На захист Ангели Меркель і Франка-Вальтера Штайнмайєра Олексій Толпиго, для «Главреда» Сьогодні тема вступу України в НАТО дискутується надзвичайно активно. На інформаційну кампанію вже виділено чималі гроші.

(5 млн. грн. – за рахунок бюджету, і повідомляється, що уряд розраховує отримати ще тричі стільки ж за рахунок «донорів»), створено фільми; також і сайт «Главред» веде особливий проект щодо НАТО, систематично друкуючи статті на цю тему. Саме в порядку такої полеміки я хотів би, зокрема, відповісти, на статтю Олексія Гараня «Переконуючи пп. Меркель і Штайнмайєра», опубліковану на вашому сайті кілька днів тому.

Найсвоєріднішою відмінною рисою нинішньої кампанії є той факт, що пропагандисти, по суті справи, не наводять аргументів, які б доводили вигідність такої участі для України.

Ось і О. Гарань починає зовсім не з таких аргументів, а з іншої тези: труднощі, пов'язані зі вступом у НАТО, легко переборні, оскільки супротивників нібито немає; є хіба що «скептики».

Тут виникає два питання. По-перше, навіть припускаючи, що жодних труднощів немає – добре б іще вказати, які плюси. По-друге, згадавши про «скептиків», він забув про тих, хто проти, а таких – більшість громадян України. Але він пояснює, як з цією складністю впоратися:

«Але ж мова не про вступ (невже? – О.Т.), а про ПДЧ – який саме й дає можливість провести нормальну інформаційну кампанію. Нагадаємо, що Україна тут зовсім не унікальна. Змінилася на позитивну громадська думка в Словаччині та Болгарії.»

Не буду сперечатися: провести кампанію можна. Питання в тому, чи можна її справді назвати інформаційною, оскільки те, що відбувалося досі, носило характер суто пропагандистської кампанії, причому настільки односторонньої та недобросовісної, що порівняно з нею радянських пропагандистів можна вже розглядати як взірець чесності та об'єктивності. (Щоб уникнути непорозумінь і спроб представити мене у вигляді апологета радянських порядків повторю: радянських пропагандистів можна вважати такими не «взагалі», а саме порівняно з нинішніми).

Проте де ж, все-таки, аргументи на користь НАТО? О. Гарань переважно розбирає аргументи проти, намагаючись довести, що вони несерйозні, і зважати на них не варто. Нижче я намагатимусь показати, в чому він помиляється, але припустімо на хвилину, що він має рацію, і аргументи «проти» нічого не варті. Але де ж аргументи «за»?

У його статті вдалося знайти лише один, і той досить дивний.

«ПДЧ, - пише О. Гарань, - є інструментом змін. Процес перетворень взаємопов'язаний: перспектива євроатлантичної інтеграції стає каталізатором внутрішніх змін, і навпаки».

Але… хто може сказати, що такі зміни не відбуваються? Конституція замінена угодами між політичними групами, парламенту фактично немає, зате мітинги – мітинги 2004-го, мітинги 2007-го та інші – в необмеженій кількості. Каталізатор внутрішніх змін Україні сьогодні, власне кажучи, вже ні до чого; тиха, спокійна (можливо, навіть «застійна») країна часів Кучми перетворилася на вируючий казан. Жити, безперечно, стало цікаво. Ось тільки чомусь не стало краще.

Тепер – про «перспективу євроатлантичної інтеграції», яку нібито хтось може запропонувати Україні.

Гадаю, сьогодні немає потреби доводити, що ні участь у Євросоюзі, ні якась близькість до нього Україні «не загрожує». Прийнята політика не просто не має шансів на успіх – вона свідомо програшна для України.

Будь Україна для Європи партнером (партнером, звичайно, набагато слабкішим, але все-таки партнером), вона могла б обстоювати на переговорах свої інтереси, в чомусь поступаючись, але десь і добиваючись свого. Але якщо метою України заявлена міфічна «євроінтеграція», прагнення «до Європи – за всяку ціну» – то Європі і США нічого не варто добитися від України все нових і нових односторонніх поступок, загрожуючи: «якщо ви не відмовитеся від підтримки своїх селян… не погодитеся на ввезення генетично модифікованих продуктів без маркування... не погодитеся на… etc, etc – то ми переглядатимемо свою позицію з питання про українську євроінтеграцію». – І бідну Україну, як віслючка, манять цією євроморквиною, змушуючи бігти туди, куди їй зовсім не потрібно, за морквиною, яка все віддаляється.

До речі, й пан Гарань говорить вже не про «євро-», а про «євроатлантичну» інтеграцію. Судячи з усього, євроатлантична інтеграція зведеться до членства в НАТО. Що саме воно обіцяє Україні?

Аргументи «проти» добре відомі, і я не бачу потреби в цій статті їх висловлювати детально; нагадаю лише їхню суть.

Членство в НАТО означає для України, перш за все, перехід у табір потенційних військових супротивників Росії. Звідси слідує все решта: закриття більшості українських військових заводів (можливо, продавати зброю і недобре, але як Росія, так і країни НАТО, мабуть, цього не знають і продають її у великих кількостях) і зростання безробіття; різке погіршення відносин з Росією з усіма передбаченими звідси наслідками; нарешті, різке загострення суперечностей усередині країни, в якій далеко не всі прагнуть схожого розвитку подій. Є й інші чинники (наприклад, очевидно, що інтерес потенційних союзників до України обумовлений можливістю направляти українців в «гарячі точки» замість своїх громадян), але досить і цього. Чи розбирає О. Гарань ці чинники в своїй статті?

Насамперед він стверджує: не треба орієнтуватися на аргумент «не дратуйте Росію» (мабуть, він вважає, що, навпаки, бажано дратувати Росію, і що більше, то краще). Він запевняє, що Росія пошумить, і все вщухне. Як аргумент він наводить таке твердження: ось, Росія протестувала проти включення в НАТО Польщі або Естонії, їх включили в НАТО, і жодних наслідків, «нічого не сталося і не станеться».

Твердження, м'яко кажучи, далеке від істини. Наслідками вступу цих країн у НАТО (разом з агресією НАТО проти Югославії та іншими чинниками) був крутий поворот російської політики – від прагнення зближуватися із Заходом за правління Єльцина до нинішнього протистояння. При цьому немає анінайменших гарантій, що цей процес уже закінчився, і протистояння не стане жорсткішим. І, можливо, найважливіше – цей крутий поворот відбувався не всупереч волі російського суспільства, а навпаки, за найпалкішої підтримки нового жорсткого курсу. Очевидно й те, що нинішня політика Росії (я тут не розбиратиму складне питання про те, наскільки тут велика або мала провина короткозорих західних політиків, і якою мірою така політика вигідна або невигідна для самої Росії; факт той, що вона втілюється і має в Росії підтримку) створила нове, набагато небезпечніше і неприємніше для України міжнародне становище, ніж те, яке існувало 10 років тому, або хоч би до 2004 року.

Пан Гарань не бачить цього? Не хоче бачити. А ось західні політики змушені бачити. Для них питання про прийняття-неприйняття України в НАТО - це, серед іншого, питання про те, наскільки високу ціну у вигляді посилюваної ворожості Росії доведеться платити за такий привілей.

Очевидний також взаємозв'язок між зміною ставлення до НАТО – до речі сказати, в Україні точно так само, як і в Росії – і діями НАТО або країн НАТО в Югославії, в Іраку, в Афганістані. (Ті, хто згадують про це, мають звичку посилатися на той факт, що війну в Іраку ведуть США і їхні союзники, а не НАТО як блок – неначе це щось міняє). Звичайно, не виключено: якби країни НАТО пішли з Іраку, домовилися про статус Косова тощо – то за кілька років ставлення до НАТО могло б змінитися на краще. Але доки події в Іраку, в колишній Югославії розвиваються за нинішнім сценарієм, доки є загроза нової війна в Ірані – важко чекати, щоб це сталося.

Умовчуючи про це, О. Гарань, так само як і всі його однодумці, вважає за краще говорити про «антинатовську істерію», яка, мовляв, почалася з 2004 року, а також наводить все той самий порослий мохом аргумент щодо радянської пропаганди, яка нібито ще й досі впливає на уми українців. Чому при цьому негативне ставлення до НАТО переважає в усіх вікових групах українців, включаючи й людей віком 20-25 років (їй, мабуть, піддавали антинатовській пропаганді в дитинстві?), О. Гарань, на жаль, не вважає за потрібне пояснити. Цей неприємний факт він вважає за краще взагалі не згадувати, всупереч фактам наполягаючи на тому, що негативне ставлення до НАТО – притаманне, нібито, лише старшому поколінню.

Проблему НАТО, тобто проблему, яка дедалі різкіше розділяє в Україні народ і владу, пропонується перенести в «інформаційний» розділ. Мовляв, навіщо нам сьогодні проводити референдум, з'ясовувати ставлення суспільства до проблеми: давайте спочатку поінформуємо суспільство про НАТО, оскільки суспільство, мовляв, отруєне радянською пропагандою, воно дуже погано знає, що таке НАТО і чим воно пахне. А вже коли суспільство отримає достатньо інформації – тоді й проведемо референдум. Варто нагадати: якщо пан Ющенко вважає, що суспільство не має достатньої інформації, щоб приймати мотивоване рішення щодо НАТО – то водночас він вважає всіх без винятку українців досить обізнаними в конституційному праві, щоб проголосувати «за» або «проти» проекту конституції – всупереч, зауважимо до речі, зрозуміло висловленим нормам чинної Конституції.

А зараз повернуся до того, з чого починав: чим усе ж таки пояснити той факт, що пропагандисти не вважають за потрібне навести аргументи на користь участі України в НАТО?

Мені здається, головна причина в тому, що основний аргумент – «для своїх». Він полягає в тому, що Росія – смертельний ворог України, що Росію треба «зупинити» (висловлювання Ю. Тимошенко), їй потрібно протистояти – аж до (якщо вийде) повного знищення, і обов’язок України – взяти в цьому протистоянні якомога активнішу участь.

Але ці аргументи, ймовірно, вголос не висловлюються навіть «серед своїх». Це мається на увазі – недомовками, багатозначними знизуваннями плечей.

Автор - експерт-політолог Київського центру політичних досліджень і конфліктології