Криза українських «лівих» Олексій Бєлишев, для «Главреда» Причини зниження електоральної підтримки «лівих» мають як об'єктивний, так і суб'єктивний характер.

Тут слід відзначити і еволюцію електорального ландшафту, і антиліву державну пропаганду, яка особливо сильно проявляється у системі освіти, і обмеженість ресурсів, і, звичайно ж, низку технологічних упущень, серед яких насамперед — підміна соціальної активності геополітикою.

Парадоксальність ситуації, яка склалася в Україні, полягає в тому, що практично всі провідні політичні сили активно використовують соціальну риторику, створюючи тим самим відчутну конкуренцію для «лівих» проектів. Розмежування за принципом «лівий-правий» відбувається не в соціальній, а в і геополітичній площині (і похідній від неї міфологічній): чим ближче до Заходу, тим правіше, і навпаки.

Очевидно, що така досить проблемна для лівого руху ситуація виникла не випадково. Починаючи з кінця минулого століття в Україні системно використовується технологія соціального підкупу, протиставити якій «лівим» виявилося нічого.

Неможливість конкурувати у соціальній площині з партіями великого капіталу, котрі викидають для підтримки свого рейтингу колосальні суми як зі своєї, так і з бюджетної кишені, підштовхує їх шукати рішення в іншій площині — відбудові за геополітичними ознаками.

Водночас різні соціологічні дослідження, у тому числі й проведені Центром дослідження проблем громадянського суспільства, говорять про те, що для звичайного виборця питання, що стосуються геополітики, значно поступаються за актуальністю соціальним проблемам: у його ціннісній матриці проблеми НАТО, російської мови і ЄЕП посідають місця у другій десятці.

Строя виборчу кампанію на другорядних питаннях, «ліві» фактично заганяють себе в своеобразное електоральне гетто, поступаючись ініціативою крупним олігархічним партіям.

І річ навіть не в тім, що «ліві» не можуть надати виборцю адекватні соціальні програми. Перекіс у бік геополітики в їхній діяльності вже настільки великий, що соціальні ініціативи «лівих» практично ніхто не бачить. Приміром, Комуністична партія сприймається насамперед як прихильник тісної дружби з Росією і боротьби з НАТО. А соціальні ініціативи ПСПУ просто ніхто не сприймає серйозно…

Спроба розіграти у 2006-му «соціальну» тему соціалістами закінчилася цілковитим провалом: за найсприятливіших умов за весь час існування Соціалістичної партії їй так і не вдалося істотно збільшити рівень своєї електоральної підтримки. Ключова «фішка» кампанії — т.з. соціальна комунікація, яка є старою доброю стратегією «малих добрих справ» і по суті дрібним соціальним підкупом, — не спрацювала. Тоді, у 2006 році, переміг соціал-популізм, обіцянки великого соціального підкупу. У 2007-му ситуація повторилася. Як результат — ліві не лише виявилися нездатними грати за такими правилами, вони просто не вписувалися у виборчу архітектуру.

Заслуговує на увагу той факт, що деякі політичні сили, наприклад Соцпартія, не лише не мають чітко вираженої позиції із зовнішньополітичних питань, балансуючи між Сходом і Заходом, а й поступово переходять до проросійського курсу.

Причина полягає в тому, що горезвісна електоральна ніша «проєвропейської» лівої партії, виборець якої перебуває у центрі і частково на заході України, успішно перехоплюється БЮТ. Таким чином цей дрейф обумовлений насамперед «виштовхуванням» цих політичних сил агресивнішим і динамічнішим проектом — Блоком Юлії Тимошенко.

Що стосується власне геополітичних трендів, використовуваних українськими «лівими», то неважко помітити їхній споживацький підхід. Як відомо, пересічний виборець, досить слабо орієнтується у тому, що собою являють ЄврАзЕС, ЄЕП або ШОС. Виступаючи із пропозиціями розвивати співпрацю у рамках всіх вказаних організацій одночасно, політична сила фактично розмиває свої основні зовнішньополітичні тренди і ризикує остаточно збити свого виборця з пантелику. Раціональніше сконцентрувати його увагу на одному з них, найбільш «розкрученому» — ЄЕП.

«Соціалка» і об'єднання «лівих»

Зараз досить багато говорять про необхідність консолідації «лівих» сил для вироблення єдиних позицій і координації діяльності. Дотепер формуються кілька об'єднувальних центрів, головними з яких є «Лівий фронт» (КПУ і 256 різних лівих організацій) і «Лівий центр» (із перемінним успіхом ведуться переговори між СДПУ(о), СПУ, ПСПУ, НТСУ, СДС та ін.). Незважаючи на певні успіхи у цьому напрямі, реальної зміни ситуації можна досягти лише у тому разі, якщо вдасться об'єднати хоча б дві більш-менш великі партії. Все решта мине для пересічного виборця непомітно.

Позитивним моментом такого процесу, навіть якщо він не закінчиться формуванням єдиної політичної сили (що вельми сумнівно), стало б розгортання публічної конструктивної дискусії з боку «лівих», що дозволило б привернути увагу широкої громадськості до лівого дискурсу. Свого часу такий досить простий метод багато в чому дозволив французьким лівим залишитися «на плаву», зберегти «інтригу зліва».

Проблема лише в тому, що українські «ліві» не готові до такого кроку ні морально, ні фізично. Переведення діалогу з формату «дурень — сам дурень» у формат конструктивної дискусії вимагає певної внутрішньої перебудови, психологічного надлому.

Порозумітися в геополітичних питаннях силам, що позиціюють себе як ліві, навряд чи вдасться. Так, ПСПУ виступає за негайне входження до ЄЕП, ЄврАзЕС і Союзної держави Росії і Білорусі, СДПУ(о) хоче одночасно інтегруватися і в ЄЕС, і в ЄС…

Разігрування геополітичної карти було і залишається паліативним рішенням. Геополітична тематика дозволяє законсервувати ситуацію, зберегти за собою мінімальну електоральну підтримку. Повернення «лівих» до вищої ліги українського політикуму лежить виключно у соціальній площині.

Звісно, навряд чи вийде використати технологію масового соціального підкупу — для цього необхідно мати у своєму розпорядженні як мінімум пост прем'єра (як свідчить сучасний український досвід, решта всіх «майданчиків» є другорядними). Сумнівним також виглядає рішення про реалізацію «стратегії малих добрих справ» — конкурувати у цій площині з місцевими олігархами і директорами великих підприємств, котрі входять до ПР, НУНС чи БЮТ, і котрі щорічно викидають на «соціалку» мільйони, неможливо.

Фінансових та інформаційних ресурсів «лівих» не вистачає і, очевидно, ніколи не вистачатиме для ведення ефективної кампанії у тому форматі, в якому її ведуть БЮТ, ПР і НУНС.

За таких умов єдиною адекватною відповіддю є низові практики, насамперед соціальний протест. Якщо геополітика роз'єднує, то «соціалка» — об'єднує. Саме захист того самого «маленького» українця може послужити платформою, на основі якої можлива взаємодія між «лівими».

Автор — експерт Центру дослідження проблем громадянського суспільства