Росія перебільшує потужність своїх озброєнь? Дмитро Тимчук, для «Главреда» Схоже, ставши президентом РФ, пан Медведєв дістав «у спадок» не зовсім те, що обіцяв попередник. Мова йде про другий після енергоносіїв аргумент Москви в будь-якій нинішній зовнішньополітичній суперечці – військову міць Росії.

Світ, та й самі росіяни, якось звиклися останнім часом з думкою, що після тривалого періоду занепаду Росія «повстала» і, почавши фінансувати військову сферу, семимильними кроками наздоганяє провідні країни Заходу за силовими показниками. Це й дозволяє Кремлю на диво всім грати м'язами, відновивши польоти дальньої авіації, організовуючи походи кораблів в акваторії далеких океанів і бадьоро декларуючи про випробування нових і, звичайно ж, унікальних зразків озброєнь. Все це так. Але не зовсім.

Бажане і дійсне

У психології існує термін – конфабуляції. Це коли хворий власні фантазії не просто видає оточенню як реальність, але й сам починає в них глибоко вірити, роблячи придумані образи невід'ємною часткою власного світовідчуття. У народі в таких випадках кажуть просто: видавати бажане за дійсне. У цій ситуації про «бажане» ми знаємо зі слів кремлівських політиків і військових, а ще бачимо деякі реальні фрагменти. Наприклад, у вигляді російського стратегічного бомбардувальника Ту-95, здатного нести ядерні ракети, або американського авіаносця CVN 68 «Німітц», що пролітає над палубою, або ракетного крейсера «Москва», що швартується в Севастополі після походу до Північної Атлантики і Середземного моря у складі ударної групи російського флоту, або виведення зі складального цеху на лінію добудови гордості ВМФ РФ ракетного підводного крейсера «Юрій Долгорукий» проекту «Борей».

На всьому цьому і ґрунтуються аргументи Кремля, включно із «обіцянкою» направити ракети на Україну у разі її вступу в НАТО, яка наробила переполоху. Проте більш уважне вивчення нинішнього стану Збройних сил РФ дає привід замислитися: а чи не маємо ми справи з тими самими конфабуляціями? Зокрема, з таким їх різновидом, як експансивні, змістом яких є ідеї величі, надзвичайного фізичного здоров'я, багатства, реформаторства тощо.

Простий аналіз бюджетних асигнувань на військову сферу в Росії за останніх 7 років показує, що вони збільшилися лише на 13-15% порівняно з сімома останніми роками минулого століття, якщо враховувати курс рубля по відношенню до долара. Жодного прориву, власне, немає. На тлі втрати мотивації служби офіцерським складом і, відповідно, витоком професійно підготовлених кадрів, збільшення питомої кількості контрактників у військах навряд чи свідчить про професіоналізацію російської армії. Самі російські військові кажуть про те, що якість нового контингенту та можливості щодо їх навчання, м'яко кажучи, залишають бажати кращого. На цьому тлі тьмяніють всі інші успіхи.

Міф про російський танк

Хоча про які успіхи йдеться? З часів СРСР у Європі батьки лякали дітвору «танковими армадами Сходу». Вихід минулого року Росії з ДЗЗСЄ (Договору про звичайні збройні сили в Європі), який, наприклад, британська «The Times» називає не інакше як «наріжною угодою, що відіграла найважливішу роль у закінченні «холодної війни», викликав ажіотаж на Заході. Мовляв, тепер Москва може всі свої танкові полчища зосередити на своїх західних кордонах без усіляких обмежень, тиснучи на Європу! Тільки чим тиснути? Історію з тисячами танків проходила і Україна, виторговуючи свого часу право розташувати 4 080 наявних танків. Тільки навіщо потрібне лахміття типу Т-54\55, ІС-5\6\7, а то й Т-34-85, що гниють на базах зберігання і придатні хіба що для збройної боротьби з колорадським жуком.

Навіть самі російські експерти указують, що старіння звичайних озброєнь в армії РФ відбувається на тлі відсутності видимих перспектив оновлення – не у вигляді показових одиниць, а повнокровних частин! – парку озброєнь і військової техніки. Так, російське «Независимое военное обозрение» вказує: «У сфері звичайних озброєнь помітне істотне (у декілька разів) зниження обсягів закупівель порівняно з періодом 1990-х років, зрив державних програм переозброєння і деградація самого змісту цих програм. Наприклад, у 1992–1999 роках Сухопутні війська отримали 120 танків Т-90 (4 батальйони) і близько 30 Т-80у (1 батальйон). За 2000–2007 роки надходження танків не перевищило 90 Т-90 (3 батальйони). Загалом у сухопутних військах налічується приблизно 200 танкових батальйонів. Виникає сумнів у тому, наскільки взагалі доцільне оновлення танкового парку такими темпами». До цього можна лише додати, що й згаданий «новий» Т-90 за бойовими характеристиками значно поступається справді новим американському М1а2 SEP «Абрамс», німецькому «Леопард-2А6», британському «Челенджер-2».

Додамо так само, що поява принципово нового танка четвертого покоління в бронетанкових військах Росії, яким Москва лякає, якщо не помиляюся, з 1995 року – явний блеф, принаймні на сьогодні. Якщо мова йде про широко розрекламований, але «захований у кущах» Т-95, або «Об'єкт 640» із гордим ім'ям «Чорний орел», то тут вже, даруйте, аж ніяк не можна говорити про принципово нові машини. Швидше – розробки на базі танків серії Т-80, перший із яких було прийнято на озброєння ще влітку 1976 року. Залишається лише порадити російським танкобудівникам обов'язково поставити на нього газотурбінний движок, як це вони зробили на «вісімдесятці», щоб Москві було куди дівати її хвалені енергоносії у вигляді, в цьому разі, авіаційного гасу.

«Астрахань» лякає світ

Втім, якщо в Росії з нізвідки й візьмуться супернові танки, то за нинішніх темпів закупівель армією РФ озброєнь погоду вони навряд чи зроблять. Російська військова авіація це вже проходила, точніше, проходить. Йдеться про «суперлітак» Су-34, який, якщо вірити колишньому міністрові оборони РФ Сергію Іванову, з легкістю замінює 10 одиниць нинішнього штурмовика Су-24 (вже навіть ці цифри викликають серйозні сумніви). Російські ВПС замовили цю машину кількістю «аж» 58 штук (торік лише почалася дослідна експлуатація цієї машини у військах), маючи потребу, за підрахунками знову-таки російських аналітиків, 200-300 одиниць.

На флоті ситуація не краща. Те саме «НВО» вказує, що «в 1992–1999 роках ВМФ РФ отримав від промисловості близько 50 бойових кораблів і катерів, закладених ще до розпаду СРСР, зокрема 14 атомних підводних човнів і ракетний крейсер «Петро Великий». Єдиною бойовою одиницею ВМФ РФ, цілком побудованої в період після 2000 року, став малий артилерійський корабель проекту 21630 «Астрахань». До речі, суперкораблі Росії, якими лякають нині світ, побудовані ще за радянських часів. Наприклад, відомий важкий авіаносний крейсер «Адмірал Кузнєцов» став у стрій 1989 року, а згадана «Москва» – ще раніше.

І знову-таки, навіть коли б Росія мала величезну кількість новітнього озброєння – що з того, якщо в армії просто немає професійних кадрів (про що ми говорили вище)? Варто сподіватися, росіяни пам'ятають історію Другої світової війни, коли 22 червня 1941 року проти менш як 4 000 німецьких танків (серед яких – жодного важкого) СРСР виставив майже 20 000 своїх танків. Але – маленька неув'язка – в радянських танкових військах було дуже мало підготовлених командирів і танкістів-професіоналів. Підсумок відомий.

Анекдот про ракети

Проте пригадаймо головне, що лякає світ і зокрема Україну, – ядерні ракети Росії. Ось із офіційного сайту Міністерства оборони РФ міністр оборони радісно віщає: «Підтримка складу, стану бойової і мобілізаційної готовності та підготовки Стратегічних ядерних сил, сил і засобів, що забезпечують їх функціонування і застосування, а також систем управління на рівні, що гарантує завдавання заданого збитку агресорові в будь-яких умовах, завжди було і буде одним з основних завдань у сфері забезпечення військової безпеки Росії. Важливою для розвитку РВСП подією минулого року стали також випробувальні пуски на космодромі Плесецьк нової міжконтинентальної балістичної ракети РС-24, яка повинна замінити багатозарядні МБР РС-18 і РС-20».

Що там має прийти на озброєння, ми почули. А що є? Відразу після розвалу СРСР РФ мала 6347 ядерних зарядів. У 1999 році, після свого відходу з поста президента, Борис Єльцин залишив Володимиру Путіну 5842 заряди. На початок минулого року Москва мала в своєму розпорядженні 681 міжконтинентальну балістичну ракету з 2460 бойовими частинами і 79 літаками стратегічної авіації з 884 крилатими ракетами. Тобто з 6347 залишилися 3344 заряди. Експерти указують: за збереження існуючих тенденцій, тобто за абсолютно незадовільного темпу будівництва нових ракет за умови прискореного виведення старих, до середини наступного десятиліття у складі російських СЯС можуть залишитися не більше 300 міжконтинентальних ракет і не більше ніж 600 боєзарядів на них.

А тепер анекдот. Про ті самі ракети, які Москва збирається націлити на Україну. Продовжують ресурс МБР, що знаходяться сьогодні на озброєнні російської армії, виробники – тобто зокрема… українські ракетобудівники. Більш того: практично в той самий час, коли вуста російського президента вивергали загрозу у бік Києва, його рука підписувала цікавий документ – різниця в часі між цими двома подіями становила лічені години. Документ цей носить ім'я «Федеральний Закон «Про ратифікацію Угоди між урядом Російської Федерації і Кабінетом Міністрів України про продовження терміну експлуатації ракетного комплексу (РК) 15П118М». Мова йде про знамениту «Сатану», якою сьогодні так лякає всіх зустрічних і поперечних Кремль, і яку виготовив український «Південмаш». Тобто зараз, коли ви читаєте ці рядки, українські фахівці піклуються про продовження термінів експлуатації російських ракет, якими лякає Росія. Чому Москва цього не рекламує, зрозуміло: у даному контексті російські погрози виглядають як гарячкове марення. Але чому офіційний Київ за якусь тисячу доларів покірно стає у відому позу і мовчазно робить винуваті очі – абсолютно незрозуміло. Погодьтеся, це вище розуміння людини в здоровому глузді.

Висновок з усього цього єдиний. Україні, що перелякано вислуховує загрози про «ядерний меч» Росії, варто робити висновки. Принаймні пригадати, що цей самий «ядерний меч» виковують зовсім не без її участі.