Міфи і Медведєв
Але історія неодноразово доводила: всі російські правителі (і не лише російські) відрізнялися (іноді дуже кардинально) у своїх двох іпостасях — «до» і «після» здобуття влади. Хтось уміло приховував свою справжню сутність, хтось трансформувався вже під впливом самої влади. І Сталін, і Хрущов, і Брежнєв, і Горбачов, та й Путін спочатку здавалися контрольованими і простакуватими хлопцями. Тож яким президентом Медведєв буде насправді — невідомо нікому, можливо, й самому Дмитру Анатолійовичу.
Де-юре і де-факто
Отже, після всіх офіційних юридичних і неофіційних політичних етапів реєстрації учасників президентських виборів, які завершилися 27 січня, остаточно і безповоротно визначено кандидатів у президенти Росії — Дмитро Медведєв, Геннадій Зюганов, Володимир Жириновський, Андрій Богданов.
Як і слід було сподіватися:
— самовисуванця Касьянова Центрвиборчком не зареєстрував. Офіційний привід — відсутність 2 млн підписів (ЦВК визнала близько 13% підписів недійсними, а, як відомо, за російським законодавством, допускається лише 5% браку).
Неофіційний привід — позиціонування двох начебто лібералів — Медведєва і Касьянова — владі зовсім ні до чого. Очевидно, що на якийсь серйозний результат на виборах «ліберал від опозиції» не претендує, проте виглядати презентабельніше за «ліберала від влади» (і на рівні ведення дискусії, і навіть суто зовні) ще й як міг.
У публічному діалозі Медведєв виглядав би більш легковажно і закомплексовано, ніж будь-хто інший з кандидатів. Можливо, саме тому Дмитро Анатолійович, посилаючись на віце-прем'єрську робочу завантаженість державними справами, відмовився від участі у дебатах кандидатів. А що стосується Касьянова, то він дістає певну вигоду від неучасті у виборах. Ну, набрав би він свої 2%, і що? А так Михайло Михайлович із гордо піднесеною головою може продовжувати розповідати про те, яку «небезпеку» для російської влади становить опозиція, зокрема в його особі, тим самим намагаючись закріпити за собою на Заході нішу єдиного центру опозиційно-демократичних сил Росії (чим, власне, останні кілька років і займаються всі опозиційні діячі).
— Зюганов так і не зняв свою кандидатуру під час виборчого процесу, незважаючи на активно поширювану в публічному просторі інформацію з різних джерел.
У даному разі неважливо, від кого виходила така ініціатива — від тієї частини влади, яка виступає проти наступника Медведєва, або ж як результат наростаючого протистояння всередині партії (частина однопартійців як критикувала занадто мляву і лояльну до влади виборчу кампанію КПРФ до Держдуми, так і зараз категорично проти участі свого лідера в президентських виборах у ролі підтанцьовки).
Очевидно, що сходження з дистанції Зюганова стало б серйозним ударом для влади, оскільки б’є по легітимації виборів як таких. Одна річ Медведєв — переможець Зюганова, котрий нехай навіть і втрачає вплив у суспільстві, проте досі представляє реальну політичну силу (а у минулому навіть і впливову), а інша — перебувати у компанії Жириновського, який асоціюється у свідомості виборців з епатажними і постановочними діями, а також володаря нульового рейтингу Богданова, який цілком серйозно розмірковує про стратегію Росії. Проте Зюганов як багаторічний партнер, котрий зберігає вірність владі, не порушував домовленостей і надалі, швидше за все (якщо юридично збережеться можливість зняття з виборів), їх не порушить.
— нинішні вибори не надають їхнім учасникам (окрім Медведєва) навіть програму-мінімум — гідно представити суспільству свої погляди, позицію, програму, комунікуючи таким чином зі своїм електоратом. Усі дискусії і обговорення навколо президентських виборів зводяться в основному до таких тем: яким буде політичний прихисток Путіна; наскільки послідовно Медведєв продовжуватиме курс нинішнього президента і чи впишеться у схему влади «колективний Путін»; якими будуть наслідки (арешти? кадрова ротація? відбирання майна? ніяких наслідків?) у результаті неофіційного протистояння і конкуренції між різними провладними групами.
Міфи
Процес транзиту влади наразі лише у стадії становлення. Як буде вирішене завдання — по-новому легітимізувати Путіна, Медведєва й усю єльцинсько-путінську еліту в старій системі — ще невідомо.
Проте це зовсім не заважає міфологізувати реальність, породжувати і культивувати величезну кількість міфів навколо сходження і майбутнього президентствування Медведєва. Найпоширеніший (підтримуваний у Росії й на Заході) міф — про те, як «найкраще з найгіршого» в особі «ліберала» Медведєва перемогло «найгірше з найгіршого» в особі якогось «силовика», скажімо, того ж Сергія Іванова.
Хоча аналіз деяких непересічних дій Медведєва аж ніяк не говорить про його ліберальність. Наприклад:
— у 2000 році Дмитро Анатолійович належав до групи з розгрому і поглинання згодом НТВ «Газпромом». Будучи першим заступником голови президентської адміністрації Олександра Волошина (з 3 червня 2000 року) і головою ради директорів ВАТ «Газпром» (з 30 червня 2000 року), він був безпосереднім учасником процесу, який Путін свого часу назвав «суперечкою господарюючих суб'єктів акціонерів НТВ— «Газпром» і компанії Володимира Гусинського «Медиа-МОСТ».
— у 2004 році глава адміністрації президента РФ Дмитро Медведєв, контактуючи з главою адміністрації Президента України Віктором Медведчуком, відповідав за підтримку Януковича як кандидата у президенти з боку російської влади. До речі, за деякими даними, діалог Медведчук—Медведєв продовжується й сьогодні, тільки тепер його предметом є усунення «донецьких» від будь-яких російських тем і лобіювання Тимошенко на російсько-український напрям (перш за все газовий).
— наприкінці 2005-го — на початку 2006-го Медведєв очолював так звану газову війну Росії з Україною.
Формат
Власне постановка питання і дискусія про те, що головна конкуренція за кандидатуру наступника відбувалася між двома групами російської влади — «силовиками» і «лібералами» — помилкова і не відповідає дійсності.
По-перше, «силовики» і «ліберали» зовсім не протистоять одне одному. Оскільки ні перші, ні другі як щось самодостатнє і таке, що представляє окремі класи, не існує. Так звані силовики і ліберали є радше символами російської політичної сучасності, але не її реальністю.
Судячи з усього, західна свідомість, досліджуючи російську дійсність, виходить з принципу: якщо не комуніст і не вихідець з ФСБ — отже, ліберал.
У Росії цей поділ виходить, очевидно, з розуміння: ліберали — це політичні і бізнесові фігури, які сформувалися під час правління Єльцина, а також нові політики, підтримувані «сім'єю Єльцина» (зокрема, Медведєв), котрі належать з ними до єдиної бізнесової імперії; силовики — це нова еліта з оточення Путіна (не обов'язково вихідці з силових структур), що будує свою самостійну бізнес-імперію, а також частина політиків 90-х, яка до них долучилася.
У цих постійно конкуруючих групах, котрі являють собою єдиний правлячий клас, є свої олігархи, бюрократи, силовики і політики. У цьому сенсі і Медведєв, і Іванов (незалежно від того, вихідцями з яких структур та інститутів вони є) — ставленики однієї і тієї самої групи. З тією різницею, що Іванов за складом свого характеру одинак, людина некомандна, а Медведєв — навпаки, ще на початку 2000-х устиг спрацюватися з людьми Єльцина і завдяки їм вийти на перші ролі в політиці.
До Москви Медведєв приїхав як технічний помічник Путіна. Проте у велику політику його привів Олександр Волошин, який разом з посадою президента дістався Путіну у спадок від Єльцина (Волошин обіймав посаду глави президентської адміністрації до жовтня 2003 року).
Нагадаємо, що у відставку Волошин пішов з власної ініціативи через справу ЮКОСа. Тоді стало зрозуміло, що всемогутній Волошин почав втрачати конроль над політичним процесом, і вже без нього або в обхід нього (а через його заступника, керівника апарату президента Ігоря Сєчина, який виступав ініціатором версії розв’язання конфлікту у формі арешту Ходорковського) можуть вирішуватися серйозні справи.
Власне, Волошин сам, відповідаючи на запитання про причини відставки, в інтерв'ю дворічної давнини дещо завуальовано підтвердив цю думку: «Арешт Ходорковського став останньою краплею на тлі тотальної імпотенції влади зробити щось позитивне, глобальне для народу».
Ще одна нарівні з Сєчиним впливова на той момент фігура в оточенні Путіна — це Дмитро Козак, тоді керівник апарату уряду. Саме його Путін хотів призначити керівником адміністрації. Проте Волошин був проти Козака і наполіг на кандидатурі Медведєва, вважаючи, що той є досить контрольованим і піддається маніпулюванню. Медведєв як глава президентської адміністрації — це була умова Волошина при відставці, і 30 жовтня 2003 року він став керівником президентської адміністрації.
Тому представники «Єльцинської сім'ї» (найяскравіший — Роман Абрамович) були готові підтримати на виборах 2008 року у ролі наступника і Медведєва, і Іванова, але, враховуючи вищезазначені чинники, — із перевагою першого.
По-друге, лібералізм як такий узагалі неприйнятний для Росії.
Подібне твердження — це не аргументація на рівні політичної дискусії, гарні чи погані ліберально-демократичні цінності взагалі (тобто яка модель у світі найкраща). І не результат негативних спогадів на тему російського варіанту лібералізму і лібералів періоду 90-х. Цей висновок диктує логіка російської державності — ліберальні цінності ніколи не були її основою і чимось державотворчим. Цю логіку дуже точно відображає формула часів Миколи I — самодержавство—народність—православ’я. Як скаже Едвард Радзінський, Росія — це «країна, яка вічно чекає на Бога і Царя, — і при Романових, і в революцію, і у минулому, і в майбутньому».
Колективні цінності завжди поважали в Росії більше, ніж цінності окремої особистості. Поділити все порівну — це і є найвища справедливість у розумінні росіянина. Без цієї общинності навряд чи імперія Романових протрималася б 300 років, а перемога більшовиків і СРСР не стали б реальністю.
Який тип ідеології притаманний сучасній Росії? Швидше, ніякий. Якщо виходити з того, що в розумінні лібералів держава має створювати умови, які дозволяють особистості оптимально використовувати свої права, у розумінні консерваторів — захищати від загальної волі традиційні права і цінності (такі, як сім'я, церква, корпоративна приналежність), у розумінні соціалістів (як варіант соціал-демократів) — містити в собі загальну волю, то вийде, що Росія відійшла від соціалізму, але ні до якої іншої форми ідеології так і не прийшла.
За великим рахунком, Росія сьогодні складається з кількох груп, які мають свою ідеологію, — умовно кажучи, «москвичі», «пітерці», «провінціали». Причому цей поділ жодним чином не пов'язаний з територіальністю тієї чи іншої групи (грубо кажучи, перші кар'єрні кроки Анатолія Чубайса були у Петербурзі, але про це ніхто не пам'ятає і вже точно не зараховує його до «пітерських»). Просто зазначена регіональність спрощує систематизацію еліти, коли відсутні або є несправжніми всі решта критеріїв (скажімо, ідеологія, мораль і так далі). У даному разі це поділ, у першу чергу, за способом заробляння грошей і способом життя. Перебільшуючи і спрощуючи реальність, зазначимо:
Москвичі — традиціоналісти, російські пани і держиморди, які вважають, що Москва має жити у 10 разів краще, ніж інші регіони. На захід вони їздять, цілком покладаючись на вибір турагентства і, звісно, набагато комфортніше психологічно уявляють ділову зустріч на Рубльовці або в якомусь пафосному і неодмінно страшенно дорогому московському ресторані, ніж у тихому кафе якої-небудь західноєвропейської країни.
Пітерці — своєрідні петрівці. Вони вважають, що із Заходом треба співпрацювати, а головне — на ньому можна заробляти, продаючи російські технології, досягнення і відкриття. Певна річ, комфортніше і безпечніше вони почуваються на Заході і вважають за краще зберігати свої заощадження у західних банках.
Агресивні провінціали — мешканці віддалених російських регіонів, ліміта (у тому розумінні, що їх весь час у чомусь лімітують). У них немає ніякої ідеології. Зате у них є якась сила — сила непризвичаєності, чи що. Їхній прихід у владу, в еліту може бути пов'язаний лише з тим, якщо москвичі захочуть розібратися з пітерцями або ж навпаки.
Майбутні президентські вибори лише зміцнять згадане розшарування. Подібні проблеми не стануть у найближчій перспективі об'єктом докладання зусиль правлячої еліти. Першочергове (а може, і єдине) її завдання — те, як розподілиться влада після 2008 року. Хто очолить «Газпром», кого буде призначено новою опозицією, хто стане головним силовиком, хто виконуватиме роль доброго, а хто злого слідчого у системі «колективний Путін»? Про все це ми поговоримо в одному з подальших текстів.
