Москва загрожує «ядерним кийком»
У власне військовому сенсі проголошена 19 січня главою Генштабу РФ Юрієм Балуєвським загроза застосування ядерної зброї «превентивно» - не новина. В усякому разі, ще з часів Балканської війни 1999 року завдання протиборства з США та їхніми союзниками посіли важливе місце в оперативному плануванні та бойовій підготовці російських збройних сил. А завдання «упереджувальних» або «знешкоджувальних» ударів по супротивникові із застосуванням будь-яких наявних сил і засобів – неодмінна хоч і найменш афішована частина оборонної концепції будь-якої могутньої держави або військового альянсу. Зрозуміло, яке існує поряд з іншими сценаріями і варіантами. Тож остання заява Балуєвського не глибоко шокуватиме тих західних керівників, які на ділі відповідають за оборону та військове планування.
Питання в тому, які політичні цілі та стосовно кого почала переслідувати Москва, раптом значно підвищивши градус ядерної риторики? Нагадаємо, що раніше російські керівники, включно з міністром оборони Сергієм Івановим, говорили про превентивне застосування звичайних озброєнь і про завдавання першими ядерних ударів у відповідь на пряму агресію. Тепер усі ці обмеження широкосповіщально знято. Крім того, до «санктуаріума», що підлягає захисту у будь-який спосіб, Балуєвський долучив ще й «союзників», під якими, очевидно, слід розуміти Білорусь, повністю інтегровану в російську оборонну систему.
Повторимо, що публічні декларації та військове, зокрема ядерне, планування – далеко не одне й те саме. Так, керівники СРСР у 80-ті роки офіційно відхрещувалися від застосування ядерної зброї першими. Натомість саме це планував радянський Генштаб. Для прикриття по лінії КДБ здійснювалася відома програма ВРЯН, яка була покликана у будь-який момент надати вищому керівництву політичний привід і виправдання для «упереджувального» ракетно-ядерного удару. У 1990 році КДБ дав знати керівництву НАТО, що вказану програму відмінено, і це мало також означати відмову СРСР від колишньої стратегії. Що саме ховалося за таким повідомленням і як розцінили його натовці – окрема тема. Думаю, що вони продовжували виходити насамперед з наявності націлених проти них ядерних засобів, а не з того, як ними обіцяє розпорядитися імовірний супротивник, котрий нехай і потрапив у смугу реформ.
У світлі всього сказаного удвічі цікаве питання про те, хто ж відтепер стане головним об'єктом російського ядерного шантажу.
Використовуючи термін «шантаж», я маю на увазі, що Росія продовжує залишатися в рамках раціональної поведінки (яка може комусь не подобатися) і достатньої передбачуваності. Кажучи просто, вона все ще зовсім не схильна до самознищення, хай і колективного. Це не якась держава-відщепенець, від предводителів якої можна чекати чого завгодно. Отже сьогодні Москва лякає заради вирішення якихось зовнішньополітичних завдань. Інша річ, що робить це зі справжньою бомбою в руках, і відмахнутися від такої не спаде на думку жодному відповідальному керівникові за кордоном. І, звичайно, цю російську загрозу сприймуть і почнуть по-своєму інтерпретувати і обігравати публічні політики та ЗМІ. Отже масовий ефект Москві, вважай, гарантований.
Тут треба враховувати, що доки Росія і НАТО присягалися одне одному в стратегічному партнерстві та в бойовому братерстві у війні зі світовим терором, усім було якось спокійніше. Крім того, серйозним чинником стабільності залишалася їх співучасть у Договорі щодо ПРО і в ДЗЗСЄ. Тепер, коли Росія опинилася поза цими рамками взаємного контролю і виявляє намір йти у військово-політичній сфері своїм особливим шляхом, «превентивний» ядерний удар за власним розсудом Кремля – набагато значніший і дієвіший образ. Особливо для тих країн, які вже втягуються в протистояння з Росією, але ще не звикли до такого стану, не мають над собою ядерної «парасольки» і поки що не опанували правил поведінки в альянсі.
Звичайно, йдеться про Україну та якоюсь мірою – про Грузію. А жорсткість формулювань Балуєвського виглядає прямою реакцією на форсування українськими керівниками з початку поточного року таких процесів, як зближення з НАТО, підготовка до виведення Чорноморського флоту і загальний політичний відхід від Москви. З російської точки зору було б також неважко уявити собі подальше розгортання системи уздовж рубежів НАТО, що розширюється. Заради протидії такому проекту нинішня російська влада не пошкодує ні зусиль, ні ресурсів. При цьому енергетичний і національно-мовний важелі, що застосовувалися досі, визнані, мабуть, уже недостатніми.
Щось схоже вже спостерігалося раніше. Радянська військова загроза стосовно європейського флангу НАТО хоча й не ототожнювалася з неминучістю військового зіткнення, але все-таки була цілком реальною. У чому й полягала, відверто кажучи, головна стратегічна задумка Москви. Політики і громадськість Західної Європи просто не могли не ставитися до цієї загрози з усією серйозністю. Крім того, посилання на небезпечне сусідство з агресивним «російським ведмедем» активно використовувалося з метою внутрішньополітичної конкуренції і для різних видів торгу з лідерами альянсу. Утримати союзників на єдиному курсі та в загальному оборонному строю Вашингтону бувало надзвичайно важко. Натомість свою вигоду з внутрішньонатовських розбіжностей уміло здобувала Москва.
Приблизно у таких перипетіях і пройшла холодна війна, в ході якої, між іншим, Європа не зазнала крупних військових конфліктів. Що стосується її фіналу, то він був великою мірою зумовлений внутрішньою рихлістю і некерованістю СРСР, архаїчним мисленням його вождів, втратою ними мотивації і політичної перспективи. Країни НАТО, навпаки, у 80-ті роки об'єдналися кожна внутрішньо і всі разом. І, звичайно, здобули упевнене політичне лідерство. Чим усе завершиться цього разу – одному Богу відомо.
