Курди forever Дмитро Тимчук, для «Главреда» Минулими вихідними Туреччина після тривалої перерви продовжила свою давню забавку – громити курдів на півночі Іраку.

За часів Саддама Хусейна між Багдадом і Анкарою існувала номінальна угода про те, що турецькі підрозділи можуть переслідувати курдських бойовиків «по гарячих слідах» на іракській території. Втім, іракські військові часто забували про неї, без ентузіазму сприймаючи рейди турецьких колег по своїй землі. Сам Хусейн до курдів особливої симпатії ніколи не мав, але гнобити іракських курдів вважав швидше своєю прерогативою, досить ревно ставлячись до того, що їх кривдить хтось інший.

Потім до Іраку прийшли американці з союзниками, і курдська проблема стала приводом для серйозних розбіжностей між Туреччиною і деякими партнерами по НАТО, перш за все з США. Вашингтон, без серйозних зусиль діставши Ірак, раптом зрозумів, що мало завоювати – треба ще втримати. До всього союзники почали бігти з країни, як щури з тонучого корабля. І на півночі Іраку ставку було зроблено на курдські громади, які є «природним ворогом» іракських сунітів з часів Хусейна, втім, які й до шиїтів особливо дружніх відчуттів не мали. Авторові цих рядків доводилося бувати у відрядженнях в Іраку під час перебування там українського контингенту, траплялася можливість поспілкуватися і з курдами, що прийшли на службу коаліції. Треба сказати, почувалися вони на базах Багатонаціональних сил досить упевнено. Тим часом американські та європейські мас-медіа порушували іншу тему: курди почуваються упевнено не лише на базах коаліції, але й на всій півночі Іраку. Потихеньку, без особливої реклами, поліцейські та цивільні посади в регіоні захопили представники курдських громад, розпочався перерозподіл родючих земель і об'єктів виробництва. Курди почали говорити про втілення давньої ідеї – створення Курдистану як незалежної держави курдів.

Анкара добивається свого

Туркам на якийсь час довелося зачаїтися: американці – не Хусейн, можуть відповісти і серйозніше «заспокійливого» кулеметного і автоматного вогню. Проте миритися з процвітанням давнього супротивника на іракській території Анкара аж ніяк не могла. Перманентно Туреччина висловлювала «фе» закриттям свого повітряного простору для літаків коаліції, що летіли з Європи до Іраку і назад (траплялося, завертали й «Іли» з нашими військовими, що вже піднялися в повітря). Але дієвіші кроки турецький уряд намагався зробити впродовж всього минулого року, використовуючи в своїх цілях нову американську гру під назвою «національний демократичний уряд Республіки Ірак». А саме – розпочавши переговори з представниками Багдада.

Переговори були тривалими й важкими. Анкара наполягала на поверненні собі права переслідувати супротивника на іракській території без обмежень, Багдад примушував себе умовляти. Врешті-решт, в серпні минулого року міністри внутрішніх справ Туреччини та Іраку Бассір Аталей і Джавад аль-Болані підписали відповідну угоду, згідно з якою Туреччина та Ірак домовилися спільно боротися з тероризмом і, зокрема, з курдськими повстанцями. Одним з основних пунктів угоди якраз і був дозвіл для турецької армії переслідувати повстанців Робочої партії Курдистану на іракській території, проте не на власний розсуд, як бажала Анкара, а після офіційного дозволу Багдада у кожному конкретному випадку. Угода також передбачає, що керівники забороненої в Туреччині курдської робочої партії, опорні пункти якої розташовані в іракській частині Курдистану, або передаватимуться Туреччині, або Ірак забезпечить суд над ними. Ірак зобов'язався також зупиняти канали фінансування партії.

Ще не засохло чорнило на папері іраксько-турецького договору, а держсекретар Сполучених Штатів Кондоліза Райс вже закликала Туреччину не вторгатися в Ірак. Вона попередила, що масштабна військова операція проти курдських бойовиків на півночі Іраку може наелектризувати обстановку на Близькому Сході. Пані Райс туманно натякнула, що турецьке вторгнення «не принесе нічого доброго нікому - ні Туреччині, ні Іраку». Такі заяви лунали з Білого дому і перед тим, у травні 2007 року, коли Туреччина почала підтягати до кордонів з Іраком механізовані й танкові підрозділи. Тоді на «киш!» Вашингтона турецькі військові змушені були вдавати, що вони тут просто так, прогулюються. Підписана угода багато що змінила. Проте для остаточного розв'язування рук туркам чогось все одно бракувало. Це «щось» несподівано звалилося їм на голову в січні цього року.

Погодився явно зопалу

Безпосередній поштовх до нинішнього розвитку подій, судячи з усього, дав не хто інший, як президент США Джордж Буш. На початку січня цього року, збираючись у перше за своє президентство повноцінне турне по країнах Близького Сходу, президент Буш, вже сидячи на валізах, тобто в день відльоту, зустрівся з турецьким колегою, прибулим з візитом до Вашингтона. Світові інформагентства вельми скупо повідомили про зустріч глави Білого дому з президентом Туреччини Абдулою Гюлем. Але й того, що стало відомо про цю бесіду, цілком вистачило для повнокровного подиву. Похваливши Туреччину за прихильність ідеалам західної демократії і назвавши її не без пафосу «мостом між Європою і мусульманським світом», Джордж Буш раптом ні сіло ні впало почав від щирого серця шпетити курдів. Принаймні, згідно з офіційною інформацією, Буш завзято підтримав Гюля в його антипатії до курдських громад і пообіцяв разом, не шкодуючи сил і засобів, боротися з цими негідниками, що регулярно здійснюють озброєні рейди з півночі Іраку на турецькі селища поблизу кордону.

Що спонукало главу Білого дому запевнити турецького президента в підтримці боротьби проти курдів на півночі Іраку – залишається лише здогадуватися. Втім, розвиток діалогу легко змоделювати, варіантів тут небагато. Судячи з усього, Абдула Гюль, узявши на озброєння лексикон своїх же дипломатів в діалозі з Багдадом, нарік на беззаконня «курдських терористів». А Буш, ймовірно, не вдаючись у подробиці, зреагував на ключове слово «терористи», ну й завівся. Та хай там як, пропісочивши в дуеті курдів, Буш поспішив до Тель-Авіва і Єрусалиму, а Гюль на всіх парах відчалив до рідної Анкари. Він віз додому те, на що й не смів сподіватися – Вашингтон дав «зелене світло» найпотаємнішим бажанням турецького уряду, фактично – карт-бланш на дії проти курдів в Іраку, новоявленій вотчині задушевного американського мілітарі.

Поки Буш насолоджувався красою Садів Сахарова і змахував сльозу біля Стіни Плачу, Гюль часу не гаяв. Біля кордону з Іраком знову скупчилися підрозділи турецької армії і жандармерії, і незабаром було завдано першого удару. Під час першого ж вильоту турецької фронтової авіації Генштаб ЗС Туреччини заявив про те, що ударів було завдано по 30 таборах і інших об'єктах Курдської робочої партії, КРП. До кінця 24 лютого кількість розбомблених об'єктів зросла до 63.

…Якщо хто й залишається в ідіотському становищі від нинішньої ситуації, то це Білий дім. Створюється враження, що американці просто не знають, що робити: після завірянь Буша в підтримці Гюля якось насправді негарно брати свої слова назад і сваритися з союзником по НАТО – більш ніж важливим у регіоні. Водночас дестабілізувати ситуацію і в без того далекому від спокою Іраку і нищити на пні всі американські плани стосовно курдів теж негоже. Ось і віщають панове з адміністрації Буша – мовляв, нинішня операція турецьких військових має бути короткостроковою і нешкідливою для мирних громадян. У турок, напевно, інше бачення цієї ситуації. А курди… Курди, як уже не одне десятиліття, б'ються за місце під сонцем.