Обамаманія Олександр Сушко, Центр миру, конверсії та зовнішньої політики України, Вашингтон – Київ У Вашингтоні – Обамаманія. Такий висновок можна зробити із нещодавнього спілкування автора цих рядків із представниками експертно-інтелектуальних кіл столиці США.

47-річний сенатор зі штату Іллінойс дійсно став символом надій значної кількості найбільш освіченої та динамічної частини жителів великих міст США на зміну політичних еліт і навіть політичних поколінь

Напрошується паралель між ставленням американців до Барака Обами та ставленням значної частини українців до Віктора Ющенка в період 2000–2004 років. Освічена молодь, викладачі вузів, люди інтелектуальної праці з вищою освітою здебільшого зорієнтовані на Обаму, який уособлює надію на зміни в американській політиці. Цим людям набридло домінування в ній протягом останніх 20-ти років «двох родин» (і тому вони проти Хілларі Клінтон), вони мають великий сумнів щодо здатності традиційних зовнішньополітичних засобів забезпечити авторитет і безпеку Сполучених Штатів (і тому вони скептично ставляться до Маккейна). Крім того, за Обаму голосуватиме абсолютна більшість (до 80%) афроамериканців.

І хоча в суперництві Барака Обами та Хілларі Клінтон крапки ще не поставлено, його шанси на демократичну номінацію видаються кращими. А от передбачити результат суперництва Обами та республіканця Джона Маккейна у «фіналі» листопадових президентських виборів складно, але час працює саме на молодшого демократа: і в прямому, з натяком на вік республіканця – 71 рік, і в переносному значенні.

Оскільки ж президентські вибори в США відомі своїми сюрпризами, ми не намагатимемося робити точний прогноз щодо переможця, а спробуємо передбачити можливі зміни у зовнішній політиці США, які неминуче настануть, адже в будь-якому разі – історія Адміністрації Джорджа Буша завершується.

Старт президентської кампанії 2008 року визначив наявність двох основних підходів до модернізації зовнішньополітичної стратегії США в сучасних умовах. Окремі компоненти цих підходів безпосередньо зачіпають інтереси України. Два зазначені конкурентні підходи мають практичний вияв у суперництві двох основних політичних таборів та їхніх кандидатів: консервативний (республіканці-Маккейн) та ліберальний (демократи-Обама).

Спільність у підходах обох таборів виявляється у визнанні неефективності нинішньої політики щодо Близького Сходу, насамперед військової кампанії в Іраку, але якщо Обама виступає за якнайшвидше виведення американських військ з Іраку, то Маккейн пропонує посилювати військову присутність з метою гарантування неповернення до ситуації періоду до 2003 року та запобігання хаосу в регіоні. Обидва табори роблять акцент на необхідності продовження боротьби з глобальним тероризмом, але більш гнучкими засобами – такими, які б не підривали авторитет США (наприклад, обидва кандидати виступають за закриття бази-в’язниці в Гуантанамо). Обидва табори не приховують критичного ставлення до ігнорування Адміністрацією Джорджа Буша глобальних екологічних та гуманітарних питань, зокрема проблематики глобального потепління, що виявилось у неприєднанні США до Кіотського протоколу та супутніх ініціатив. Серед інших спільних позицій: усвідомлення небезпек, що полягають у можливому відновленні гегемоністської ролі Росії на Євразійському просторі, підтримка операції НАТО в Афганістані, підтримка незалежності Косова.

Однак між Обамою та Маккейном у зовнішньополітичній сфері все ж більше відмінностей, ніж спільних підходів.

По-перше, Маккейн допускає превентивний удар по Ірану у разі продовження Тегераном ядерної програми, як й інші гіпотетично можливі дії превентивно-військового характеру в світі. Обама виступає проти одностороннього інтервенціонізму, вважаючи, що він підриває як міжнародний порядок у цілому, так і зовнішньополітичний авторитет США зокрема. По-друге, Маккейн виступає за жорстке стримування Росії, аж до виключення її з «великої вісімки» у зв’язку з неоімперськими та антидемократичними тенденціями, тоді як Обама схиляється до більш гнучких підходів у цьому питанні. Для Обами Росія – «не союзник і не ворог». Він – за відновлення конструктивного діалогу з «опозиційними» урядами Латинської Америки, зокрема Кубою та Венесуелою, «без попередніх умов», тоді як Маккейн – за продовження жорсткого курсу й тиску з метою домогтися поступок, лібералізації, звільнення політв’язнів, – насамперед від нового керівництва Куби. Обама виступає за створення альянсу з лояльними силами на Близькому Сході з метою надання більшої легітимності й підтримки політики США в регіоні, тоді як Маккейн допускає продовження односторонньої політики США. Обама більш готовий до врахування позицій країн старої Європи з широкого кола міжнародних питань, аніж Маккейн, який схильний до критики «аморфної» позиції таких держав, як Франція та Німеччина.

Обамі симпатизує стара Європа й Росія: остання – через сподівання (на нашу думку, – марні) на зменшення активності США в тому регіоні, який Москва вважає своїм «ближнім зарубіжжям».

Що ж нового основні кандидати можуть привнести в українську політику Білого Дому? Обидва вони підтримують євроатлантичні прагнення Києва, про що свідчать їхні офіційні заяви щодо підтримки надання України ПДЧ в НАТО. Для Маккейна Україна – більш важлива держава, аніж для табору Обами. У разі своєї перемоги республіканці докладатимуть більших зусиль для надання допомоги Києву в процесі підготовки до вступу в НАТО. Поінформованість особисто Маккейна та його оточення про події в Україні є вищою, аніж в Обами. Втім, останнім часом ситуація схильна до вирівнювання – активна робота двох впливових американських середовищ на користь Обами (середовище Джорджа Сороса й середовище Збігнєва Бжезінського) нині сприяє підвищенню зацікавленості останнього Україною.

Але попри цілком зрозумілу для постпомаранчевої України Обамаманію, роль «друга України» на цих виборах належатиме більшою мірою Джону Маккейну, аніж його динамічному візаві.