Чомусь так уже «історично» склалося, що час від часу столичні чиновники починають тасувати колоду своїх симпатій та антипатій – і всьому місту після цього доводиться чухати потилицю. Бо думкою самих киян, зазвичай, ніхто не цікавиться – вирішується все там, нагорі, за відомим «совковим» принципом – «є така думка...». То владі забагнулось одночасно десятків зо два вулиць перейменувати (читай «Главред» №43, 2007 рік). Тепер у Києві оголошено «священну війну» трьом десяткам монументів радянської доби.

Утім, така діяльність є лише продовженням доволі давньої традиції з повалення ідолів. Започаткував її, як відомо з літопису, ще понад тисячу років тому князь Володимир Красне Сонечко. Скинув він Перуна з дніпрових круч у ріку, та й поплив дерев’яний кумир вниз течією, щоб випливти («видибати») там, де нині стоїть Видубицький монастир. А літописець, коментуючи цю подію, доречно процитував Святе Письмо: «Велик Ти єси, Господи, дивні діла Твої!».

Проте справжній «ідолопад» було влаштовано в Києві у ХХ столітті після Різдва Христового. Кульмінації своєї він досягнув під час революції та громадянського протистояння 1917–1920 років. Невдовзі після повалення монархії у лютому 1917 року впала з п’єдесталу перша жертва – постать царського прем’єр-міністра Петра Столипіна. Застреленого у Київській опері реформатора було «страчено» вдруге: конструкція, за допомогою якої скидали його фігуру навесні того ж таки 1917-го, нагадувала шибеницю з сумно відомим «столипінським галстуком».

Далі, поки один за одним змінювалися режими, з монументами коїлося щось незбагненне: українська влада скинула з постаменту ворогів Мазепи – Іскру й Кочубея, які стояли біля Арсеналу; більшовики водрузили на вивільнений п’єдестал свою гармату; білогвардійці нищили «наочну агітацію» більшовиків, а заодно й погруддя Шевченка... Чи не найхитромудрішою стала історія пам’ятника княгині Ользі, встановленого у 1911 році в оточенні апостола Андрія та святих просвітителів Кирила й Мефодія. У 1919-му постать Ольги було зруйновано, а на її місці поставлено... зображення Тараса. Згодом усе це прибрали, так що не залишилося й сліду. І, зрештою, у 1996 році відновили первісну композицію там же, на нинішній Михайлівській площі, – тільки вже не в бетоні, а в каррарському мармурі...

Певної системності справа боротьби з монументами набула після того, як у травні 1919 року було видано декрет Раднаркому України «Про зняття з площ і вулиць пам’ятників, споруджених на честь царів і їхніх слуг». Щоправда, виконати його вдалося не одразу. Монументи Миколи I (на місці нинішнього пам’ятника Шевченку), Олександра II (поряд із сучасною філармонією), графа Олексія Бобринського (там, де тепер сидить на коні Щорс) проіснували ще півтора року, пройшли крізь кілька змін влади в Києві. Однак від червня 1920-го більшовики остаточно закріпилися в місті. І перед найближчим великим торжеством – жовтневою річницею 1920 року – служба благоустрою міського комунального відділу всерйоз узялася за ліквідацію ідейно чужих монументів. Місцева газета «Комуніст» писала тоді: «Відділом відзнято з натури пам’ятники, зроблено креслення й складено проекти устрою риштувань для розбирання пам’ятників». Тільки на ці підготовчі роботи було виділено три мільйони рублів – не надто багато через інфляцію, що почалася, але на ті часи й не дуже мало. А до 7 листопада від монументів залишилися лише п’єдестали. Київська влада виявляла неабияку винахідливість у камуфлюванні цих «соромних місць» радянською символікою. Хіба що п’єдестал від Миколи «Палкіна» стояв кілька років просто як паркова прикраса. Пізніше їх знищили (до речі, частину того самого п’єдесталу Миколи І використали для виготовлення надгробку Михайла Грушевського на Байковому кладовищі). Що ж до власне скульптур, то вони потрапляли до заводських ливарень, незважаючи на спроби окремих фахівців довести їхню музейну цінність...

У довоєнні роки траплялося зникнення навіть радянських монументальних творів. Приміром, на початку 1930-х із Радянської площі (нинішній Майдан Незалежності) прибрали погруддя Карла Маркса. Не тому, звісно, що змінилося ставлення до засновника «наукового комунізму». Змінилися пріоритети в мистецтві, й такі собі кубістичні форми, в яких було виконано п’єдестал під Марксом, стали несумісні з канонами соцреалізму.

Черговий акт «мерлезонського балету» розпочався за часів німецької окупації. У жовтні 1941 року київський міський голова, професор-історик Олександр Оглоблін звернувся до відділу впорядкування міста: «Прошу потурбуватися про вжиття негайних заходів щодо зняття в м. Києві більшовицьких пам’яток, емблем тощо». Нагадаємо, що цими турботами «батьки міста» переймалися тоді, коли комунальне господарство у Києві було паралізованим, а весь міський центр перетворився на обгорілі руїни...

Потім, після війни, київські монументи довго «плодилися й розмножувалися» (хіба що товаришів Сталіних свого часу поприбирали звідусіль) – аж поки не настав історичний 1991-й. Одразу ж після провалу московського путчу та проголошення незалежності України було нанесено прицільний удар по символіці тоталітаризму в серці столиці. Монумент Жовтневої революції (зображення гранітного Леніна й чотирьох бронзових більшовиків різної статі), споруджений до її 60-річчя у 1977-му, було спершу обмальовано уїдливими написами, а невдовзі й демонтовано. Утім, «ґрунт» під ним, очевидно, залишився родючий – бач яка височенна колона виросла потім на цьому місті!

Руйнування монумента революції відбулося гучно й відкрито. Тим часом на території різних установ, підприємств, військових частин теж «утікали» ідоли минулого. Та, мабуть, «утекли» не всі. Бо вже теперішня міська влада, як ми казали вище, ініціює демонтаж пам’ятників радянським діячам (зокрема, причетним до Голодомору й до масових репресій).

Може, в цьому був би певний резон, якби... Якби усі пропоновані для нищення монументи займали (як це бувало у випадках попередніх знесень) помітні місця у міському ландшафті та муляли око перехожим. Проте, як з’ясовується, у переважній більшості йдеться про такі об’єкти, які пересічний киянин узагалі ніколи не бачив.

Приміром, майже дві третини списку становлять статуї товариша Леніна – їх аж 18! І всі вони досі стоять на обліку як пам’ятки монументального мистецтва. Але скажіть, будь ласка, шановний читачу, чи зустрічали ви ці 18 монументів бодай один раз за все своє життя?

Ну, звісно ж, усім знайомий той Ленін, що стоїть навпроти Бессарабського ринку. Але слід зауважити, що він вважається пам’яткою не місцевого, а національного значення, бо дійсно є витвором видатного скульптора Сергія Меркурова. До того ж, скромний за розмірами, він чудово вписався в довкружжя і вже невіддільний від повоєнного Хрещатика. Тому, на мою думку, варто його зберегти, так само як більшовики у Ленінграді-Петербурзі зберегли на Ісаакіївській площі кінну статую ненависного їм царя Миколи І.

Дехто, може, знає того Леніна, який притулився до стіни колишнього заводського корпусу в тилу універсамів на Старовокзальній вулиці. Колись це була невелика парадна площа на території заводу «Ленінська кузня». Тепер, коли частину заводу розпродали під комерцію, бронзовий Ленін опинився на задвірках, біля нього розпивають оковиту місцеві бомжі. Важко збагнути, яку ідейну небезпеку може нести ця статуя, що, як на мене, чудово символізує загибель комуністичної системи? Навіщо витрачати сили й кошти на боротьбу з нею?

Що ж до інших 16-ти скульптурних вождів, то всі вони ховаються в глибині відомчих територій, куди без перепустки пройти – зась! Понад те, деякі з них, як я міг переконатися, уже й не існують (хоча залишаються в охоронних списках). То для чого ж розгортати гучну піар-кампанію з їх винищення? Мимоволі закрадається думка: а куди ж це подінуться наші з вами міські грошики, що їх асигнують на знесення тих леніних, які вже й без того... знесені?

Або, скажімо, бюст дружини вождя Надії Крупської, котрий скромно стоїть у сквері біля Дарницького вокзалу. З одного боку, важко збагнути, яким чином Надія Костянтинівна (до речі, колишня київська гімназистка) прилучається до голодомору та репресій. З іншого, і це найсмішніше, нині запропоновано зняти цей малесенький пам’ятник з охоронного обліку, на який його було поставлено міськими органами... понад рік тому, 25 вересня 2006-го! Воістину, дивні діла Твої, Господи!

Володимир Сергійчук, історик, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Українці завжди шанували своїх великих людей, завжди зберігали пам’ять про видатних своїх синів. Однак це поклоніння виражалося у своєрідних формах – скажімо, у насипанні курганів над могилами, у назвах місцевостей, до яких такі люди мали стосунок. Тому, на мою думку, коли йдеться про встановлення пам’ятників, то тими, хто ухвалює відповідні рішення, має рухати передусім відповідальність за збереження національної пам’яті, і увічнювати в камені чи бронзі треба осіб, які працювали для свого народу, адже цим самим подається приклад для молодого покоління – вшанованими будуть тільки такі люди. Сьогодні вшановування має поєднуватись із заслугами людини перед Україною – незалежною і самостійною.

А от стосовно демонтажу, то тут усе складніше. З одного боку, прославляти тих, хто не сприяв, наприклад, утвердженню права свого народу на самовизначення, утвердженню своєї державності, – не є логічним. Проте, з другого – можливий же й інший варіант: розміщати такі пам’ятники в якомусь музеї просто неба чи деінде і давати правдиву інформацію про вчинки цих людей на території, де їх увічнили, про їхній зв’язок з цією територією тощо. Якби моя воля, то прибрав би пам’ятники тим «діячам», які були противниками української державності, котрі її душили, не даючи народу бути господарями нашої ж землі, – починаючи з Леніна і його соратників (приміром того ж Петровського, причетного до голодомору 1921–1923 та 1932–1933 років, того ж Мануїльського та інших). Ленін і досі стоїть – прибрати його бракує політичної волі у тих, кому народ довірив владу.

Я встановив би пам’ятники всім українським державникам, які віддали своє життя за незалежність, за волю України, – усім тим українцям, які прославили себе у світі здобутками в галузі техніки, освіти, культури, науки; військовикам, які боролися за українську державність, навіть чужинцям, котрі перейшли на український бік і працювали задля української ідеї. У моєму розумінні це можуть бути своєрідні алеї діячів: скажімо, українським державникам – на Печерську поблизу Верховної Ради, і нехай там постали б Данило Галицький, Богдан Хмельницький, Дмитро Вишневецький, Іван Виговський, Петро Дорошенко, Іван Мазепа, Микола Міхновський, Симон Петлюра, Євген Коновалець, Роман Шухевич, Степан Бандера...

Лариса Скорик, архітектор, професор Національної академії образотворчого мистецтва

Скільки місту треба пам’ятників – залежить від того середовища, в якому їх встановлюють. От, скажімо, на Майдані Незалежності в Києві їх стільки, що можна розосередити на десять таких майданів! Адже там усе скупчено – це по-перше. По-друге, усе те таке жахливе, що краще ніде не ставити! Майдан – саме той приклад, коли всім очевидно: кількість не переходить у якість.

Проте в Києві є також приклади вдалого поєднання середовища, місця розташування пам’ятника та й, власне, самого пам’ятника. Наприклад, актору Миколі Яковченку – у скверику біля його театру імені Івана Франка. Чи літературному персонажу Паніковському – теж у сквері. А ось Анатолію Солов’яненку – хоч я його люблю, хоч які у мене найкращі почуття до цього співака! – пам’ятник замалий у тому середовищі на вулиці Інститутській, де його встановили. Бо не можна ставити на природі пам’ятник людині у натуральний її зріст – губиться!

Улюблених місць біля пам’ятників у Києві, де виникала б потреба посидіти чи побути, у мене немає. Не-ма! Навіть Лесь Курбас (сквер на вулиці Прорізній. – Ред.) занадто декоративно зроблений, та й не місце йому там – «п’ятачок» маленький, мало насичений пам’яттю, такий собі звичайний «проходняк» посеред жвавої вулиці.

Що ж до питання знесення пам’ятників, встановлених за радянських часів, то чому б і нам так не чинити, як у всіх цивілізованих країнах? Там створюють спеціальні заповідники-резервації, адже й такі пам’ятники – теж фрагмент історії, хай би вони собі там стояли. Власне, знищення постаментів виправдане хіба що у таких випадках, як це сталося з пам’ятниками Гітлеру й Сталіну. Навряд чи німці, враховуючи ті страшні жертви, яких зазнала їхня країна від свого фюрера, хотіли б ходити біля скульптурної подоби Гітлера й надалі. Теж саме й зі Сталіним. Тобто є пам’ятники людям, які завдали неймовірних страждань цілим народам, то краще їх, як-то кажуть, «с глаз долой». А от знищувати монументи загиблим воїнам – це, вважаю, не по-людськи, в цивілізованому світі монументи навіть ворогам загиблим не знищують...