Лист трьох до НАТО
Сенатор не приховував: йому про це під час вчорашньої зустрічі повідомив український Президент Віктор Ющенко. Ситуація, звичайно, парадоксальна – про подію, на яку з моменту створення так званої демократичної коаліції, затамувавши подих, чекав не один прихильник євроатлантичної інтеграції України, публічно оголошує американський сенатор (чим, напевно, дає привід супротивникам такого кроку зайвий раз поспекулювати з приводу ролі Америки), а не безпосередні автори послання. З іншого боку, ще невідомо, чи стали б ми сьогодні споглядати те ж таки послання, коли б не гість із того берега Атлантики.
Та хай там як, лист із проханням надати Україні План дій щодо членства в НАТО на квітневому саміті альянсу в Бухаресті є, на наш погляд, першим свідченням зовнішньополітичної одновекторності коаліції. Цю заяву можна розглядати і як підтвердження того, що на даному етапі саме позиція Президента є переважаючою в зовнішньополітичних справах України. Адже якщо підпис Віктора Андрійовича під цим посланням є лише документальним оформленим його добре відомої позиції в цьому питанні, то автографи Юлії Тимошенко і Арсенія Яценюка напевно мають особливо потішити око прихильників швидкого вступу України у Північноатлантичний альянс: позицію цих політиків щодо здобуття ПДЧ навряд чи можна вважати такою однозначною, як президентську.
Юлія Володимирівна, наприклад, наполегливо уникала чітких відповідей на це питання як під час передвиборних кампаній, так і будучи прем'єр-міністром країни. З її табору паралельно лунали голоси, що підписувати будь-які листи про надання Плану дій щодо членства за такий короткий термін до президентських виборів було б безрозсудно з погляду політичного рейтингу: надто вже неоднозначне сприйняття цього кроку серед українського населення. Але, схоже, Тимошенко-прем'єр у цьому випадку перемогла Тимошенко - потенційного кандидата в президенти. Або була змушена перемогти: кажуть, підпис Юлії Володимирівни під цим посланням був окремим предметом обговорення з Президентом перед тим, як Віктор Андрійович подав її кандидатуру до парламенту. Що стосується спікера парламенту, то, перебуваючи ще в головному кріслі на Михайлівській, 1, Арсеній Петрович, відповідаючи на питання автора цих рядків, висловився в тому дусі, що «суєти в цьому питанні не потрібно», натякаючи таким чином на небажаність поспішних дій у цьому напрямі. Проте якщо врахувати, що План дій щодо членства в НАТО Україна мала всі шанси отримати ще в червні 2006 року (а не, як заведено вважати, в листопаді на саміті альянсу в Ризі), то поява такого листа в січні 2008-го навряд чи може вважатися такою вже поспішною.
Власне, тоді ж у 2006-му і мав з'явитися аналогічний лист. Тільки свій автограф під аналогічним посланням мав би поставити новоспечений на той момент прем'єр Віктор Янукович. Проте після неодноразових розмов із Президентом глава уряду поїхав у штаб-квартиру НАТО без відповідного письмового супроводу. Нагадаємо, аргументація Януковича зводилася тоді до відсутності відповідної підтримки цього кроку українським населенням, а досвідчені люди пояснювали залізобетонну позицію Віктора Федоровича дружніми побажаннями Росії, для якої це питання, ризикнемо припустити, сьогодні є визначальним щодо України. Може тому Янукович із виглядом школяра, що провинився, обіцяв окремим колегам із натовських країн особисто доєднатися до інформування населення щодо НАТО (зокрема, нам відомо, що про це він говорив у розмові з прем'єр-міністром Литви Гядімінасом Кіркіласом).
Те, що аналогічний «лист трьох» буде потрібний від України і цього разу, в інтерв'ю «Главреду» на початку листопада минулого року чітко й зрозуміло розповів помічник заступника Держсекретаря США Девід Кремер. «Україна, по-перше, має вийти із загальною позицією Президента, уряду та парламенту. Ми мусимо дістати своєрідне підтвердження того, що і Президент, і Верховна Рада, і ваш уряд підтримують здобуття країною Плану дій щодо членства», - саме так відповів Девід Кремер на моє питання, що необхідно зробити Києву для приєднання України до ПДЧ вже на бухарестському саміті альянсу. До речі, письмове звернення українського Президента, прем'єра і спікера Кремер назвав і серйозною передумовою для того, щоб Сполучені Штати «поспілкувалися» із цього приводу з тими європейськими союзниками, які зовсім не в захваті від переходу України від Інтенсифікованого діалогу до Плану дій щодо членства. Без такого звернення американський дипломат не бачив сенсу в проведенні цієї роз'яснювальної роботи.
Звичайно ж, Девід Кремер трохи лукавив: американські партнери України на різних рівнях вже провели масу бесід зі своїми європейськими колегами з приводу надання Україні ПДЧ. Проте нерозуміння такого кроку серед окремих країн-членів так званої «старої Європи» (на зразок Німеччини та Іспанії), на жаль для України, не трансформувалося в щиру підтримку такого кроку в столицях цих країн. Для когось Україна ще має продемонструвати (окрім листа) серйозні реформи, хтось добре обізнаний, наскільки чутливий цей момент для Росії, комусь не хотілося б бачити в особі України чергову країну регіону, яка без огляду рівняється в міжнародних справах на США.
Для Сполучених Штатів важливо переконати європейських союзників ще й тому, що Джордж Буш-молодший свого часу на повний голос назвав вступ України в НАТО серед головних зовнішньополітичних завдань його адміністрації на другий термін президентства. Звичайно, ПДЧ – це лише перший крок до процесу вступу в альянс, який ще невідомо коли увінчається членством, але все-таки він дозволяє республіканцям «під завісу» восьмилітнього керівництва заявити про серйозний прогрес Білого дому на цьому зовнішньополітичному напрямі (тим паче, що інші міжнародні досягнення Буша і Ко на цьому тлі виглядають ще сумнівніше). Натомість Україні важливо скористатися цим моментом, оскільки невідомо, чи буде настільки заангажованим (висловлюючись словами Річарда Лугара) у натовські справи Києва наступний президент Сполучених Штатів. І чи діятиме він не оглядаючись на позицію Росії так, як це робила адміністрація Буша і стосовно НАТО, і стосовно ГУАМ або Співтовариства демократичного вибору.
Поки що головні претенденти на цей пост жодного разу публічно не згадали про своє бачення майбутнього НАТО за рахунок приєднання до нього України. У програмних статтях Хілларі Клінтон і Барака Обами на тему міжнародної політики Україна не згадується жодного разу. Колишня перша леді США лише закликає за допомогою видання Foreign Affairs «недвозначно дати зрозуміти Москві, що наше (США. - Ред.) ставлення до Росії як до справжнього партнера залежить від того, чи вважатиме за краще вона зміцнювати демократію, чи повернеться до авторитаризму і втручання в справи сусідніх регіонів». Також Хілларі Клінтон акцентує увагу на тому, щоб «вибірково» працювати з Росією з питань, що мають важливе значення для США. А саме – «в приборканні ядерних амбіцій Ірану, забезпеченні безпеки ядерних матеріалів у самій Росії та колишніх радянських республіках, і досягненні дипломатичної домовленості щодо Косова».
Є ще один момент: критична маса американських полісімейкерів традиційно дотримувалися думки, що Україну слід запрошувати до виконання Плану дій щодо членства в НАТО разом із Грузією. Хоч би з тієї простої причини, щоб згодом «розсіяти» можливий «гнів» Росії стосовно цих країн. Недаремно ж і минулого тижня посол Росії в Україні Віктор Черномирдін у черговий раз попередив: «Вступаєте в НАТО - ми будемо змушені переглянути наші відносини». (Ось тільки про який перегляд може йти мова, якщо ціна на газ і без того неухильно наближається до європейської, а українського Президента і так не горять бажанням бачити в Кремлі – не зовсім зрозуміло). Проте після відомих подій у Грузії прихильників надання цій країні ПДЧ на бухарестському саміті в натовських лавах поменшало. Чи стане це вагомим аргументом для того, щоб відтермінувати запрошення Тбілісі до виконання Плану? І як це може позначитися на приєднанні до ПДЧ України? Чи можливе запрошення Києва без Тбілісі взагалі? Той же Девід Кремер у розмові з автором цих рядків сказав, що «все залежить від України і Грузії: ми могли б їх приймати як окремо, так і разом». Проте є досить багато й таких, хто виступає виключно за «пакетний» варіант.
І, нарешті, те, про що говорив на сьогоднішній прес-конференції Річард Лугар. Лист Президента, спікера та глави уряду – лише початок масштабної дискусії на тему вступу України в НАТО. Триватиме вона місяці чи роки, залежить і від того, наскільки зуміє українське керівництво добрати адекватні аргументи для тих українців, які досі вважають НАТО «агресивним військовим блоком». Іншими словами, утілити в життя ту саму інформаційну кампанію, про старт якої, за нашими даними, Віктор Андрійович не втомлюється повторювати гостям із країн - членів НАТО ось уже котрий рік поспіль. Адже навіть щирі прихильники євроатлантичної інтеграції України на зразок британського експерта Джеймса Шерра вважають, що членство України в НАТО стане корисним і вигідним для Києва лише в тому разі, коли для цього буде створено відповідні умови в самій країні.
Звернення Президента, прем'єра і спікера до Генерального секретаря НАТО:
Його Високоповажності
пану Яапу де Хооп Схефферу
Генеральному секретарю НАТО
м. Брюссель
Вельмишановний пане Генеральний секретар,
З часу відновлення незалежності у 1991 році Україна пройшла тривалий шлях зближення з НАТО: від плідного співробітництва в рамках Програми «Партнерство заради миру» та спеціальних стосунків у форматі Хартії про особливе партнерство до ефективної взаємодії в рамках Плану дій Україна–НАТО та Інтенсифікованого діалогу з питань членства та відповідних реформ.
Політика євроатлантичної інтеграції визначена національним законодавством, не спрямована проти третіх держав і має на меті майбутнє членство України в Організації Північноатлантичного договору, про що порадимося з українським народом.
Повністю поділяючи європейські демократичні цінності, держава усвідомлює себе частиною євроатлантичного безпекового простору і готова разом з НАТО та партнерами Альянсу за рівних умов протидіяти спільним загрозам безпеці. Саме тому Україна поглиблюватиме і розширюватиме цей напрям співпраці з Альянсом, забезпечуючи подальшу участь у миротворчих та антитерористичних операціях, що здійснюються під егідою НАТО.
Україна є надійним партнером Альянсу і у своїй зовнішній політиці, підтримуючи в тих чи інших форматах, зокрема в рамках ООН та ОБСЄ, або шляхом приєднання до позиції ЄС, сучасні підходи щодо вирішення нагальних проблем європейської і світової безпеки.
Україна активно взаємодіє з державами-членами НАТО в рамках нових механізмів співпраці з дотримання і виконання базових договорів з проблематики міжнародної безпеки. Наша держава, зокрема, приєдналася до «Ініціативи з безпеки у галузі нерозповсюдження», «Глобальної ініціативи боротьби з ядерним тероризмом», Групи восьми «Глобальне партнерство проти нерозповсюдження зброї масового знищення та відповідних матеріалів».
Україна є визнаним регіональним лідером і виступає за зміцнення регіональної безпеки, зокрема в рамках ОЧЕС, ГУАМ, Центральноєвропейської ініціативи – за тісної співпраці з НАТО та Європейським Союзом.
Глибинні й незворотні демократичні перетворення стали сьогодні об'єктивними передумовами вирішення принципово важливих питань для повного досягнення всіх критеріїв, необхідних для членства в Організації Північноатлантичного договору.
Поглиблення широкомасштабних реформ у політичній, економічній, оборонній, безпековій, правовій та інших сферах, що має на меті зміцнення демократичних інституцій, добробуту та безпеки українського народу, є нашим головним пріоритетом.
Важливим напрямом діяльності залишається планомірна та цілеспрямована інформаційно-роз'яснювальна робота з широкого кола питань співробітництва України з НАТО. Програма Уряду передбачає на це суттєве збільшення бюджетних асигнувань.
Сподіваємося, що досягнутий Україною прогрес у рамках Інтенсифікованого діалогу з питань членства та відповідних реформ найближчим часом буде визнаний Альянсом. Нині Україна зацікавлена у приєднанні до Плану дій щодо членства в НАТО.
Розраховуємо на те, що рівень готовності нашої держави до нових зобов'язань стане основою для позитивної відповіді під час наступного саміту Україна – НАТО у Бухаресті у квітні 2008 року.
Президент України В. ЮЩЕНКО
Голова Верховної Ради України А. ЯЦЕНЮК
Прем'єр-міністр України Ю. ТИМОШЕНКО
