єдиною країною, що не порушила правил Хельсінкі, у всій цій історії залишилася Албанія. Адже вона Завершального Акту не підписувала.
Навіщо?
Ну, з цим-то якраз усе зрозуміло. Протягом усієї історії людства мотивація агресивних актів не змінилася. Це здобич і вплив (даруйте, ресурси і геополітичне домінування). І хай живе ідея сера Арнольда Тойнбі про те, що сучасна цивілізована держава є не більш ніж оснащене високою технікою первісне плем'я!
Коли я нещодавно в розмові з одним промисловцем торкнувся питання Косова, він поставив діагноз – як відрубав: «Чого, чого! Нікель Європі потрібен». А запаси нікелю і кобальту в Косові оцінюються в 13,3 мільйона тонн. Та ще запаси лігніту (різновид бурого вугілля) - 8,3 мільярда тонн, запаси руд олова і цинку - 42,2 мільйона тонн, бокситів - 1,7 мільйона тонн, магнезиту - в 5,4 мільйона тонн. Загальна вартість мінеральних ресурсів у краї становить понад $19 млрд, це за оцінкою Світового Банку.
І це лише здобич, матеріальні блага. А щодо благ геополітичних – то насамперед слід визначити «гравців», тобто тих, хто бере участь у міжнародних відносинах. Таких очевидних є всього лише чотири, і всі отримали свій приз:
США - військову базу Кемп Бондстіл поблизу міста Урошевац (5 400 військовослужбовців). Це Міні-Гуантанамо, яке є однією з найважливіших ланок в архіпелазі нових баз США у Східній Європі, на Балканах і в Центральній Азії.
Євросоюз – посилення своєї присутності в Балканському регіоні, як наслідок ослаблення Сербії.
Іслам – зміцнення «вікна в Європу», яким є Албанія.
Росія – посилення своєї присутності в Сербії, що дозволить їй прокласти новий газопровід («Південний потік») через цю країну. Хоча треба бути чесними, незалежно від своїх філій і фобій, Росія відстоювала інтереси Сербії, і включилася в процес пошуку профіту останньою. І, на відміну від решти акторів цього спектаклю, її дії не суперечать сербським інтересам. Адже важко заперечити проти того факту, що прокладка газопроводу перетворює Сербію на транзитера природних ресурсів. З усіма вигодами цього статусу.
Щоправда, для Росії її профіт може обернутися великими проблемами в найближчому майбутньому. Дуже схоже на те, що косовський прецедент – це лише епізод у розвитку глобального геополітичного протистояння по лінії (Європа +США) – Росія. Адже Москва може «купитися» на виклик і підтримати «парад суверенітетів»: у Придністров'ї, Абхазії і Південній Осетії. І тоді, ймовірно, виникне питання про російські автономії. І не лише на Кавказі. Є ще Татарстан, Башкирія, Калмикія, Єврейська автономна область, врешті-решт.
Але Росія – це безумовний «гравець», і перевести її в статус «поля» - це перспектива можлива, проте не така вже й близька. Але тоді…
Що далі?
А далі треба визначити, ким є Україна: «гравцем» чи «полем». Ядерне роззброєння вивело цю найбільшу (за площею) європейську країну з числа планетарних вершителів доль. Як не шкода, але беззубість і патологічне бажання «прогнутися», притаманне нашому МЗС, можуть вивести Україну з числа регіональних лідерів. Я маю на увазі ГУАМ.
Можна скільки завгодно ратифікувати його Статут більшістю нарешті загнаного в клітку (вибачите, в зал засідань) складу Ради. Але як можна пояснити Грузії, Азербайджану та Молдові вагання України з приводу визнання Косова? Адже у кожної з цих країн свій головний біль із територіями, що прагнуть відокремлення. І в Тбілісі, Баку та Кишиневі навіть можливість визнання Україною держави Косово розглядатиметься як зрада. А Україна таку можливість демонструє вже не перший тиждень.
Отже, сил немає, авторитет явно не зростає. Але залишилося її унікальне географічне положення основного транзитного коридору між Європою і Азією. І плацдарму по лінії основного євразійського протистояння. А плацдарми зазвичай займають.
Ось і виходить, що Україна в новому форматі міжнародного права – швидше «поле».
А гравці готові завжди, тим паче що вони ті самі: ЄС, США, Росія, іслам.
У 2004 році ми пройшли Помаранчеву революцію - це те, що в Європі називається «Югославський сценарій 2000 року»: захоплення влади через опротестовування результатів виборів і виведення народу на площі. Другим актом «югославського сценарію» був розподіл залишків Югославії. Спочатку відокремилася Чорногорія (в рамках правового поля), потім – Косово, створивши нові рамки міжнародного права.
Свого часу Джордж Хоманс, один з авторів теорії соціального обміну, сформулював чотири принципи взаємодії. Другий із них, принцип стимулу, говорить: якщо стимул привів до успішної дії, то у разі повторення цього стимулу відтворюватиметься даний тип дії. Питання: чи подібний «косовський стимул» до потенційного «українського стимулу»?
Ох і схожий! З погляду матеріальних благ Україна цікава «гравцям» усяк не менше, аніж Косово. Газотранспортна система, чорнозем, метал, сірка, трудові ресурси – та хіба мало що.
З погляду геополітики, тобто «науки про управління простором» - тим більше. Зараз 1200 кілометрів української території, із заходу на схід, це хоч якась зустрічна гарантія безпеки Росії і Європи. Хоч би з тих міркувань, що вони встигнуть засікти ракетні пуски імовірного супротивника і відреагувати на них. Контроль над цією територією означає безумовне домінування на південному сході Європи.
Отже, стимул і «гравці» є. Залишається тільки визначити, чи можлива сама дія. Чи є в Україні суперечності, подібні до сербсько-косовських?
Можна що завгодно говорити про соборність Української держави, але це не скасує факту. Проблеми є. Причому від глобально українських, між Заходом і Південним Сходом, до вузькорегіональних, як, наприклад, проблема русинів у Закарпатті. Вже не кажучи про кримських татар, хоча саме вони, потенційно, можуть стати детонатором конфлікту. Хоч би тому, що за своїм статусом Крим в Україні найбільш схожий на Косово в Сербії – це автономний край. А відцентрові устремління кримських татар – не секрет. Досить пригадати круту заяву партії «Міллі Фірка» про викриття «Української держави як неоколоніальної держави, що пригноблює і відмовляє в самовизначенні кримськотатарському народу».
Хоча ще раз повторюю: за змінених «правилах гри» детонатором може бути призначена будь-яка політична сила, що «косить» під етнічну, – гуцули, лемки, волощуки, литвини, хто завгодно. Все залежатиме від амбіцій лідера і ступеня його підтримки з боку «гравців». І, що найобразливіше, гра вестиметься «в одні ворота». Та й кому чинити опір? В Україні за 16 років незалежності не склалася «політична нація». Це коли люди «вважаються такими, що належать до однієї нації, якщо вони поділяють культуру, систему ідей, а також асоціацій, типів поведінки і спілкування» (Ернест Геллнер). Тобто коли вони усвідомлюють себе перш за все громадянами держави, а вже потім - росіянами, українцями, татарами, галичанами, «східняками» тощо.
А якщо немає політичної нації, то не може бути і національно орієнтованої політичної еліти. Те, що зараз називає себе «політичною елітою», в масі своїй такою не є. Це всього лише депутатський корпус, який в умовах прийдешнього поголовного імперативного мандата втратить одну з основних якостей еліти – право на ухвалення рішень на користь виборців.
Все це неминуче підводить до думки, що Україна має всі шанси зіграти і другий акт югославського сценарію: розпад. Коли?
Україна набагато більша і численніша за Сербію, яка пройшла цей шлях за сім років, з 2000-го по 2007-й. Але серед принципів Дж. Хоманса є й третій, «принцип відповідності»: чим вища цінність імовірного результату, тим більше докладається зусиль для його досягнення. А Україна набагато цінніший приз, ніж Сербія. Тому немає підстав припускати, що апробований на Сербії процес буде в Україні довшим. Зусиль можуть не пошкодувати. Тому дві тисячі чотири плюс сім – ось і виходить 2011 рік. І якщо до цього часу в Україні не буде викувана «політична нація», залишається лише сподіватися, що у «гравців» виникнуть актуальніші виклики. Наприклад, Іран або глобальна фінансова криза.
