Переконуючи пп. Меркель та Штайнмайєра
Україна є, як зараз кажуть, «контрибутором європейської безпеки» (нормальними словами: вносить внесок, «вкладає» в європейську безпеку, але українського відповідника поки не знайшли). Участь у миротворчих місіях; стратегічна роль України в чорноморському басейні; наочний прогрес в рамках «Партнерства заради миру», «Інтенсифікованого діалогу» (багаторічний процес!); країна визнана найдемократичнішою на пострадянському просторі – єдина (за винятком країн Балтії) за рейтингами «Дому свободи» попала в категорію «вільних»; немає, тьфу-тьфу, міжнаціональних конфліктів і територіальних конфліктів із сусідами (суперечка із Румунією за шельф навколо Зміїного – скеля чи острів - вирішується цивілізовано в Міжнародному Суді). А відсутністю цих проблем, до речі, деякі нинішні члени НАТО похвастатися не могли (та сама Румунія, Туреччина).
А з тих застережень, що пролунали від деяких натівців, насправді, реально виділяються два. Перший, «давайте, не дратувати Росію» – вона потрібна, щоб владнати ситуацію по Косово, а ще ж - Іран, Північна Корея, боротьба з міжнародним тероризмом, енергетика. І цей аргумент треба враховувати. Але згадаймо, що Росія так само виступала проти приєднання до НАТО Польщі, Чехії, Угорщини; Єльцин потім погрожував, що НАТО не може перетнути «червону лінію» колишнього радянського кордону (Балтія), але зрештою нічого не трапилося і не трапиться. Достатньо поглянути на карту Росії та подумати, з якого боку йде загроза: від країн Балтії, Польщі, Словаччини чи з боку войовничих фундаменталістів в Ірані, Афганістані, Пакистані, зростаючого демографічного тиску Китаю і ядерної програми Північної Кореї.
Чи може бути позаблокова Україна? Може. Але хай тоді французи та німці згадають про свій досвід і «привид Рапалло». У 1922 р. більшовики підписали з Німеччиною Рапалльській договір для протидії Антанті. У результаті, Німеччина у 20-30-х рр. грала на суперечностях між Заходом та СРСР. Трагічні наслідки для всіх відомі. Тому, коли Радянський Союз у 1952 р. запропонував здати з потрохами «соціалістичну ГДР», натомість вивести з Німеччини всі війська і зробити її нейтральньою, за голову схопилися і французи, і самі німці, і всі європейці. Адже замаячив «привид Рапалло» - Німеччини, що балансує і грає на суперечностях між Сходом і Заходом. І канцлер Аденауер обрав інтеграцію до НАТО. Маючи євроатлантичну ФРН, де Голль міг бути спокійним, виводячи Францію з воєннної організації НАТО і лишаючи її в політичній структурі Альянсу (він сам придумав таке розділення, потім Франція повернулася до воєнної організації НАТО). Спокійним тому, що тепер між радянськими танками у НДР і Францією стояли американські війська у Західній Німеччині.
Україна, звісно, нікому не загрожує. Але замість того, щоб бути постійним полем суперництва (що неминуче, враховуючи політику путінської Росії), для всіх буде кращим стабільна Україна інтегрована в наявну систему колективної безпеки. І це зовсім не означає іноземні бази у нас (для прикладу наведемо Норвегію).
Другий аргумент - низький рівень підтримки НАТО в Україні. Партія регіонів і північний сусід мають бути задоволені (тобто ці два аргументи насправді є пов’язаними), і хтось може отримати додаткову зірочку. Вся ця безперервна антинатівська істерія ще з кампанії 2004 р., да і нинішня «шаріковщина» у Раді, можуть стати додатковим приводом для західних скептиків щодо України.
Але ж йдеться не про вступ, а про ПДЧ – який якраз і надає можливість провести нормальну інформаційну кампанію. Згадаймо, що Україна тут зовсім не уникіальна. Змінилася на позитивну громадська думка в Словчаччині та Болгарії. Коли ФРН приєднувалася до НАТО у 1955 р. за канцлера Аденауера, опозиційні тоді соціал-демократи звинувачували його в тому, що він увічнює розкол Німеччини. Але пройшло трохи часу і соціал-демократи змінили свою позицію. Прийшовши до влади у 1969 р. разом із вільними демократами, вони уже не піддавали сумніву членство в НАТО; навпаки, спираючись на щит НАТО, Віллі Брандт розпочав розрядку з СРСР. Взагалі, хіба можна здивувати країни НАТО антинатівськими демонстраціями, особливо у 60-70хх рр., коли лівих і зелених, насамперед німецьких, підтримувала радянська пропаганда (і не тільки пропаганда....). Але така вона штука - демократія. А потім ці сили змінили свою позицію. Найбільша комуністична партія Західної Європи – італійська (1 млн. членів, на виборах набирала до 30%) ще в кінці 70-х рр. під час «холодної війни» теж змінила свою позицію, і виступила за збереження членства Італії в НАТО. Змінили позицію на позитивну до НАТО і німецькі зелені, і голлісти у Франції. Ну, а нашим «регіоналам» ще «простіше» - їм просто треба повернутися до тих документів, які вони поприймали або попідписували.
Але, за нефіційними даними, може бути ще одне застереження з боку НАТО. Насправді, для західних урядів проблема з наданням ПДЧ – це не тільки опозиція з боку «регіонів», бо «регіоналів», як показала практика, цілком можна переконувати голосувати за пронатівські документи. Уряди західних країн дивляться на єдність коаліції, єдність Президента і прем’єра (причому не тільки в питанні НАТО, скільки в питанні збереження коаліції). Всі ці розмови про «переформатування коаліції» не додають в очах Заходу аргументів для підтримки ПДЧ.
Адже у Заходу є досвід спілкування з євроінтеграторами на словах. Памятаєте як на одному із самітів розсадку лідерів держав зробили за французьким алфавітом, щоб Кучма не сидів поруч із лідерами США і Великобританії. Або ж у 2006 р. НАТО практично була готова надати ПДЧ Україні, і Янукович це навіть пообіцяв Ющенкові перед підписанням Універсалу. А потім відомий фортель Януковича в Брюсселі, при одночасних його ж запевненнях, що стратегічна мета України незмінна – членство в НАТО. За такими «роздвоєннями особисті» Заходу справді важко було услідковувати. А якщо справді розвал коаліції, та спирання на якусь «ситуативну більшість» (в якій чільну частину будуть складати учасники северодонецького шоу або парламентського кулькового шоу)?
При цьому я особисто вважаю, що попри висловлені застереження, Україні все одно варто надавати ПДЧ. Адже ПДЧ надається не під конкретну людину чи навіть політичну силу. ПДЧ є інструментом змін, інструментом внутрішніх реформ, які структурно забезпечують послаблення залежності політики від особистісних суперечок. В тій же Македонії чи Албанії проблем було не менше, а може й більше (Македонія стояла на порозі внутрішнього конфлікту з албанцями, а Греція досі вимагає називати цю країну не інакше як «Колишня югославська республіка Македонія» - FYRM), але ПДЧ надали, і ситуація, до речі, стабілізувалася, як стабілізувалася вона і в Румунії і Болгарії, які, почавши майже з того ж рівня як Україна, вирвались вперед. Адже процес перетворень взаємопов’язаний: перспектива євроатлантичної інтеграції стає каталізатором внутрішніх змін, і навпаки.
Тому найкращим аргументом з українського боку за ПДЧ буде єдність коаліції, єдність Президента й уряду. І не тільки в питанні ПДЧ, а і в широкій програмі демократичних перетворень в країні, обіцяній виборцям на дострокових виборах.
Автор- історик-міжнародник, політолог, політконсультант.
